"Я просив, щоб мене добили": 20-річний оборонець на псевдо "Вольт" розповів про контрнаступ, бої та втрату кінцівок

Максим Гайша. Фото: Суспільне Вінниця

Найбільша втрата для нього — це загибель командира, а найбільша перемога поки — те, що зумів потрапити в армію. Так говорить 20-річний зв'язківець 23 ОМБр Максим Гайша на псевдо "Вольт". У 19 років він добровольцем пішов на фронт. Поблизу Роботиного на Запорізькому напрямку захисник втратив кінцівки: під час евакуації пораненого в їх групу влучив російський FPV-дрон. Про поранення, контрнаступ та бої за українську землю Максим розповів Суспільному.

"Зв’язок дуже важливий на фронті"

20-річний Максим Гайша родом із Павлограда Дніпропетровської області. У Вінниці проходить реабілітацію після поранення. До повномасштабного вторгнення юнак працював на харчовому підприємстві у своєму місті. Розповів, що на завод пішов після другого курсу технікуму. Любив грати у відеоігри та подорожувати на велосипеді: від Павлограда доїжджав до Києва та Одеси.

Фото Максима Гайші
"На фронт я пішов після року повномасштабної війни, бо хотів саме на контракт йти. Друг сказав, що тепер контракт можна підписувати з 18 років з дозволу батьків. Я пішов у військкомат. Після двох місяців навчання мене відправили до 23 бригади. Я попав у перший батальйон. Вчився на навідника БМ-21 ”Град” і вже там на місці я зрозумів, що немає в цій бригаді такої машини. Мій командир спитав, хто “шарить” у комп’ютерах. Мені дуже пощастило, що мене забрав той командир. Він зі мною поспілкувався та дізнався, що я любив ігри, любив “прошивати”, любив у комп’ютерах розбиратися. Але через два тижні почався контрнаступ", — розповів Максим.

Його бригада була новоствореною. До контрнаступу вона не брала участі у бойових діях, адже їй було всього чотири місяці. Оборонців відправили у Донецьку область. Максим служив на посаді механіка-радіотелефоніста. В його обов'язки входило: налаштування зв’язку, прошивка радіостанцій, корегування прошивок, робити деякі рації на одній частоті, деякі на іншій, щоб була взаємодія з іншими батальйонами.

"Зв’язок дуже важливий на фронті для техніки. Адже вони майже в сліпу їдуть. Нема вказівок. Якщо немає рації з трьохсотим, який вже лежить і помирає, і його тащать на евакуацію, рація або розрядилася, або загубилася, то Штаб навіть може не знати, що його тащать на точку евакуації, то він може загинути".

"За одну посадку інколи по тридцять трьохсотих виходило"

Коли рота Максима пішла у контрнаступ на Запорізькому напрямку, вже були бойові дії.

"Моя рота пішла вперед. Я був за п’ять кілометрів від них. Дуже великі втрати в нас були. Я просто дивився, як перша max-pro згоріла, друга згоріла, БТР згорів. Через тиждень-два бойових дій, коли вже було багато в нас трьохсотих та двохсотих, наш командир просунувся вже досить глибоко".

Перший вихід був у село Приютне, розповів Максим. Він ходив по лінії фронту та налаштовував зв'язок.

"Натикався на багато бригад. ТРОшники були в шоці, адже виявилося, що я тинявся по лінії, яка прострілюється. Я ж спокійно йду, з рюкзачком. Вони спитали, що я тут роблю. Я показав їм карту, що мені треба звідти — туди, назад. Мене там називали “бойовим зв’язківцем”, бо з-поміж 15 зв’язківців я був одним, хто шастав там, там. Я користь приносив".
Фото Максима Гайші

За Приютне, Левадне воювали два місяці. Згодом були бої за Роботине. Його, сказав Максим, важко відбили.

"Багато хлопців за маленьке село (я не кажу там за Крим влітку, за кордони 91-го) поклали. З трьохсотими. Я не кажу з двохсотими. Більше 500 людей за місяць. Це не тільки з мого батальйону. Це просто те, що я бачив. На позиціях я просто на КСП сидів, дивився на телевізорі трансляцію з дрона, як наші хлопці йдуть вперед. Я хочу сказати, що за кожен кілометр посадки — багато трьохсотих і двохсотих.
Бо хтось казав тоді, коли почався контрнаступ, “Чому так повільно?”, “Де результати?”. Я хочу сказати, що за кожну посадку багато гинуло життів. Я сидів дивився на екран: просто одному ногу відірвало, другий на міну наступив, третіх накрила “стодвадцятка”. Це за два кілометри зелені, дерев. За одну посадку інколи по тридцять трьохсотих виходило".

"На той час я хотів застрелитися"

Саме у боях за Роботине оборонець й отримав поранення: втратив дві кінцівки. Українських військових почали накривати “стодвадцятки”, по них прилітали FPV-дрони. Осколок однієї зі 120-ї міни потрапив побратиму Максима в п’ятку. Він не міг нормально йти. Військового поклали на ноші. У момент, коли його несли до евакуаційного пункту, стався приліт дрона.

"Він буквально серед дерев літав. У нас п’ять секунд було. Я вже з усіма попрощався, якщо чесно. Він у трьох метрах від нас зірвався. Цим дроном танк підривають. Уявляєте, що з людьми відбувалося? Трьох, які були позаду, їх відразу змило разом з трьохсотим. Тих, був попереду, ударною хвилею відштовхнуло. Мені відірвало ноги. Моєму товаришу теж. Мені було дуже боляче. Я почав кричати: “Турнікет! Допоможіть! Я помираю!”. Троє хлопців, які були поруч, швидко підбігли, наклали в турнікет і звалили в окоп, бо боялися, що їх підірвуть. Я не в окопі, а просто на полі лежу без ніг. Дуже боляче було. На той час я хотів застрелитися", — розповів Максим Гайша.
Фото Максима Гайші

Півтори години оборонця несли до евакуаційного пункту. Це, за його словами, дуже швидко. Були випадки, коли пораненого несли чотири або й п'ять годин.

"Я просив, щоб мене добили, але мене все одно дотягнули до “еваку”. Вже там приїхав “Самаритянин”. Це така евакуаційна машина, британська. У нас було їх три на батальйон. Це дуже гарна машина. Бо я чув, що у багатьох бригадах на пікапах вивозять людей. Мене поклали у “Самаритянин”, я почав задихатися, бо крові дуже багато втратив",.

"Я хочу бути просто людиною"

Спершу Максима відправили у лікарню Запоріжжя, потім у Дніпро, відтак опинився у Вінниці. Два місяці з ним працював психолог, бо оборонець був "максимально пригніченим".

"Я думав: “Мені двадцять років, а я залишився інвалідом. У мене немає ніг. У мене були думки, що я вже нікому не буду потрібен, що я вже не знайду дівчину. Мені дуже погано було не лише фізично, а й морально. Я просто не міг себе прийняти. Я сам усвідомлював той факт, що, коли я туди йду, то, швидше за все, я загину.
Так сталося, що я вижив. Можливо, у Бога на мене є інші плани. Я не шкодую того часу, що я там провів. В армії подобалося. На фронті — теж. За той час, котрий я був на позиціях, я став “адреналіновим наркоманом”. Мені просто подобалися ці емоції. Воно страшно, дуже страшно. Але потім, коли все затихає, ти такий дивишся: який ти крутий хлопець".

Максим розповів, що у 20 років хтось навчається, хтось живе звичайним життям, хтось з дівчиною гуляє. А він у 19 років обрав інший шлях — пішов воювати.

"У всьому є свої плюси. Навіть у тому, що мені ноги відірвало. Так, це погано. Багато хто скаже: “Ну, які тут плюси, ти ж залишився інвалідом. Може, дівчина тебе не сприйме”. Я хочу сказати, що, по-перше, у мене ноги не будуть мерзнути, коліно ліве боліти не буде. Я можу в свої 20 років поїздити по Україні. Хотілося б, щоб цього не трапилося. Воно вже є, як є".
Фото Максима Гайші

В інтернеті військовий побачив, що люди живуть з такими пораненнями, ходять. І зрозумів, що теж зможе ходити. Та й люди щодня йому про це говорили.

"У мене, по-перше, є руки. Крім ніг, я не постраждав. Праве коліно збереглося. Ампутації в мене не настільки високі, щоб я постійно ходив на милицях. Я хочу максимально маскувати, що я інвалід. Я хоч і з часом прийняв цей факт, але мені це не подобається. Я хочу бути просто людиною. Я хочу свої ноги. Вони будуть під штанами. Я не хочу ходити, як інші, щоб протези були видні. І хочу ходити не з милицями, а тростину собі купити. Прикро, що так сталося, але жити хочу".

Максим буде протезуватися. До літа планує ходити. Про те, що став військовим, не шкодує. І найбільшою перемогою для нього поки стало те, що потрапив в армію. А ось найбільшою втратою називає загибель командира. Оборонець хоче поїхати до нього на могилу у Харків.

"Мені було дуже багато боляче морально. Бо, коли гине твій побратим, ти розумієш, що це війна. Але коли гине той, кого ти знав, твій друг, ти просто не можеш просто заспокоїтися. Мій командир, “Фізрук”, він був найближчим до мене. Він обіцяв приїхати у Вінницю навідати мене. Мені дзвонять і кажуть, що “Фізрук” — двісті. Я розплакався. Мені було дуже погано".

"Хочу відсвяткувати перемогу з тими, з ким я пройшов це пекло"

Втрат серед українського війська набагато менше, ніж у Росії, вважає Максим. Але людей стільки немає, щоб воювати з такою кількістю росіян. На його думку, тактично щось має змінитися або ж треба готуватися навіть не до наступу, а до оборони.

"Я не думаю, що ми вийдемо на кордони 91-го. Я не кажу за нашу поразку, а говорю саме про кордони 91-го. Бо Крим буде дуже складно вернути. Росія його просто так не віддасть. Щоб утримати ті кордони, які ми вже відвоювали, щодня багато людських життів віддається".

Максим вірить у перемогу України та планує відсвяткувати її з тими, з ким боронив державу.

"Я казав, що дуже любив подорожувати велосипедом та грати. Я хочу потім стрімити: це вести прямі трансляції та розмовляти просто з людьми. На цьому можна заробляти. Це моя давня мрія. Коли були ноги, я хотів після перемоги хотів поїхати кататися за кордон. Але зараз я виходжу на військову пенсію і вже зараз це можу зробити. А після перемоги я хочу відсвяткувати це з тими, з ким я пройшов це пекло".