69-річна Валентина Кандибіна залишалася поруч із 78-річним чоловіком Василем у прикордонному селі на Есманьщині, коли навколо лунали вибухи, горіли будинки, зникли вода й електрика. Після кількох інсультів чоловік не міг сам пересуватися, тож жінка самотужки доглядала його, долала кілометри під обстрілами, щоб принести воду, і розтягувала останні запаси їжі на дні. Їх врятували українські військовослужбовці та кіт Черниш, який, за словами Валентини, попереджав про наближення обстрілів.
Тепер ми все їмо. Ми голодні, тому... Навіть морозиво їмо, Алінка нам приносить, ми все їмо.
— А що найбільше вам хотілося їсти за весь цей час?
— М'ясо, сало.
— Скільки ви його не їли?
— Дуже давно. Ну, роки тому, вже давно...
69-річна Валентина Кандибіна та її 78-річний чоловік Василь прожили разом пів століття, а з початку повномасштабної війни — у прикордонному селі на Есманьщині. Чоловік понад девʼять років через інсульти не може самостійно рухатися. Коли їхнє село порожніло через обстріли, а люди масово виїжджали, пані Валентина залишилася поруч із коханим — доглядати день і ніч, під загрозою постійних ударів.
«Була повністю паралізація. Він не ходив, не балакав. Нічого не робив. Ми потихеньку-потихеньку стали. А першого червня в нього другий інсульт. Он потрошки, я підняла його, він ходив. І все, ми знову на першій стадії. Я боялася чого: я б ніколи не рухнулася звідти, якщо б не стала сліпа. Тобто я на одне око осліпла повністю. А друге стала погано бачити, а вдруг, думаю, що зі мною трапиться, а хто йому допоможе? У нас нікого немає, ми тільки одні», — каже Валентина Кандибіна.
Електромережі в селі розбили три роки тому, розповідає Валентина, згодом зникло і водопостачання. Щоб принести води та знайти дрова для печі доводилося щодня ризикувати життям.
«Іду до траси потихеньку там по бурʼянах, прокошувала сама, навчилася косить. Прокошувала тільки стежку, більше нічого не можна було робити. Ну, дуже далеко. Набираю воду. Чую, що стрільба закінчилася — я йду. Думаю, зараз має бути перерва. Я бігом. Ну, це займало мені 40-45 хвилин, тому що бігом бігала. А чоловіка залишила та все молилася», — згадує жінка.
У селі була ключова вода, каже Валентина.
«Кожен день я відро набирала і заносила, бидон вливала, по чотири відра. Звісно, треба було три-чотири бидони в день. Я зранку ходила. Тут у них (армійців РФ, — ред.) перерва була трохи, я знала, що це не буде обстрілу. Потім я ходила, що десь в обід і ввечері. А бувало, що не могла навіть вийти з хати. Значить без води сиділи. Головне, що їжу зварити було. Більше нічого не треба. Була пічка, грубка, газ. Нам балон доставили. У нас уже потім появився газ. Усе було нормально»
Запаси їжі вичерпувалися, а з настанням морозів долати кілометри по воду чи дрова стало майже неможливо, розповідає жінка. Минула зима видалася найтяжчою, каже Валентина, кожну банку тушонки доводилося розтягувати майже на тиждень.
«Потім я ж картоплі дуже багато насадила, викопала. Поклала в погріб. Думаю, картопля є, піду принесу, дров десь назбираю, тому що як я їх сама наготовлю. У лютому наш погріб знищили, а картопля вся замерзла. Зимою дуже голодували. О, дуже голодували... Я, звісно, чоловіка кормила, а сама... Картопля була, ділилася потихеньку, щось варила. Ну, якось змогла, поки гумітарку берегла. Я її ділила по кусочках. На тиждень банка тушонки, ну маленька там така. А як? Так, дуже важко. Ну вижила ж».
Обстріли в селі були і вдень, і вночі, а над подвір'ям постійно кружляли російські безпілотники, говорить жінка. Головним сповіщувачем про небезпеку для подружжя став кіт Черниш.
— Ой, ти вже їсти хочеш. Щас будеш їсти, щас я тобі дам, дєточка родная. Мій хороший. Кушай, кушай, ти ковбаску любиш, ти все любиш...
«До 5 хвилин до бомбьожки він сюди прибігав додому. Потім через 5 хвилин ми знаємо: почнеться бомбьожка», — говорить жінка.
Аби українські військові, які тримали оборону неподалік, знали, що цивільні в хаті ще живі, пані Валентина вигадала власний спосіб зв'язку.
«Записки писала і вішала на дерева, що ми живі, кожен день отчитувалася, що ми живі, що ми, слава Богу, ніч протрималися, а тепер день протриматися треба.
А потім вони випадково побачили: «Ви тут живете? Як ви таких умовах під бомбьожками страшними живете?». Нам допомагали військові. Вони тут баночку принесуть, своїм пайком ділилися. То хлєбушок. Хліб ми не бачили дуже давно. Потім, ті хлопці допомогли ліками. Коли у чоловіка почався інсульт, я написала про це.
Нам ще одна жінка допомагала з іншого села, вона приходила. Вона дуже умна. Вона нам принесла сухий душ, їжу. Ну, така молодець. Потім нам принесли курочку і півня. І кожен день вони яйця нам несли».
Згодом російські війська почали методично спалювати хату за хатою у селі, згадує Валентина.
«Кожен день палили по дому. Гарь така стояла, повністю. Потім військовий каже, що повністю вони (армійці РФ, — ред.) палили. Весь центр, горить дім за домом. Страшно, коли шифер рветься. Одну спочатку палили, іншу, третю. І потім дійшла черга до нашої сторони».
Валентина годує чоловіка з ложечки та розповідає про село: «96 корів було. Батько все знає. Це я не знаю. Там село дуже велике. Ой, велике було, батько, село. Ви бачите, який ти молодець. Ви бачите, все поїв».
Попри розруху навколо, відсутність умов та щоденний страх за життя чоловіка, каже Валентина, не втратила віри та продовжувала повторювати собі одну й ту саму фразу: «Треба жити, жити і жити. Попереду багато роботи, обов'язково всі зустрінемося».
На початку вересня військовослужбовці змогли евакуювати подружжя з рідного села. Разом із собою, говорить, вивезла найцінніше — документи та пухнастого кота Черниша. Зараз родина облаштовує життя у безпечнішому місці.
«Нам сказали в лікарні, що три дні тільки він буде жити. А ми живемо вже сьомий рік. От так! І другий інсульт, і слава Богу. Просто треба надіятися, чекати і вірити. Все вийде, все обов'язково вийде»
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram та Threads
Додайте Суспільне Суми в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах