Черкащанин Андрій Граб зіграв головну роль у виставі "Мартин Боруля". До неї разом з колегами готувалися пів року — проводили репетиції та "вживалися" у роль. Андрій Граб мав порушення зору з дитинства — школу йому допомагала закінчувати мама, яка читала вголос всю літературу.
Як йому запропонували головну роль у виставі, як проходили репетиції та про життя і побут — Андрій Граб розповів в інтерв'ю Суспільному.
Вистава "Мартин Боруля" з вами в головній ролі відбулася наприкінці вересня. Як почувалися на сцені Черкаського драмтеатру?
Почувався добре, природно, самобутньо і впевнено. Наш керівник режисер Олексій Клименко запропонував взяти участь і стати головним героєм. Відбувся певний симбіоз мене з цим персонажем. Я бачив певні риси характеру, які присутні в мені. Я, наприклад, дуже люблю доносити свою думку через емоції. Це найкраще, скажімо так, те, що можуть на сьогодні люди зрозуміти.
Як вам давалася роль?
Вжитися в цю роль було, особисто мені, доволі легко, я пізнавав самого себе у цьому персонажі. Не так було складно вивчити текст, хоч його було дуже багато. Ну, мабуть, це вже така життєва здібність на ходу запам'ятати все, що відбувається і запам'ятати на слух. Ми бувало просто сідали за столом з нашою командою, і режисер читав сцену, а ми за ним повторювали. Мені достатньо було три-чотири рази повторити, і все, я текст запам'ятав. Я не просто декламував текст, а одразу з емоційним підґрунтям. Тобто, коли ти включаєш емоцію, ти її собі вже фіксуєш.
Ви грали на сцені разом із колегами, які мають порушення опорно-рухового апарату, також ментальні порушення. Розкажіть про ваші репетиції.
Приблизно пів року були у нас репетиції. Ти є певною мірою заручником головної ролі, тому що маєш відповідати і за себе, і за своїх колег. Маєш слідкувати не тільки за своєю роботою, а і за роботою і комунікацією своїх партнерів, тому що десь в якийсь момент йому треба щось підказати. Якщо він десь спіткнувся, забувся, щось там по тексту неправильно почав говорити, ти маєш йому показати це так, щоб глядач не помітив якихось "косяків".
Що ви відчували, коли вийшли на сцену? Було хвилювання?
Хвилювання трішечки було, коли я був за кулісами, але як тільки вийшов на сцену, з першого слова, все, ти просто працюєш. Коли закінчилась наша вистава, я сказав, що сьогодні працював як на репетиції.
Ви маєте порушення зору. Як пересувалися по сцені, на що орієнтувалися в просторі?
На сценічному майданчику, звісно, є якісь свої декорації. Обов'язково є орієнтир на них не лише в мене, а й у моїх колег. У нас на сцені стояв головний стіл, за яким сидів головний герой. Були пеньочки, які стояли по сцені, по центру, по краях, і були манекени. Це так само, як і в побуті.
Сцена доволі велика, але ж для того і є репетиції. Доводилось там три-чотири рази пройти з місця на місце. Мені доводиться орієнтуватися в більшій мірі на слух. Коли ти наближаєшся до якогось об'єкта, звук міняється. Тобто простір стає ніби щільний між тобою і якимось об'єктом, до якого ти починаєш рухатись.
Порушення зору, яке ви маєте, з дитинства чи набуте?
Набуте, але з дитинства. Тобто, я народився, скажімо так, здоровою дитиною, із зором було абсолютно все добре. Потім, приблизно з десяти років зір почав потихеньку підсідати. Я ще в школі навчався, у мене відсотків 30 зору було. Тому в школі вже, я не читав з підручників, мені допомагала моя мама.У мене була просто відпрацьована моторика, писати я міг. Половину шкільного шляху я так і пройшов.
Потім, з деяким часом, зір знову почав підсідати і далі. Тому, дякувати Богу, в мене є розуміння, як виглядають ті чи інші об'єкти, якої вони фактури. Тобто, в мене є розуміння, як взаємодіяти з тими чи іншими предметами, і як можна себе поводити в тій чи іншій ситуації.
Чи можливо нині, з точки зору лікарів, зупинити таку негативну динаміку, і чи десь у світі, можливо, чи в Україні, за допомогою медичного втручання?
Коли є одна якась проблема, її легко вирішити, а коли їх накопичено доволі багато, це вже набагато складніше. Я по всіх клініках в Україні не їздив, можливо, щось можна буде виправити, але не дуже на це сподіваюся. Тобто, я живу сьогодні як є, як виходить, продовжую жити, не дивлячись на ті проблеми, перешкоди, які з'являються в житті. Так, вони трохи заважають, десь трохи додають більше перешкод, але, якщо ти перестав бачити, ти не перестав жити. Це основна думка, якою треба мотивуватися і рухатися з нею далі.
Ви навчалися у звичайній школі чи спеціалізованій?
Це була звичайна школа.
Після школи ви вступили до коледжу?
Це був художньо-технічний коледж. Рік відучився, і керівництво коледжу, коли зрозуміли, що я достатньо погано бачу, а там треба було надалі робити якісь дрібні об'єкти, працювати за комп'ютером. Сказали: ми тобі тут з цим не допоможемо. Тобто, освітня програма і саме ця спеціальність під мене зовсім не адаптована.
Ну, грубо кажучи, мені сказали: "вибачай, шукай собі інші шляхи, подальшого розвитку, праці і тому подібне". На наступний рік я пішов навчатися на кулінара. У 2021 році мене запросили на один грантовий проєкт, він називався "Ми бачимо світ на дотик" і тоді спробував себе в кераміці. Також якраз таки з деякими своїми колегами уже зараз по театральній сцені. Тому що дуже багато незрячих або просто навіть слабозорих людей просто сидять вдома. Вони нічим не займаються. На цьому проєкті багато чого мені дійсно сподобалось.
Яка Ваша основна діяльність на цей час?
Я собі виставив пріоритети, що театральна діяльність для мене — це основна. Хотілося б, щоб моя праця була оплачена. Ну, можливо, у майбутньому так і буде, не знаю. Але кераміку я далеко не ховаю. Це, знаєте, певний момент арт-терапії, саморозвитку, десь прислухатися більше до себе, побути наодинці із самим собою. Я вже навчився робити маленькі фігурки.
Що Вам допомагає не зневірюватися і рухатися вперед?
Та, мабуть, сам себе тримаю. Я не орієнтуюсь на інших людей. Я втілюю якийсь свій настрій, своє бачення, життєву позицію у своїх роботах. У мене є одна ідея. Хочу робити тактильні чашки для незрячих людей, щоб там був якийсь тактильний візерунок, зображення, якийсь об'єкт.
Є люди, які час підтримують? Хто вони?
Я підтримую себе сам, першочергово. Обов'язково мене підтримує моя мама. Вона мені дуже багато в чому допомагає. Наприклад, роботи з кераміки розмальовувати. Вона допомагає мені в побуті. У мене друзів небагато, але вони також є. Я б сказав навіть більше не друзів, а подруг. Якось мені з дівчатами легше комунікувати.
На вашій сторінці у фейсбуці написано, що ви без пари?
Це вже застаріла інформація. Зараз у мене є дівчина. Залишимо це в таємниці.
Як облаштований ваш домашній простір? Є спеціальні орієнтири?
Немає взагалі. Тобто звичайний побут. Навіть коли до подруг захожу в гості, я в них дуже швидко орієнтуюсь. Мені достатньо один-два рази пройти по якихось локаціях. Треба, щоб сказали, наприклад, дивись, там стіл, на столі чашка стоїть, будь-який предмет. Я доволі швидко адаптуюсь і орієнтуюсь.
Якщо це громадський простір?
Лише по пам'яті. Так, як я раніше бачив, запам'ятав багато речей. Я трішки працював кур'єром, то багато доріг, багато маршрутів по місту я доволі добре знаю. Якщо знаю, що в цьому місті, наприклад, була аптека, то можу в цьому напрямку рухатись, але тоді мені доводиться запитувати людей де аптека чи магазин. Якщо працює динамік, звідки йде реклама або якась музика, можу орієнтуватися хоча б на це. Але зазвичай рухаюсь в одному напрямку, і якщо доброзичливі люди зустрічаються на шляху, вони мені самі пропонують допомогу.
Чи потребуєте сторонньої допомоги, чи користуєтесь тростиною, як виходите з дому?
Я користуюся тростиною. Але вийти з під'їзду взагалі немає жодних проблем, тримаєшся за поручень, рухаєшся по сходинках та і все. Маршрути свої, власні, якими я користуюся майже щодня, я їх дуже добре знаю. Головне — знайти орієнтир в тому напрямку, в якому ти рухаєшся. Тобто це має бути хоча б бордюр, парканчик, ну, будь-що, вздовж чого ти можеш рухатись.
Тростину купують чи видають людям, які мають порушення зору? Чи вчать нею користуватися на вулиці?
Раніше ці тростини видавалися. Це ще років шість — сім тому через департамент соцзахисту. Зараз їх не видають. Зараз є лише 200 гривень компенсації за ту тростину, яку ти купуєш власним коштом. Але тростина хорошої якості коштує понад півтори тисячі гривень. Єдине, це, можливо, десь якісь благодійні організації можуть чимось допомогти, але, знову ж таки, не завжди.
З приводу навчання — не навчають. Взяв тростину, йди, пробуй, роби сам. У нас в місті таких програм, на жаль, немає. Є реабілітаційні центри в інших містах, де можуть навчити, але туди треба добиратися, там треба жити. І, знову ж таки, вони тебе там навчать на тих локаціях, які в них є. Тобто ти зможеш навчитися орієнтуватися на їхній території.
Як ви дістаєтеся із одного мікрорайону в інший?
Користуюся громадським транспортом постійно. Мені не так далеко йти до зупинки від свого будинку. Користуюся як тролейбусами, так і автобусами. Тролейбуси є низькі, які адаптовані для людей, які користуються кріслами колісними, а є дуже старі. Це ганьба для нашого міста, що до цих пір такі тролейбуси їздять по нашому місту. Тролейбуси більш-менш адаптовані в плані того, що хоча би озвучують зупинки. У нас немає кондукторів, є тільки валідатори і є водії, які не озвучують зупинки, по яких вони їздять. Я не знаю, чому наша місцева влада не змушує, в них немає цього регламенту. Для мене це дуже велике питання.
У громадському просторі, наприклад, на тротуарах перед проїжджою частиною, є бруківка, яка має текстуру і жовті лінії. Це ефективне рішення?
Для мене вони не важливі, тому що я їх не бачу, а вони важливі можуть бути для слабозорих людей. Мені це не допомагає ніяк, взагалі, в тактильному плані це зовсім ніяк не впливає, абсолютно.
Світлофори, які видають звуки, допомагають вам орієнтуватися?
Вони ефективні, але ж їх майже нема. У нас якийсь десяток світлофорів на все місто. Вони дуже допомагають, тому що я можу самостійно перейти з одного краю дороги і перейти через проїжджу частину. Але буває, що з одного боку цей маячок працює, з іншого не працює. Ти до половини дороги дійшов, все, ти вже заднього не чуєш, а передній не працює.
Коли Вас перехожі бачать на вулиці, вони пропонують свою допомогу?
Інколи так. Дуже нав'язливо. Коли я їх про це навіть не прошу. Тобто людина не розуміє, по-перше, що вона, незрячу людину, може своїми діями дуже сильно налякати. Вона може дуже сильно дезорієнтуватися взагалі, смикнути руку, розвернутися в інший бік десь, відстрибнути. Ну, тобто людина так взагалі може травмуватися.
Чи не хотіли б собі завести собаку-поводиря?
Думав, скажу відверто. Коли почав втрачатися зір, що я вже майже перестав бачити, ця ідея дуже швидко згасла. Тому що я живу з мамою, а в неї алергія на шерсть, на багато таких різних подразників. Не знаю, можливо, це буде занадто складно, це ще одна жива істота, якою треба опікуватися. А по-друге, собаку-поводаря треба ще доволі добре годувати.
Як ви читаєте повідомлення?
Функція озвучення вже вбудована в телефон, тобто її не потрібно завантажувати, як це було раніше. Просто натискаєте функцію озвучення об'єктів на екрані телефону.
Шрифт Брайля читаєте?
Ні, не читаю. По-перше, він потрібен для людей, які не зрячі з народження. Тому що це їхня азбука, так само, як і для нас. Для їхнього читання це правильно, це корисно. Я не користуюсь, він мені на сьогодні не потрібен. Наприклад, в нас на аптечних препаратах теж пишеться все шрифтом Брайля, але я можу собі сфотографувати на телефон і потім зробити опис зображення, що сфотографував. І зараз можна простіше десь дістати якусь інформацію не шрифтом Брайля, а через сканер QR-кодом.
Які ваші плани на найближчий час? Про що ви мрієте?
Плани на майбутнє — працювати над новими виставами. Хотілося б, щоб ця праця якось фінансово підтримувалась краще і більше. Хочеться втілити в життя ідею щодо кераміки.
