Гліб Шумило зі Шполянщини з 2021 року служив водієм вантажівки у 36-й окремій бригаді морської піхоти, у танковому батальйоні. У квітні 2022-го, коли йому виповнилося 19, потрапив у полон в Маріуполі. Повернувся в Україну через три роки, під час обміну полоненими.
Про пережите за три роки в неволі — розповів Суспільному.
Початок повномасштабного вторгнення Гліб зустрів у Маріуполі. До російського полону потрапив навесні 2022 року:
"Вночі ми вийшли із бункера, зібрали речі, повантажили все в машини і почали шикуватися в колону. Нас мали прикривати танки, але вийшло так, що ми потрапили в атаку, відразу з трьох сторін почався великий обстріл із Градів і мінометів".
Згодом їхній побратим відвіз частину військових до найближчого бункера:
"Ми туди всі з'їхалися і вже тоді дізналися, хто вижив, а хто ні. Потім наші командири сказали: ми не знаємо, що вам робити, збирайтеся маленькими групами і виходьте, або здавайтесь в полон".
Далі вирішили зібратись групою із 20 людей і виходити в сторону Запорізької області.
"Перейшли поле і почули постріли. Зрозуміли, що це по нас, ми всі лягли і почули: «Работает русский спецназ Крыма». Сказали, щоб ми складали зброю. Наш командир їм каже: все, не стріляйте, зараз ми з вами переговоримо. Він пішов туди, а ми присіли і чекаємо, дивимося туди, автомати позаряджали, і тут він повертається і каже: хлопці, не варто, будем здаватись, бо їх там дуже багато", — пригадав Гліб.
Далі за наказом командира бійці пішли в сторону російської армії:
"Ми залишили зброю, речі, документи і пішли до них. Почали розпитувати який ми батальйон, яка бригада. Потім прийшов їхній командир і каже: так, всім лягати обличчям вниз. Ну все, думаю, приїхали".
Потім росіяни провели обшук та відправили в полон:
"Спочатку нас вивезли на Сартану, там на Сартані був збір, а потім — на Оленівку. Там був дуже неприємний прийом, деяких хлопців і повбивали, а деяких, які були дуже сильно поранені, просто дострілювали".
Після цього їх перевезли в Луганську область.
"Проходить десь місяць, два, три — і у нас з'явився перший двохсотий, у нього були уламки в грудині, біля серця. Коли його виносили, ми стали на коліно, щоб вшанувати його пам’ять. І хтось із наших побратимів крикнув: «Герої не вмирають!». Їх дуже це сильно зачепило, і з того дня почалася просто каторга".
Під час перебування в полоні будь-яка відмова виконати наказ закінчувалась побиттям:
"Нас примушували вчити їхні пісні, їхні гімни, їхні вірші. Якщо не вивчив — усіх у відділенні починали бити. Постійно було приниження, говорили, що ми укропи, неонацисти, людоїди. Там не було різниці, що мені 20, а дідові 50 років. Його б'ють так само як мене".
Окрім фізичного тиску, полонених допитували. Пригадав, як йому проводили допит на день народження. Тривав він дев’ять годин:
"Мене викликали, завели в кабінет, пристебнули наручниками до табуретки. Тут знімає камера, тут сидить хлопець у балаклаві і тримає гумову палицю. Якщо я не міг відповісти чи йому щось незрозуміло було, він тією гумовою палицею бив у районі грудей, ніг. Потім зняли з мене наручники, зі спущеними штанами поклали на пуфик і били дошкою по сідницях. Набили сідниці, що вони були аж такого фіолетового, чорного кольору. Потім били електрошокером".
Зі слів Гліба, таким чином російські військові хотіли дізнатись потрібну інформацію. Після допиту його здоров’я погіршилось:
"У мене після того допиту відмовили ноги і руки. Я десь близько чотирьох місяців пролежав у їхній санчастині. Мене намагались лікувати. Я ходив я під себе, приходили мої побратими і допомагали".
У полоні Гліб був протягом трьох років, два з яких вважався безвісти зниклим:
"Моє прізвище неправильно було записане. Було Шумейло Гліб Віталійович, а я Шумило Гліб Віталійович. З Росії в Україну неправильно передали мої дані. І мене не обмінювали, я вважався безвісти зниклим".
Пригадав, як дізнався, що вирушає на обмін полоненими:
"Вивели з камери, одягли мішок на голову, наручники. Ми говорили з хлопцями, питали: пацани, куди ми їдемо? Вони заходять, відкривають двері: так, не розмовляйте, давайте швидко скупались і геть звідси".
Дорога з полону до місця обміну тривала два дні.
"Під'їхали і побачили наші, українські номери, наших військових. Усі раділи, один з одним спілкувалися, раділи, посміхалися. Тут відкриваються двері, заходять до нас наші представники і починають розмовляти українською. Це так зігріло, було настільки класно — почути рідну мову. В душі все просто розривалося від радості, що ти вже вдома, ще трохи — і побачиш своїх рідних, маму. Я ще досі не можу повірити, що я на волі".
