"Наша ватра незламності кличе і ми йдемо". На Тернопільщині відбувся фестиваль лемківської культури

Оновлено

17 серпня в Монастириськах, що на Тернопільщині, відбувся фестиваль лемківської культури "Ватра нескорених". Його приурочили до 80-х роковин депортації українців з їхніх етнічних територій: Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя та Любачівщини. Під час заходу збирали гроші для 36-ї бригади морської піхоти ЗСУ.

Про це Суспільному розповіла директорка музейного комплексу "Лемківське село" Віра Дудар.

За її словами, цього року фестиваль вперше тривав лише один день.

"Ми поміняли суть фестивалю, бо суть нашого життя помінялася. Війна у нас. Дуже багато справжніх хлопців воює за нас, дуже багато лемків, дуже багато полягло. І ми вшановуємо їхню світлу пам'ять, ми зробили наше дійство благодійним. Збираємо на генератор для 36-ї бригади морської піхоти, в якій служать наші лемки".

Віра Дудар – газдиня фестивалю "Ватра нескорених". Суспільне Тернопіль

Розпочали захід із молитви та запалення ватри, символу фестивалю.

"Сьогодні нашу ватру запалювали ті, кого війна обпекла найбільше. Лев Мончак — батько і дідусь наших звитяжців, Мишко Адамчак сам воює, Світлана Сембрат воює ще з 2016 року і маленька дівчинка, чий тато воює".

Військовослужбовці та їхні рідні запалили ватру. Суспільне Тернопіль

На фестивалі зібрались лемки зі всієї України, розповіла Віра Дудар.

"80 років спливає з того часу, коли цілий народ, вольний, гордий народ, вигнано було зі своїх рідних автохтонних земель. І цю трагедію, яка сталася в центрі Європи, ніхто досі не засудив на міжнародному рівні. Багато доль наших лемків було поламано, але ми не скорилися. І доказом цього є наша сьогоднішня зустріч, наш музей, наші ватри, які у всьому світі запалюються: США, Канаді, Польщі, Словаччині, Іспанії. Є і пам'ять про свій рід, про свій корінь".

"Сум за домом досі є"

Марія Лещишин приїхала з Тернополя. Вона родом із села Одрехова Сяноцького повіту. Їй 85 років. Сім’ю жінки депортували в березні 1946 року. Марії тоді було сім. Жінка досі пам’ятає своє село, каже, воно було великим. Пам’ятає, як ходила до старовинної кам’яної церкви, а ще пам’ятає свій будинок.

Лемкиня Марія Лещишин. Суспільне Тернопіль

"Відчуття тут такі теплі, все згадується, старі пісні, які ми співали вдома, так хочеться зараз послухати і згадати, бо сум за домом досі є. Я його, ніби, бачу зараз. У нас були такі будинки, як дерев’яні коробочки. Знадвору були оббиті дошкою, там ще був рубчик і мальовані жовтою аніліновою фарбою. Хата моя була під бляхою, як і хлів, і стодола, а ще криниця і вітряк".

"Хтось нас називав західняками, хтось поляками, ми себе називали – лемки"

Лев Мончак народився в селі Лабова на Західній Лемківщині. Його батьки були кравцями і мали господарство. У сім’ї їх було двоє — він і його старша сестра. Батько помер від хвороби ще до депортації. Леву було 10, коли його сім’ю виселили з дому. Депортацію, каже, пам’ятає добре. У товарних вагонах їхали місяць. Їх поселили в селі Угринів на Тернопільщині.

Лемко Лев Мончак. Суспільне Тернопіль

Сім’ї обіцяли будинок і компенсацію за втрачене майно, але коли приїхали до Угринова, побачили, що всі хати зайняті. Зрештою поселилися в місцевих. Ставилися до них добре, каже чоловік.

"Ми потрапили в добру сім’ю, але люди все одно ставилися до нас, як до чужаків. Хтось нас називав західняками, хтось поляками, ми себе називали — лемки".

У дорослому віці чоловік знову побачив рідне село Лабова.

"Я був членом хорової капели в університеті, у нас був автобус і ми давали концерт у Криниці в Польщі, після виступу поїхали на Краків. І по дорозі стався досить емоційний момент – ми їхали через моє село, я впізнаю його і кажу до водія: "Зупинися!". Він каже: "Тут не можна". А я кричу: "Це моя хата! От бачиш, моя хата". Він зупинився і я вискочив, не чуючи ніг, підбіг до тої хижі – не то плакати, не то радуватися. Вийшов господар, я привітався і мимоволі сказав кілька слів лемківською, а він мені лемківською відповів. Виявляється, він теж був лемком. Так я у 1991 році вперше знову потрапив додому".

Через багато років Лев разом із колегами написав книжку про своє рідне село, так і назвав її "Лабова".

"Випадково дізналася, що я лемкиня"

Юлія Кулик родом із Сумської області, зараз живе у Києві. Її родину в 1945 році депортували з Лемківщини на Сумщину.

Юлія Кулик і Мишко Адамчак. Суспільне Тернопіль

"Я приїхала на цей фестиваль, тому що я лемкиня, тому що мене покликала кров і я захотіла приїхати нарешті сюди, відчути цю атмосферу".

Про лемківське коріння Юлія дізналася кілька років тому.

"У нас є сімейна реліквія — це корсет вишитий бісером. Під час пандемії я, як і багато людей, сиділа вдома, тоді мама надіслала мені одну програму, в якій ідентифікували нашу реліквію, так ми дізналися, що ми лемки. До цього ми знали тільки, що наша сім’я походить з Польщі. У селі, в якому ми жили в Сумській області, лемків називали поляками. Ми не знали своєї історії, бо щоразу, коли мама запитувала прабабусю про те, що сталося, вона плакала. Тепер я дізналася, що моя родина була розділена. Прабабуся була депортована зі своєю мамою та дітьми, а мій прадід з дітьми від першого шлюбу залишився на території Польщі".

Тоді Юлія вирішила, що мусить знайти могилу прадіда. Згадку про нього знайшла в книжці лемка Лева Мончака "Лабова" про село на Лемківщині.

"Я почала шукати співавторів цієї книжки у спільноті. Згодом мені допоміг мій добрий друг лемко Мишко Адамчак. Він дістав для мене номер Лева Мончака. І у Вербну неділю цього року я поїхала до Івано-Франківська шукати зустрічі з автором книжки. Ми зустрілися біля лемківської церкви під час служби. Я так хотіла знайти могилу прадіда, що під час зустрічі з паном Левом розплакалася. Він не дуже мене втішив, бо виявилося, що абзац про мого предка — це не його спогади, а когось зі співавторів. Але направив мене до архіву. Оскільки ми були біля церкви, я попросила благословіння і, приїхавши згодом на вокзал, підняла очі і побачила перед собою поїзд із написом "Лемківщина". Думаю це і є знак, що мої пошуки будуть успішними".

На фестивалі виступали фольклорні колективи, свої вироби демонстрували народні умільці, господині пригощали гостей лемківською стравою киселицею. Вироби майстрів та книжки продавали на благодійному аукціоні. На потреби 36-ї бригади морської піхоти змогли зібрати 66 тисяч гривень, розповіла Віра Дудар.

Фотовиставка "Обличчя Лемківщини". Суспільне Тернопіль

Окрім цього, діяли дві фотовиставки. Одна із них — "Обличчя Лемківщини". На ній представили старі світлини лемків. Фото зібрали під час наукових експедицій.

Інша виставка — "Лемківський цвіт в обороні України". На ній фото бійців, які захищають Україну, а також тих, хто віддав своє життя на війні.

Фотовиставка "Лемківський цвіт в обороні України". Суспільне Тернопіль

"На жаль, наших лемків також війна забирає, ця паща війни просто зжирає найкращих і ми презентуємо, кричимо на цілий світ про наших кращих лемків. Тому виставка називається Лемківський цвіт в обороні України. Бо ми говоримо, що лемко має дві мами: неньку Україну і мамку Лемківщину, і обох ми любимо однаково".

Нагадаємо, Суспільне Тернопіль готує низку матеріалів про тих, хто має лемківське коріння і захищає Україну від російських окупантів.

Це 23-й фестиваль лемківської культури, який проводять на Тернопільщині.

Нагадаємо, щороку в другу неділю вересня відзначається День пам’яті українців — жертв примусового виселення з Лемківщини. У 2024 році виповнюється 80 років від початку депортації лемків.

У 2021 році Суспільне зняло спецпроєкт про лемківську культуру "Дзвони Лемківщини".