За плечима у ветерана війни Євгенія Титоренка з Монастирища — рік боїв на Луганщині, у Херсоні та Бахмуті. Нині з восьмої ранку до опівночі він таксує — має визначене паркомісце і постійних клієнтів.

Таким чином повертається до цивільного життя і заробляє собі на протезування, розповів Євгеній Суспільному.

На стелі автівки у Євгенія — шеврони, один із них — його:

"Це мій з Донбасу".

Нині Євгеній на милицях, тож службу довелося завершити.

"Останній раз мене хлопці виводили за руки. На Херсоні ми відвоювалися, навіть одного дня не відпочили — і відразу на Бахмут нас кинули. У мене розпалися кульшові суглоби. Хтось із лікарів говорить, що це через те, що поранення перше, що потрапило по ногах, осколки від якоїсь цікавої гранати. Хтось говорить, що попростуджував сильно. Я коли спав у окопах, у мене постійно кістки мерзли на боках".

"Зробіть ноги, піду на війну": ветеран таксує, аби оплатити собі протезування

Євгеній ходить із милицями. Суспільне Черкаси

Тепер із восьмої ранку до дванадцятої ночі Євгеній таксує. Для нього, пояснив, – це спосіб реабілітації. Крім того, додав, потрібно заробити на протезування:

"Я прикинув — що можу зробити? Я просто крім як їздити, — нічого не можу. А треба робити протезування. Просити не хочу, хочу сам заробити. Вдома сидіти дуже тяжко морально. Почав з людьми спілкуватися — стало легше".

Ветеран таксує, аби оплатити собі протезування. Суспільне Черкаси

Свої милиці Євгеній возить у багажнику:

"Кнопочка є, я натискаю, багажник відкривається і кладу свої «ноги», щоб людям вони не заважали. Найважче — це сісти і вийти, а коли сиджу, то нормально, звик. Це вже моє життя, моя хата, я тут живу".

Ветеран таксує, аби оплатити собі протезування. Суспільне Черкаси

Підтримує ветерана дружина Валентина.

"Коли він опускає руки і починає, що важко, інколи треба і прикрикнути, що не маленька дитина, справимося, все буде добре", — розповіла вона.

Євгеній із дружиною Валентиною. Суспільне Черкаси

Нині ветеран має інвалідність:

"Другу групу дали. Сказали, на рік тобі дамо другу. Поки з тими паперами походиш, то не так просто, виявляється, зв'язати мою болячку з цим усім. Я вже нашим із військкомату говорив: зробіть ноги, піду на війну. Я б пішов, вернувся. Не можу. Таксі відволікає, але якось. Тут зовсім все по-іншому, не те життя. Правда в цьому таксі дуже поправляєшся, нічого не робиш — і вже поправився. Все буде добре. Заробимо на ноги, зробимо ноги".

Місто знає добре, бо тут виріс, розповів Євгеній:

"Я ж тут виріс, народився в Маріуполі, але коли мені був рік, тато забрав нас із мамою сюди. Я до 18 років жив тут, вчився. У мене була контузія, пам’ять трохи порушена, але місто добре знаю. Нічого й не змінилося, тільки люди повиростали, ті з ким вчився, стали великі, а так.".