Розстрілювали, спалювали, змушували матерів відмовлятися від дітей — це і не тільки, згадують жертви нацизму, окупанти робили з євреями під час Другої світової війни. Про жахіття, втрату близьких та те, як вдалося вижити — читайте у матеріалі Суспільне Одеса.
Людмила Клейнер
Про те, що Людмила Клейнер "донька жида", окупаційну румунську владу в Одесі сповістив місцевий двірник, який працював у дворі, де жила родина:
"Пам'ятаю, що я стояла на стільці. Мама голосно говорила і плакала. Це прийшли за нами в гетто. Як ми з мамою потрапили в гетто на суконну фабрику, він (двірник — ред.) обкрадав людей — тачкою це все вивозив. До того писав заяви і "закладав" людей. Їх забирали. Скільки людей загинули в гетто — це страшно подумати. Найстрашніше, що мама згадувала, (я ж була маленька) було наступне: в гетто на суконну фабрику зайшов якийсь "вертухай". Це наш покидьок і сказав: "Ми знаємо, що ваші діти від жидів. Ви не жидовки. Кидайте дітей і будете вільними", — пригадує членкиня асоціації жертв нацизму Людмила Клейнер.
Жінка розповідає, були матері, які кидали дітей євреїв. На суконній фабриці в гетто ввечері Людмила гралася з хлопчиками-погодками. А ранком наступного дня вони, отруєні, лежали на найближчому смітнику. Маленька Люда "тягнула" туди для чогось матір. Згадує, що сама не розуміла для чого.
"Я все життя жила з липовою метрикою. Я була Романченко і тато придуманий Романченко, насправді — Клейнер. Німці швидко підтвердили. Окрім того, я навіть була в гостях. Нас запросили. Мене і ще одну жінку. Ми були в Північній Німеччині. Нас на руках носили. Бургомістри нас обіймали. В школах дітям розповідали про своє життя. Звісно, ми старі всі. Мені 86 вже виповнилося. Якщо діти мої не будуть знати, і онуки, то це плювок в історію", — підсумувала жінка.
Ганна Міцевич
Членкиня асоціації жертв нацизму Ганна Міцевич за словами матері розповіла, що коли до Одеси зайшли румуни, вона була "у мами в животі".
"Коли побачили, що мама… Там скільки всього… Ґвалтували… Як же?... Такий живіт… Це нікого не турбувало. Знущання були жахливі. Це жахливо. Це все слухати страшно. А це все випробувати… І забрали нас до в'язниці. До нашої одеської в'язниці. І я там народилася. Але ж не було пелюшок — нічого! І я дуже гнила. Гнила, бо ж розумієте… Що матуся розповідала. Це все за розповідями мами".
У жінки було двоє старших братів. Одного з них румуни випускали в місто і той ходив, просив по людях, аби прогодуватися. З лушпиння картоплі матір щось готувала дітям.
"Каска була вночі — унітаз, а вдень — в ній готували їсти. Коли брат ходив по нашій Чорноморській — там в'язниця — і давали, хто що міг. Якийсь сухарик. І був сильний дощ. А потрібно завжди було приходити о п'ятій вечора. Перевірка була. Хто у в'язниці, хто втік, абощо… І був сильний дощ. А він — дитина, якій п'ять років. Він замерз і заліз в машину, зігрівся. Його там знайшли, підняли і його потім розіп'яли. І він так дві доби на розп'ятті", — пригадує жінка.
Юрій Парфьонов
Юрій Парфьонов в'язень Слобідського гетто. Коли у 1942 році його з мамою забрали румуни, Юрію був рік і сім місяців:
"Одного "чудового" дня у лютому ми з мамою — я і мій брат — потрапляємо в "облаву". Нас завезли в поліцію біля парку Шевченка. Колишній будинок студентів. Мати тримала мене на руках, як вже розповідають очевидці. І на допиті він мене висмикнув у матері з рук. Я впав. Мати, відповідно, кинулася на цього офіцера. Він вихопив пістолет — застрелив її", — розповідає член асоціації жертв нацизму Юрій Парфьонов.
Цю історію хлопцю після війни розповіла Галина, яка працювала у тамтешній поліції кухаркою. Жінка бачила все на власні очі. Після розстрілу матері, хлопчика відправили до Слобідського гетто.
"Там були жінки, діти, старі. Вони вивозили частину. Везли на сортувальну. А з сортувальні відправляли на знищення в Миколаївську область. Це в Доманьовку, Ахмечетовку, в Мостове тощо. Мене врятували чужі люди. Коли нас виводили, нас пʼятьох людей врятували: мене, трьох хлопчиків і ще одну дівчинку".
Чоловік розповідає, що його батько "досидів" до приходу Червоної армії і його випустили з гетто. Почалися ті самі перевірки. Юрій каже: його батько був чотири рази на електростільцях.
"Потім і наші прийшли — також садили. В мене є всі документи, що підтверджують, що батько у змові з окупаційними військами не був", — зазначив Юрій.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області