Уродженець Тернополя Микола Бичок у підлітковому віці відкрив у собі духовне покликання, обрав чернече життя, став єпископ Української греко-католицької церкви в Австралії та одним із наймолодших кардиналів Ватикану. У цьому ексклюзивному інтерв'ю кардинал Микола Бичок розповів про особистий вибір служіння та те, як церква виконує свою найважливішу місію в часи найбільших випробувань.
Ми з вами перебуваємо в Тернополі в храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Власне, із цієї парафії розпочалося ваше служіння. Розкажіть.
Так, справді, ця парафія, а особливо ця церква, вона стала колискою мого покликання, дозрівання. На початку 90-х років цього храму не було, оскільки в 1962 році він був зруйнований радянською владою і вже ось практично після здобуття незалежності, виходу з підпілля нашої церкви, саме цей храм був перший відбудований в Тернополі. Він був відбудований містом, яке почувалося відповідальним зробити свій вклад у відновлення цього храму.
Він носить історичне значення, не тільки для мене особисто, як тепер вже владики кардинала Миколи Бичка, але зокрема для тернополян, тому що 15 серпня святкуємо Успіння Матері Божої, храмове свято міста Тернополя.
Тут я познайомився з двома моїми духовними провідниками, — отцем Михайлом Шевчишиним, який був старшого покоління, священник з підпільної церкви, який мені передав весь цей досвід і отець Володимир Вонс, який був молодшого покоління священник. З ними двома проводив дуже багато часу саме тут у храмі й у монастирі, який неподалік, коли тут були отці редемтористиРедемптористи — це католицький чернечий орден (Згромадження Найсвятішого Ізбавителя), заснований 1732 року в Італії. Головна мета ордену — проповідь місій та духовна допомога людям, які найбільше потребують підтримки. В Україні вони активно діють у складі Греко-Католицької церкви.. І в свій час визріло бажання, що я хочу бути одним із них. Тобто їхній приклад духовного життя, він мене захоплював. Я бачив, що це є моє покликання.
І саме тому цей храм, він завжди буде мати таку частинку в моєму серці, незважаючи на те, що зараз я знаходжуся на другій стороні планети, в місті Мельбурні в Австралії. Цей храм мені дуже допоміг у зрості мого покликання.
Цього року традиційно ви відвідали могили своїх родичів по материнській лінії на Тернопільщині у селі Бенева. Чим для вас є перебування в тому місці, звідки походить ваша родина?
Для мене є дуже важливо, вже будучи колись священником, пізніше владикою, зараз як єпископом і кардиналом, коли я прилітаю до України знайти один день і присвятити його померлим родичам. Це був день не тільки молитви за померлих, але й нагода зустрітися із односельчанами.
Для мене важливо бути бути на цвинтарі, помолитись. Для моїх батьків важливо побути там, де вони зростали, там де вони дозрівали, де ходили до школи, побачити своїх друзів. І в Беневі, і в Нараєві ми мали богослужіння в храмі, а опісля молилися на гробах наших родичів.
Як ваші батьки поставилися до того, що ви обираєте собі чернечий спосіб життя?
Батьки поставилися із зрозумінням, тому що вони водили мене до храму. Ще коли церква була у підпіллі, я пам'ятаю, як ми підпільно ходили на богослужіння. Сьогодні я святкую 35-літній ювілей, коли 28 серпня 1991 року я приступив до першого урочистого причастя в храмі Непорочного зачаття. Це практично чотири дні після Незалежності України.
Як батьки звертаються до вас? Миколо, Миколка, сину, владико, ваша еміненція?
У різних ситуаціях можуть звертатись по-різному. Коли ми в сімейному колі, звісно, що «сину», «Миколаю», коли десь щось офіційне можуть звертатися «владико». Тобто вони дуже добре розуміють де і як звертатися, але для них я завжди буду сином, буду Миколаєм, буду оцією маленькою дитиною.
Чи думали ви тоді, от коли розказували про такі віхові моменти вашого тернопільського життя і служіння, що станете кардиналом?
Звісно, що ні. Моє бажання було бути монахом, бути редемптористом, оскільки саме до цього храму я приходив, я був натхнений духовним життям моїх духовних вчителів. І це було моє бажання. І мушу визнати, що я був щасливий в цьому покликанні.
Звісно, Господь Бог скоригував мої плани в 2020 році, вибравши мене на третього єпископа Мельбурнської єпархії, а потім вже в 2024 році, коли покійний, світлої пам'яті Папа Франциск обрав мене кардиналом католицької церкви. Але навіть незважаючи на те, що важко прийняти цей новий вид служіння, я бачу, як Бог допомагає мені в цьому служінні. Інколи я сам дивуюся, як в цьому всьому Бог провадить мене.
Тоді, коли Папа Франциск вводив вас до колегії кардиналів, на вас був досить такий специфічний як на перший погляд, одяг, мантія та кукіль. Що ви хотіли сказати от таким образом?
Звісно, що мантія — це є такий один із одягів єпископа. Так що тут можемо сказати нічого чогось нового. Натомість, коли говоримо про кукіль, ми поринаємо в історію. Це був такий головний убір київських митрополитів, який дуже часто сьогодні використовують в російській православній церкві. Ми хотіли підкреслити, що це є наше.
З іншого боку, ми хотіли підкреслити також певну різницю, що я, як владика Микола, проголошений кардиналом, я не є главою церкви. Тобто кожна ця деталь, вона несе якусь глибину. Це є наша історія і ми старалися в цьому також зробити певні наголоси, що це з київської традиції. Це є наше.
Ви наймолодший кардинал, але тоді в той день був і найстарший.
Розкажу один такий нюанс, можливо, його розказував. Коли ми підходили до папи Франциска, всі кардинали, а нас був 21 кардинал, і серед них я був наймолодший, мені було 44 роки життя і був найстарший, — йому було 99 років життя. Зараз ми подорослішали, мені 46-ть, я далі наймолодший, а йому вже 101, найстаршому кардиналу.
Коли ми підходили і клякалиЦе дієслово недоконаного виду в українській мові, яке означає ставати або падати на коліна (навколішки). перед Папою Франциском, ми отримували не тільки ці убрання кардиналів, але й також кардинальський перстень, і мали нагоду також декілька слів промовити щось до Папи. Папа, відповідно, до нас промовляв. І після того ми приймали привітання від різних кардиналів. Тобто ми ходили між рядами і кардинали нас вітали. І після того я побачив, що мене поставили на інше місце.
Думаю, чому ж то я зараз на іншому місці, не на тому, що був перед тим, як підходив до Папи? Але коли ми вже виходили процесійно і нас поставили до фотографії, я побачив, що я стою по праву руку від Папи, наймолодший, і найстарший стоїть по ліву руку від Папи. Я аж тоді зрозумів, що в цьому вже вони наперед спланували, хто де має стояти, на якому місці. І Папа, я думаю, також хотів показати молодого, наймолодшого кардинала і також найстаршого.
Символізм кардинальських регалій часто оповитий міфами. Ви згадали про кардинальський перстень. Розкажіть про його символіку, будь ласка.
Кардинальський перстень, який я зараз ношу на своїй правій руці, він зображує перш за все двох апостолів. Апостола Петра, якому Христос передав владу церкви, ключі церкви. Апостол Павло з мечем, оскільки переслідував християн, а потім навернувся, — з іншої сторони. Між ними восьмикутна зірка, як символ Богородиці. І тут всередині є ще герб Папи Франциска. Отож, кожен кардинал, він носить цей кардинальський перстень, який вручав йому той чи інший папа.
Кардинальські перстені можуть мінятися. Ця версія кардинальського персня походить від папи Венедикта. Натомість перед ним, за вже Святого Івана Павла II, був перстень такий ще довший в два рази і тут було розп'яття. Тобто кожен понтифік, кожен Папа, він може також вибирати якусь нову версію кардинальського персня.
Владико, я пригадую той час, Папа Франциск хворів перед, в процесі, якраз коли мало відбуватися ваше призначення. І, в принципі, могло статися цілком очевидно так, що воно могло і не відбутися. Що ви відчували в той момент? Як це все переживали?
Дивіться, з однієї сторони, коли Папа проголошує когось кардиналом, ти ще є такий номінований кардинал. Доки тебе Папа не введе в колегію кардиналів, ти не є ще кардиналом. Тобто, наприклад, якщо би Папа проголосив мене, але помер, я би кардиналом не був. Я би так залишився проголошеним кардиналом, але не введеним в колегію кардиналів.
Саме тому в той час я переживав такий не те, що страх, а певну відповідальність, — це те, чого я не мріяв, чого не бажав собі. Це те, що мені не могло навіть приснитися, але воно сталося. Саме тому, коли воно сталося, я навіть не повірив, тому що практично цілу годину весь світ знав, що я є кардинал, а я цього не знав, бо в мене телефон був вимкнений, я був на вечері. І після вечері, коли включив телефон, побачив дуже багато пропущених дзвінків, різних повідомлень, вітань з кардинальством. Я подумав, що це якийсь жарт. Але згодом, коли відкрив офіційні медіа Ватикану побачив, що це не жарт, що це є правда.
Титул кардинала для багатьох людей є великою радістю, зокрема для українців. Проте для мене це є велика відповідальність. Життя помінялося, але, звісно, з цією відповідальністю є великі також можливості. Так як наш Глава церкви, патріарх Святослав говорив, що тепер є можливість доносити правду на два голоси. Тобто він, як очільник нашої церкви і я, як кардинал. І ми стараємося справді ці два голоси використовувати для України.
Остання консисторіяЦе церковно-адміністративна та судова установа у різних християнських конфесіях, а також історична рада при правителях., яка відбувалася 26-27 червня цього року, торкалася питань війн, миру, засудження цієї тези «справедлива війна», яку сьогодні дуже часто використовує Росія, та й, зрештою, багато інших країн світу. Тобто ця тема, яка нас сьогодні болить, вона була дуже чітко заторкнута. З іншої сторони ми маємо пам'ятати, що кардинали, які збираються на консисторію, вони представляють також свої країни. Якщо не помиляюся, на сьогоднішній день є близько 60 різних війн. Так, є більші війни, є менші, але ця тема, яка дотикає багатьох кардиналів.
Ми мали час продискутувати, роздумати над новою енциклікоюОфіційний пастирський лист Папи Римського, адресований єпископам, духовенству та всім вірним Католицької церкви. Папи, яка називається «Величне людство». Це не тільки про штучний інтелект, але там дуже багато цікавих тез є про мир, про справедливий мир, засудження цієї тези «справедлива війна».
В Україні про Святий Престол і його позицію, кажуть, різне, скільки людей, стільки думок. Хтось каже, що позиція Святого Престолу не надто чітка, хтось відслідковує певні позитивні зміни. Ви, як людина, яка всередині цього, що бачите? Стосовно України маю на увазі.
Стосовно України, я думаю, зараз є дуже чітка позиція нового Папи Лева XIV, де є чітко названо, хто є агресор, хто є жертва цієї агресії. І практично кожного тижня, чи це в середу є загальна аудієнція Папи з вірними, де збираються на площі десятки тисяч вірних, чи це у неділю, де в 12-й годині молитва «Ангел Господній», і Папа також промовляє, — майже два рази в тиждень лунає слово про Україну.
І лунають конкретні тези щодо звільнення полонених, пошуку зниклих безвісти, звільнення тих дітей, яких з окупованих територій вивезли і також потрібно їх повертати. Зараз апостольська столиця Ватикан і Папа Римський Лев XIV є на боці України. Я думаю, це кожен може ствердити.
Так, я розумію, що, можливо, за попереднього понтифіка були різні висловлювання, які були болючими для наших людей. Вони були болючими і для мене, як тоді єпископа, тепер вже як кардинала. І будьте певні, що ми доносили правду Папі Франциску. Це були нелегкі розмови, але ми представляли український народ і ці рани війни, і ці настрої людей гідно.
Ви провадите своє служіння в Австралії, де українські емігранти. Яке їхнє ставлення і бачення того, що відбувається в Україні? Як вам з ними спілкуватися, як об'єднувати діаспорян наших?
Наша діаспора, вона складається з трьох хвиль. Перша хвиля основна, повоєнна, — це початок 50-х років. Пізніше — це 70-ті роки, з України, з Боснії. І, думаю, 90-ті роки — це більшість після війни в Югославії. Обмаль українців приїхали за час незалежності, можливо зараз в 2022 році після повномасштабного вторгнення трошки більше приїхало, близько 15 000 плюс-мінус, але половина з них вже поїхала, хто до України вернувся, хто до Європи.
Отож, в нас більше така старша еміграція, старша діаспора. Але з іншої сторони нині, згідно підрахунків попереднього перепису 2021 року, є 52 000 людей, які ідентифікують себе як українці. Це невелике число, але це величезні території. Ми можемо похвалитися тим, що кожен штат має свою українську громаду, яка потім об'єднується в таке юридичне тіло, яке називається «Союз українських організацій в Австралії».
Практично в кожному штаті проводиться праця, є голова громади, який представляє інтереси при парламенті, бо кожен штат має свій парламент, має свого прем'єра, тобто на такому місцевому рівні, потім вже навіть на федеральному рівні. І тут, я вважаю, наша громада, наша діаспора проводить шалену працю.
Мусимо похвалити Австралію, що ми маємо двопартійну підтримку і незважаючи на те, яка правляча партія, керує Австралією. І це є дуже приємно. Я навіть не раз це міг споглядати, коли дискутують на різні теми, коли піднімається тема України, вони самі стверджують з двох сторін, що це те єдине, можливо, що нас об'єднує: «Тому що ми поділяємо ці цінності, ми захоплюємося українцями і країною». І вони надихаються нами.
В Україні у вас надзвичайно щільний графік. Я стежу за вашими соцмережами і вже загубилася лічити, в скількох містах ви побували, на яких подіях і скільки літургій відбулося за вашої участі. Що вам запам'яталося за цей період найбільше і де би ви ще в Україні хотіли побувати?
Звісно, що хотілося би побувати на окупованих територіях, але це мрії, які, можливо, зараз здійснити неможливо, щоб бути близько до тих людей, які далі чуються українцями, незважаючи на ті всі переслідування, чуються вірними Української греко-католицької церкви.
Я ось тільки що повернувся з Києва. Був там під час тих масивних обстрілів і ночував неподалік. Тобто я дуже добре чув і бачив на свої очі наслідки. Я відвідував Одещину, Миколаїв, Херсон. У кожній області є дуже багато ран війни. Для мене, як єпископа з Австралії, було дуже важливо торкнутися тих ран війни. Минулі роки мені вдалося відвідати північ нашої країни, згодом схід нашої країни. А цього року я був зобов'язаний бути на півдні нашої країни, для того, щоб побачити на свої очі, пережити, поспілкуватися із людьми, зокрема, з матерями і жінками наших полонених, зниклих безвісти.
Мав нагоду також прийняти від них ці списки полонених, зниклих безвісті, для того, щоб передати їх. Я вже передав через апостольського нунція в Україні, тобто представника Папи. Церква не є десь далеко, вона є близько до людей, і вона готова також допомогти, незважаючи на ті всі труднощі і випробування, які наш народ зараз переходить.
Владико, ми світські люди звикли, що працюємо певну кількість днів, потім у нас кілька днів вихідних. Хтось іде до церкви, хтось займається своїми справами. Чи є вихідні в єпископа, власне, чи є вихідні у кардинала? І що ви робите в такі дні?
Мушу визнати, що в кардинала вихідних днів немає. Можливо, це моя проблема і я вже від того терплю, ну бо людина також, знаєте, має свій потенціал. Ким би ти не був, ти все все одно є людина. Так, це велика відповідальність і якось дуже багато різних поїздок, перельотів, ненормоване життя. І я бачу, що мені потрібно мати якийсь вихідний, тому що я просто вичерпаюсь.
Будучи єпископом, я старався, принаймні, може, не один день, але півдня все-таки знайти якийсь час на прогулянки, наприклад, на велосипеді. Трошечки змінити стиль життя. Будучи кардиналом, стало дуже важко знайти цей час. Стараюся бути відкритим до запрошень на події, тому що це великі можливості промовити про Україну. Тобто де мене запрошують, я маю цю нагоду поділитися. Але все-таки я бачу, що мушу звернути увагу на те, щоб мати принаймні один день вихідного, що потрібно більше сил для того, щоб виконувати дане служіння.
Не можу не зупинитися, ви сказали про велопоїздки. Любите їздити на велосипеді?
Люблю їздити, проте мій велосипед, відколи мене призначили кардиналом, припав пилюкою. Я так все до нього підійду, пилюку постираю й іду до роботи, але можливо колись повернуся до цього мого мого хобі, можна сказати. Я тут, до речі, в Тернополі колись на велоспорт ходив, дуже багато їздив.
Колись було набагато легше знайти час у єпископському служінні на велопоїздки, чи навіть, коли ми мали якісь табори з сумівцями, з пластунами. Я собі брав велосипед і старався принаймні щодня їздити. Зараз, як я казав, велосипед припав пилюкою, але мусим не тільки пилюку змітати, але й також трошечки змінити обставини життя, щоб інший світ побачити, не тільки цей світ такий забіганий, постійно якісь зустрічі, конференції. Я думаю, це потрібно.
Якщо вже ми згадали про відпочинок, я не можу не згадати про те відео, яке завірусилося в соцмережах і набрало сотні тисяч переглядів, де ви на гойдалці. І фоном іде зараз трендова, а направду класична пісня Василя Зінкевича «Забудь печаль». Де це було, що це за місце? Ви там виглядаєте щасливою людиною.
Ну, тому що щастя — це ловити кожен момент життя. Це було неподалік Надвірної, на одній невеликій горі, звідки відкривався вид на Карпати. Ми там також записували інтерв'ю. І після того ми собі просто вже сіли і, як малі діти, покаталися, то дехто зазняв і потім воно вже вийшло, що кардинал забув печаль, принаймні на тих декілька хвилин.
Бачите, дуже часто для людей щось таке важливе, для мене якось важливіше доносити інші сенси, глибші, а отаке для мене трошки дитяче. На жаль, змісти та сенси інколи знаходять меншу популярність.
Чи є у вашому товаристві атеїсти або агностики? Чи спілкуєтеся ви з ними, чи дискутуєте ви з ними? І про що, якщо так?
Можливо, в моєму колі аж таких нема. Можливо, є ті люди, які сумніваються. Дуже часто мені доводиться спілкуватися з людьми з інших релігійних течій, з лідерами різних релігійних течій. Я є в комісії міжконфесійного діалогу при єпископській конференції в Австралії. Тобто ми спілкуємося і з євреями, і з мусульманами, християнські течії, нехристиянські течії, запрошують навіть індуїстські різні рухи. Я, звісно, також приходжу і стараюсь донести якесь слово.
А коли через трагедії, через складні обставини в житті, власне, через війну в Україні люди втрачають віру. І про це вони говорять, що ви кажете їм у такому випадку?
Знаєте, віра — це стержень, це фундамент, це орієнтир в нашому житті. Зараз ми переходимо свою хресну дорогу, де нас розпинають, де Україна залита кров'ю, де багато синів і дочок України кладуть на вівтар найцінніше — своє життя. І як в цьому всьому не втратити віру? Так, не є легко. Тому що здається, що Бог не є по нашій стороні, що Бог про нас забув. Дуже часто ми не бачимо Бога.
Ми уявляємо собі Бога, що він десь в церкві, ми молимося. Але Бог, власне, є там, де біда. Бог там є, де терпіння. Бог є там, де здавалося би кінець всьому, де зневіра повна. Саме тому для нас дуже важливо не втратити цей орієнтир, не втратити цей хребет, не втратити цей фундамент. Тому що фундамент — це те, на чому стоїть ціле наше життя.
Я думаю, що віра, вона є тим фундаментом, який дозволить не лише кожному пройти цей непростий етап життя, але нам, як нам нації, як Україні, вийти з цього гідно. Тому що ворог, я думаю, хоче знищити все: і нашу віру, і наше коріння, і культуру, традицію, мову, тобто все. І тут нам потрібно все зробити, щоб ми не втратили цей найдорогоцінніший скарб, який ми успадкували від наших батьків, прабатьків — віру, християнську віру. І тому бажаю всім нам, щоб ці випробування не послаблювали нашу віру, але все-таки додавали більше довіри до Бога.
Так, ми дуже сильно молимось. Я ось відвідував воїна, героя з Австралії, який приїхав сюди бути медиком. І він тут загинув. І він сказав, що хоче бути похованим в Івано-Франківську. Я відвідував його могилу в Івано-Франківську. Тільки під'їхав шукати, де його могила, бачу австралійський прапор, український — звісно, що це він.
Тобто це багато людей, які є з нами не тільки на словах, але й на ділі, є багато іноземців, які також віддають своє життя, тому що поділяють з нами ці цінності.