Віталій Єфименко разом із сім’єю переїхав на Черкащину у червні 2025 року. Вдома, на Донеччині, залишався доки їхнє село не почали атакувати дронами та зникла вода й електрика. Приїхали сюди, бо тут кількома місяцями раніше оселилася з родиною його сестра — Оксана Лягуша. Тепер живуть у сусідніх селах.
Суспільному донеччани розповіли, що хоч і сподіваються одного дня повернутися додому, та налагоджують свій побут на Черкащині. Як адаптуються до нового життя в новому регіоні — історія перша — про водія "швидкої" Віталія.
Нині частина речей пана Віталія ще стоїть у коморі — мікрохвильовка, кухонні шафки та двері. Це — та частина, яку вони змогли вивезти влітку з Донеччини. Там, де лишилося їхнє житло — у селі Шахове, прожили п’ять поколінь Єфименків.
"З Донбасу оце, що змогли перевести, оце наше. Буває сам аж заплачеш, і це дуже часто, тому що там все залишилося, все! Ми стільки душі вклали і грошей. Ну така випала доля, і нічого тут не зробиш. Звісно, що шкода і шкода було витягувати (ред. двері), бо вони нові, хороші двері були".
Пан Віталій разом із дружиною, сином і тещею нині живуть в орендованому будинку за 500 кілометрів від дому. У селі Коврай Другий на Черкащині.
"Уже неможливо було, літало все: літали КАБи, літали дрони, літали шахеди особливо. Переїхали до тещі. 20 кілометрів в село від Шахового — Новотроїцьке. Це теж наша громада. У неї побули два місяці. А потім у них почали літати дрони. Що там вже теж неможливо було. І ми сюди вже приїхали в червні".
Проте, додав пан Віталій, вже листопад, а вони досі почуваються гостями:
"Все було не своє, все чуже. Воно не своє досі, воно і не буде своїм. Ми додому хочемо усі, кожен день. Але ми розуміємо, що дому немає".
У будинку на Черкащині, куди заїхали переселенці, пʼять років ніхто не жив. Тому починали з прибирання території, пояснив пан Віталій.
"Прибирали, косили, вигрібали. Тому що тут п'ять років ніхто не жив. А так, все добре. Хлопець добрий, молодець, дякую йому, що впустив нас. Теща у мене тут на городі цибульку садить, часник, — теща у мене найкраща. Зелень у нас буде, тільки сніг зійде — зелена цибуля, кріп, петрушечка".
Тепер пані Оля у розпорядженні має город. Планує висадити усе, що вирощувала на Донеччині. А поки їстимуть консервацію:
"Коли ми приїхали, люди все нам приносили: і картоплю, і моркву, і буряк, і помідори, і огірки, все нам давали, і це ми все закрутили. Салат із синеньких є, дуже смачний, якщо треба рецептик, я вам дам. Ще повидло закривали".
Серед банок є й особливі, додала пані Ольга, і показала огірки і кабачки, заготовлені в Новотроїцькому.
"Ми, що свіженьке, що в цьому році встигла і закрила – то ми забрали, навіть виноградний сік забрали (сміється)".
Життя двома сім’ями, додала пані Ольга, її не обтяжує.
"У мене ніколи хата пуста не була, завжди хтось був, хтось приходив. Були куми, друзі, сестра".
Зараз вони готуються до першої зими на Черкащині. Пічку мають, але дров бракує, розповів Віталій Єфименко:
"Ми що там в селі жили, що тут в селі живемо. Однаково. Що там пічку топити треба було, що тут пічку топити треба. Що там дрова, що тут дрова. Найперше, — це морально. Ми там все знали. Знали, де робота, де все. А тут ми нічого не знаємо. Тут з роботою тяжко, дуже тяжко. Нема роботи особливо".
Пан Віталій працював водієм: спершу на шахті, а потім на "швидкій". Возив лікарів по селах на виклики до пацієнтів. Нині його робота "на паузі".
"У нас на тій стороні, де ми жили, були кар'єри, були шахти. Ми возили глину, вугілля. Отак, 15 років на вантажній машині. А потім — на швидку допомогу. І все. Два роки, третій я вже роблю. Так і хочеться лишитися робити, не хочеться уходити. Але поки так, поки на дві третіх перевели, немає лікарів. Далі як буде, — невідомо".
Чоловік сподівається на краще. А поки родина облаштовує своє життя тут. Тримати зв’язок із домівкою допомагають люди: влітку частина населення Шахівської громади разом із адміністрацією переїхали на Черкащину.
"Усе одно людей своїх бачимо, вже пахне, напевно Донбасом своїм. Нас туди завжди тягнуло і буде тягнути, тому що це наша мала батьківщина, тому що ми там народилися, і наше покоління. Як би ми не хотіли. Але ми розуміємо, що не буде назад дороги. Тому потихеньку тут обживаємося, а далі буде видно. Все поки у повітря".
