У Тернополі розпочали збір та дослідження неформальних культурних ініціатив з 1991 по 2024 рік. Мета — популяризація міських мистецьких проєктів та створення цифрового архіву. Про це розповідає кандидатка історичних наук, керівниця креативного кластеру "Na пошті" Марічка Юрчак. Також в інтерв’ю на Суспільному йдеться про роботу кластеру з переселенцями, проблеми міської культури та нові ідеї, які можуть доповнити мистецький простір.
Розпочати нашу розмову сьогодні хочу із великого проєкту, який ти започаткувала. Мова про незалежні культурні ініціативи Тернополя. Що цей проєкт передбачає, адже збираєте, хочете проаналізувати і популяризувати ініціативи в Тернополі, які були з 1991 року до нині?
Це доволі масштабний проєкт, почнемо ми з маленьких кроків. І цей перший крок — це буде виставка під назвою "Контркультура", яка відкриється тут у креативному кластері "Na пошті", і саме цей проєкт був підтриманий Українським культурним фондом, це буде така перша спроба залучити до розмови привернути увагу тернополян до цього пласту нашої мистецької, культурної історії, який є маловідомим, в силу об'єктивних і суб'єктивних причин. По-перше, мова іде про митців, які поза офіційними спілками, які в опозиції до влади часто, які десь маргінальні, свідомо чи несвідомо, десь відсунуті десь на маргінес культурного процесу. Цей період 30 років незалежності — це також неймовірно стрімка зміна носіїв інформації, і втрачаються ці дані. А чому втрачається інформація про цих людей? Це війна, еміграція, мобілізація, просто переміщення. І десь вимиваються ці таланти з Тернополя, і наша культура через це бідніє, але це люди, які доклались дуже до створення ідентичності нашого міста, до його образу. Врешті-решт, це просто люди, які з нами ходили по вулицях, які з нами комунікували, і зберегти про них пам'ять дуже важливо. До речі, це не лише про людей, дуже важливо, що це не тільки про особистостей, але в першу чергу, це також про спільноти, гурти, які були і розпались, гурти, які були та існують досі.
Революції стаються тоді, коли середньому класу стає гірше жити
У яких формах, окрім виставок, будуть представлені зібрані матеріали?
Взагалі глобальна мета — це створити вебархів, в якому буде і класний дизайн відповідній тематиці і можливість фільтрувати саме по цих категоріях: перформативне мистецтво, візуальне мистецтво, література, люди, спільноти, місця, дати. І саме вебархів дозволяє підвантажувати будь-які матеріали, чи то тексти, чи то аудіозаписи, чи то відео. Але коли я сама досліджувала ці певні моменти, комунікувала з митцями в широкому розумінні, я зауважила, що неймовірний бум ініціатив, фестивалів, подій був з 2013 року. Тобто ще навіть не було Революції гідності, але я собі фіксую цей момент, що поява фестивалю "Файне місто", поява фестивалю електронної експериментальної музики "Гамсалить", започаткування того самого "Koza Music Battle", вони всі відбулись в цей рік.
Чому саме в цей період?
Достатньо прийшло вже часу для того, щоб українці самоусвідомили себе українцями, щоб трошки економічна ситуація стабілізувалася і могли ці ініціативи проявитись. І саме тоді якраз відбувся Євромайдан. Це також є наслідком того, що вже була достатньо зріла ідея національна в головах. І коли стаються революції? Не тоді, коли бідні бунтують, я як історик знаю, — це тоді, коли середньому класу стає гірше жити. Ось і от це ще один сплеск був, чому треба відстоювати своє, боротись за своє. Знову виникає ще більше ініціатив. Це дивовижна ситуація, що в часі криз саме виникають якісь нові ініціативи. Взагалі мистецькі напрямки, якщо ми подивимося, завжди порівнюю наш час з періодом після Першої світової війни, періодом українського відродження, яке потім було розстріляне. Це були дуже складні часи, часи війни, громадянської війни і, тим не менше, ставились нові постановки, започатковувались нові ініціативи, той самий "Березіль" Леся Курбаса геніальний. Так, і сьогодні у нас та сама історія, адже креативний кластер "Na пошті" відкрився в часи коронавірусу, тобто не найкращий час, щоб робити локацію для живих зустрічей. Потім війна повномасштабна, яку теж нам вдалося пережити, надаючи тут прихисток для внутрішньо переміщених людей.
Не лише пряме влучання російської ракети руйнує українську культуру
За цей час сталося багато ініціатив і подій. Якими ти найбільше пишаєшся?
По-перше, це те, що нам все-таки вдалося вистояти, тому що коли я дивлюся навкруги, що коїться в інших містах, не всі культурні інституції виживають. І потрібно теж розуміти, що це є наслідок війни. Не лише пряме влучання російської ракети руйнує українську культуру, але також те, коли ми не здатні вистояти. Наприклад, економічно, коли ми не здатні втримати колективи, бо десь 25% українців виїхало за кордон і це 25% наших культурних менеджерів, діячів, артистів, митців. Особливо трепетна в мене любов до нашого проєкту "Тернопільського тимчасового театру", тому що, як я згадала, ми надавали прихисток внутрішньо переміщеним людям. І згодом ситуація стабілізувалася в Тернополі, десь вже вони розселилися, були облаштовані місця, але я зрозуміла, що людям іноді понад ці базові потреби, потрібно інше — в них є запит бути почутими. І відповіддю на це стали театральні практики. Театр дозволяє провести терапію для себе самого і для глядача також. Першою виставою стала перша в історії Тернополя докудрама. Я звернулася до режисера Ігоря Кусяка з такою ідеєю. Запитала: "Ти знаєш, що таке документальний театр, можеш таке зробити для нас?". І це була постановка, яка базувалась на персональних історіях цих людей. Глядачі, коли виходили, вони не могли повірити, що це не справжні актори на сцені.
Ми намагаємося зробити культуру доступною
Із повномасштабним вторгненням Росії в Україну, у вас зародилася ще одна ініціатива, яка стосується безпосередньо тих, хто нас захищав. Це квиток для військового, квиток для бійця, розкажи про неї докладніше.
У нас безкоштовний вхід на багато подій в принципі для тернополян, тому що ми намагаємося зробити культуру доступною. Ще більше подій благодійних, де ми збираємо кошти або підтримуємо збори. І також є ініціатива "Квиток для військового". Тобто військовослужбовці приходять до нас на події безкоштовно.
Я би хотіла від тебе, як людини практикуючої, яка має справу з грантами, почути, власне твою думку, чи легко або складно здобувати гранти в Україні?
Я ще вчуся, але якісь успіхи вже є. Здебільшого це були не українські гранти, тобто на щастя є міжнародні партнери, які виділяють і більші бюджет, бо для них це простіше, які не можуть підтримувати українські Збройні сили в силу певних вимог, але таким чином вони вливають кошти в українське суспільство і досягають також мети об'єднання спільного європейського простору. Також вдалось залучити фінансування для того, щоб продовжити і цього року знову провести "Koza Music Battle".
Я ставлю собі запитання, куди ідуть мої податки
Для тебе фінансування культури в час війни, це що? Я зараз говорю не тільки про державне, про міжнародне, грантове.
Якщо у нас фінансується освіта, здоров'я, то культура завжди фінансується за залишковим принципом. І оцей принцип потрібно змінити. Я не кажу, що всі гроші дайте в культуру. Ні. Але коли я читаю, що бюджет єдиного в Україні фонду українського культурного державного скорочується вдвічі на наступний рік, а я ставлю собі запитання, куди ідуть мої податки? Я також хочу, щоб це було спрямовано на підтримку нашої національної ідентичності. Зараз в Україні дуже складний період. Наше суспільство роз'єднане, ми це відчуваємо, воно наелектризоване. Ці лінії розколу розходяться, як тріщинки в сухій землі. Це дуже погано для нашого суспільства, яке все ще потребує єдності на третьому році війни. І саме культура є тим клеєм, який може нас об'єднувати, це перше. Друге, знаменитий вислів Черчиля, який повторює будь-хто, якщо ми не будемо інвестувати в культуру, то доведеться інвестувати у війну. На жаль, це є два фронти. Культура таку ж саму виконує дипломатичну місію, як скажімо, спорт чи політика. Зараз всі б'ються лобами, аби довести, що Україна — це не Росія, що жінки Матіса в українських, а не румунських вишиванках, що то український, а не російський народний танок на картинах Дега, умовно кажучи. І це все йде від культури.
Коли б тебе запитали а куди піти в Тернополі, що би ти порадила окрім тих місць, які прямо пов'язані зі сферою твоїх занять?
Прогулянка навколо озера. Це не пов'язано з моїми заняттями. Так, об'єктивно, наше культурне життя збідніло, це за кількісті подій, нема гастролей з очевидних причин, іноземних артистів, з українських артистів це також дуже складно організувати. Тернопіль є і був регіоном з одним з найнижчих рівнів доходів населення, і це безпосередньо впливає на витрати на культуру. Але кудись все ж таки піти можна. Приємно тішить ремонт в нашому художньому музеї, хоч це перша кімната, але я бачу, що це дало і самим працівникам якийсь такий ентузіазм, і там гарні виставки відбувались від початку року. Була чудова виставка Дмитра Стецька, я навіть не змогла потрапити на відкриття, тому що стільки було людей, що я всередину в той день не потрапила. Дуже раджу стежити також за ініціативою моїх друзів "48 space", які привозять до Тернополя маленькі театральні трупи, і це теж дуже гарний досвід, унікальний. По-перше, це камерні вистави, де ти відчуваєш себе обраним, тому що це не зал на 600 людей, а це для тебе. Краєзнавчий музей також рухається, нещодавно відсвяткувавши свій ювілей. Я знаю, що вони працюють над тим, аби зробити свій простір більш інклюзивним, за що велика їм повага.
Ти згадала про ініціативи, які або на якийсь період згасли, або взагалі закрилися, або втекли з нашого міста. Чому з Тернополя тікають люди та ініціативи, які тут зародилися і жили довший час і, власне, були візитівкою або асоціювалися з Тернополем?
Перш за те, що в нас немає вищих освітніх закладів для митців, в нас нема де себе проявити, навіть коли ця людина повернеться, де може виставлятися чи знайти покупця? У нас є сучасна галерея? Ні, немає. Друга родзинка, яка виділятиме, виділяла би нас усіх Тернопіль — це безумовно потрібен музей Дмитра Стецька. Величезний його спадок, який ніде не можна побачити, крім виставок, які організовуються десь у інституціях, що мають відповідний рівень, в канівському музеї Шевченка, у Львові в національному музеї Шептицького. Тобто це інституції, де є кваліфікований персонал, де є зал, освітлення, все необхідне. У Тернополі такого немає.
Чого ще, окрім цих інституцій, тобі бракує в Тернополі?
Якось мені хотілось би розвивати наші мікрорайони, тому що я в центрі, так і я більшість часу тут проводжу, але я собі розумію, що дуже багато людей взагалі не виїжджають там зі "Східного" чи з "Сонячного" масиву. Тому дуже хотілось би, щоб на в мікрорайонах були свої маленькі такі мультимедійні центри. Наприклад, це було сучасне, приємне, класне, де б молодь, в першу чергу, але також і люди зрілого віку, і пенсіонери могли себе проявити.
Незалежні ініціативи — це завжди носії якоїсь умовної небезпеки
Ти мандруєш дуже багато, коли мандруєш, завжди намагаєшся відвідати якусь подію, виставку. Скажи, що би мали запозичити ми зі світового досвіду і, можливо, чим ми можемо поділитися зі світом?
Якби Тернопіль міг запропонувати мені щось з моїх культурних потреб, я би мабуть менше подорожувала. Я виїжджаю з цієї культурної потреби, це і особистий, і професійний інтерес. Як я можу розвиватися, якщо я не бачу, не комунікую? І те саме про митців. У Тернополі нема на що дивитися. Я би дуже хотіла, щоб в Тернополі була алея віртуальних скульптур. Так, тобто це була б фішка, для цього навіть не треба виділяти землі, але залучити митців, які працюють з тими технологіями. Я думаю, що колись ми це реалізуємо.
Цьому може посприяти місцева влада, чи швидше всього довелося би писати грант?
Це хороше запитання. Ну, напевно, варто спробувати написати, але поки що мої спроби були неуспішними, і якось я припинила це робити. Тому що в 2022 році ми працювали і як притулок, і як укриття, і мали такий неприємний досвід, коли до нас за анонімним дописом прийшли з перевіркою і, чесно кажучи, це зовсім не те, до чого я була готова. Хоча законних підстав для цього не було, адже має бути звернення від особи, яку можна ідентифікувати. Ця перевірка була і нам приписали — рекомендуємо призупинити діяльність. Це така рекомендація, якої ми не послухалися. Другий момент — це те, що дійсно в нас зараз якраз в 2022 році, декілька днів до того, як мав відбутись фестиваль "Файне місто" благодійний, зі збором коштів на "Азов", він мав відбутись у нас на локації, вийшло розпорядження від обласної військової адміністрації про погодження будь-яких масових заходів. І хлопці організатори написали лист з проханням, на що їм було відмовлено, за декілька днів до події. Зрозуміло, що це зламало їм всі плани. Фестиваль відбувся в онлайн-форматі, гості, які були незадоволені, якась частина коштів була втрачена. І це от було одним із приводів, чому почали шукати якусь альтернативу, і наскільки я бачу, Львів їх дуже тепло і гарно прийняв, раз вже вони другий рік поспіль там проводять і знаходять порозуміння з міським головою. Я це добре розумію, тому що креативній, культурній індустрії, незалежні ініціативи — це завжди носії якоїсь умовної небезпеки, тому що це завжди простір вільнодумства і справді демократії. Коли є свобода висловлювання і влада, вона ж не знає, чого очікувати від цих людей. Але треба довіряти і розуміти, що повинна бути дискусія, повинен бути діалог, особливо в мистецтві. Воно вільне для всіх і це тільки сприяє розвитку.
Але ж у місті та області відбувається заходи. І людей на них приходить багато. Вам пояснили, чому тоді не дозволили ваш масовий захід?
Зверталися в Тернопільську ОВА. Зокрема, наш колега Максим Черкашин. У зверненні просили обґрунтувати критерії, за якими визначають масовість чи немасовість заходу. Але таких критеріїв не надали. Їх просто немає.
Ми надто консервативні
Не можу тоді вже не зачепити, коли ти згадала про діалоги та дискусії: часто в соцмережі після певних подій, які у тебе відбуваються тут, в креативному кластері, можна ліс дописів знайти з негативними відгуками і з критикою. Як от, наприклад, коли був виступ "Хамерман знищує віруси" або, наприклад, якийсь захід, який пов'язаний із еротикою. Як ти ставишся до цих дискусій? Ти задоволена, що заходи "Na пошті" їх породжують чи, можливо, також дослухаєшся і перечитуєш ці пости?
Критика вся йде від людей, які тут не бували і ці події не відвідували. Тобто якби це хтось був, хто прийшов, йому не сподобалося, я би радо вислухала цю людину і врахувала на майбутнє. Виставка ню, взагалі була невинна, такі прекрасні, чарівні роботи 40 митців зі всієї України. Навіть щодо неї навіть не бачила негативних коментарів. У нас були такі моменти, наприклад, коли ми 24 лютого цього року проводили концерт "Братів Гадюкіних" і ми знали, що це така дата, але вона офіційно не є занесеною в наш перелік пам'ятних дат. За цим ми пильнуємо, тобто в нас прямо написано в календарі — нічого не ставити, крім можливо якихось освітніх заходів. І була якась хвиля запитань, чому ми це робимо, ми обговорювали це з гуртом. Але дивіться, ми не можемо в Тернополі, в файному місті, не прийняти "Братів Гадюкиних". І останнім аргументом для мене було, що ми все правильно зробили, це коли тут хлопчик з двома протезами на ногах танцював. Все, от для кого я зробила. Я це зробила для однієї цієї людини, яка прийшла з своїми друзями. В інших моментах, то Тернополю треба відкритись до світу. Ми надто консервативні. Насправді, дивлячись на статистику, у нас набагато більше релігійних установ, аніж шкіл, музеїв, галерей, разом взятих. Із тим щось потрібно робити.
У найближчих планах у вас, що буде?
Ми будемо проводити цього року "Koza Music Battle", тому молоді гурти, колективи, сольні виконавці, які працюють менше п'яти років, над цим проєктом, вони можуть подаватися. Другий — це ми проведемо першу в Україні стендапконференцію в Тернополі. Буде дводенна подія, яка включатиме лекції, дискусії на гострі теми. Наприклад, табу в гуморі, гендерну різницю в гуморі, також відкриття виставки "Контркультура" та напередодні прем'єра нашої вистави.
