Світлана Сембрат — військовослужбовиця 39-го зенітного ракетного полку. Жінка захищає Україну з 2016 року. Її родина походить із села Боднарка, що належало до території Лемківщини. Під час цьогорічного фестивалю лемківської культури "Ватра нескорених", який відбувся 17 серпня у Монастириськах Тернопільської області, Світлана запалювала ватру. Бійчиня розповіла Суспільному про своє походження, а також рішення піти на війну.
Щороку в другу неділю вересня відзначається День пам’яті українців — жертв примусового виселення з Лемківщини. У 2024 році виповнюється 80 років від початку депортації лемків. Суспільне Тернопіль готує низку матеріалів про тих, хто має лемківське коріння і захищає Україну від російських окупантів. Світлана Сембрат героїня цього спецпроєкту. Далі її пряма мова.
Про своє лемківське походження
Мій дідусь народився у селі Боднарка Горлицького повіту в 1925 році. У 1947 році діда депортували з Лемківщини. Його велика родина залишилася у Польщі. Ми колись досліджували свій родовід і дізналися, що наше повне прізвище було Сембратович. Сембратовичі були шляхтичами і навіть мали свій герб. Згодом через певні сімейні обставини прізвище обрізали й ми стали Сембрати.
Дідусь прожив тут багато років, але завжди говорив, що це не його дім, він дуже сумував за рідною землею на Лемківщині. Від хати, в якій він жив у Польщі, не залишилося нічого. Але в мене є евакуаційні листи, а також є зв'язок з польськими Сембратами, сподіваюся, що колись відвідаю місце, де народилися мої рідні.
Про старі ікони, які змогли вивезти з Лемківщини
Дідусь розповідав про депортацію, як їх місяць везли в товарняках. Вони мусили залишити свою хату і єдині речі, які взяли з собою — ікони та жорна. Ці старі ікони ми досі зберігаємо як сімейну реліквію. Коли ми робили вдома ремонт, то навіть не думали про те, щоб викинути чи спалити ікони. У кожній кімнаті, де вони висіли, ми їх залишили. Українці кажуть, що вдома стіни рідні допомагають, а я іноді беру силу, яка мені потрібна, від тих ікон. Ти усвідомлюєш, що твої рідні: дід, баба, прадід — усі молилися до них. Вони для мене мають чудотворну силу.
Жорна ми теж зберегли. Там такий великий камінь, вони досі працюють. Минулого року ми з мамою вирішили передати свої жорна в музей. Його створили в нас у Підзамочку, де живе багато лемківських сімей.
Про рішення стати на захист України
Це мій рідний дім і тут моє коріння. На цій землі похований мій тато, дідусь, бабуся. І це страшно, що хтось може забрати в тебе твою землю. Страшно, що хтось хоче забрати мій дім так само, як колись забрали в моїх предків. Я маю захищати свою землю, бо куди мені ще йти.
Про те, що відчувала, запалюючи ватру
Мої дідо і баба завжди розповідали про те, як їх виселили з їхніх земель, з їхньої хати. І для мене честь, що через 80 років після депортації, саме я запалювала цю ватру, символ нашого фестивалю. Для мене честь говорити, що я лемкиня, знати свій родовід, зберігати намолені ікони своїх предків.
Я добре розумію лемківську говірку, але, на жаль, не розмовляю нею. Завжди думала, що я сучасна людина, тому мені це не потрібно, але зараз шкодую, що не вивчила її. Тепер я хочу передати цю культуру своїм дітям, буду розповідати, що вони лемківського походження. Це така красива культура, яка передається з покоління в покоління. Тільки уявіть, 80 років — це вже 4 покоління людей зберігають наші лемківські традиції.