Оксана Чорна — 43-річна херсонка, яка самостійно виховує доньку. У 2022 році вона була змушена разом із дитиною та літньою матірʼю залишити рідне місто через російську окупацію. Нині жінка живе в Одесі й мріє повернутися до власного дому, однак кожна спроба поїхати до звільненого Херсона переконує її, що жити там поки що неможливо. Її історію — читайте в ексклюзивному інтервʼю для Суспільного.
До повномасштабного вторгнення жінка працювала продавчинею шкіргалантереїГрупа виробів із натуральної або штучної шкіри, які мають побутове або декоративне призначення.. За її словами, торгівля це її покликання:
"Я все життя торгую. Торгівля — це моє. Я коли дитину народила, в декрет пішла, я думала, що я з розуму зійду, тому що мені треба спілкуватися з людьми. Я не можу просто сидіти в хаті".
Її колишній чоловік залишився в Херсоні, а вся його підтримка щодо дитини, за словами жінки, зводиться до слів: "Тримайся, тримайся, я тебе люблю".
Втеча з окупації
Коли росіяни окупували Херсон, Оксана була вдома з донькою. Антонівський міст тоді ще залишався цілим, тож перше, що вона зробила — зателефонувала матері, яка жила в Каховському районі, й попросила її готуватися до виїзду. Найперше, що спало на думку Оксані, — їхати до Польщі, але було незрозуміло, як це зробити.
"Спочатку був шок, якось не вірилося. Потім поїхали, закупили продуктів, і ми просто нікуди не виходили, тому що страшно було. А потім наші звільнили Бучу і ми побачили що там відбувалося. Зрозуміли, що залишитися під окупацією не можна", — згадала жінка.
Рано-вранці 15 квітня, о п’ятій годині, вона разом із дитиною та літньою матір’ю вирушила колоною по Бериславському шосе. Їх забрав старенький водій, який, за словами Оксани, сам ледве тримався на ногах, але на свій страх і ризик погодився вивезти жінок з окупованого міста. До Одеси дісталися майже вночі — близько дев’ятої вечора.
Ніч провели на вокзалі в бомбосховищі. Вдень планували їхати потягом до Львова, але перед від'їздом зайшли до торгового центру:
"Я зайшла, і у нас був шок... у мене досі мурашки — просто продукти лежали і їх можна було купити за нормальну ціну. Я так запамʼятала, такі великі яйця були чи по 11 з копійками, чи по 13 з копійками, а у нас такий горох по 70, що його не знайдеш. Було ніби в дитинстві, коли був дефіцит на продукти, і ти ото бігаєш, шукаєш ті продукти… І ще всюди ходять вони (росіяни — ред.), ось так з автоматами…", — розповідає Оксана.
Життя в еміграції і повернення
Подальше життя в Польщі виявилося морально важким. Жінка пригадує, що у день звільнення Херсона їй подзвонили та привітали зі святом, і це її дещо обурило, адже 11 листопада в Польщі відзначають День незалежності. Для неї такі привітання в еміграції були образливими — вона всім казала, що святкує лише один День Незалежності — України, 24 серпня.
"Тут така пауза в слухавці, кажуть: "Ти що хвора? Херсон звільнили!" Я кажу, як звільнили? Мурашки, сльози. Там плакали всі. Ми жили в хостелі, там національності були всякі, там всі плакали. Плакали навіть ті, які не чули, що це за місто таке, Херсон, і ніколи там не були. Ми хотіли бігом додому, а родичі кажуть, куди? Кажуть, там стріляють. Їхати до Херсона стало ще небезпечніше", — поділилася спогадами жінка.
Попри застереження батьків про небезпеку, Оксана вирішила повернутися. Спочатку приїхала до Одеси, яка здавалася ближчою до рідного міста. Думки були про повернення додому будь-що, але перша ж поїздка до Херсона показала, що жити там поки неможливо.
Реалії звільненого міста
Останній раз родина була в Херсоні в серпні минулого року. Тиждень перебування переконав їх, що поки не варто повертатися.
"Там просто дуже страшно. Там скрізь стріляють, і на нашій вулиці були "прильоти". І вони (російські військові — ред.) ж теж, оці дрони, усе далі і далі запускають, як у себе вдома літають ці дрони. Це сафарі на людей, на тролейбуси, на бабусю, яка їде на велосипеді", — описує Оксана.
Єдине, що зігріває жінку — це те, що у неї залишився дім. Натомість будинок її матері в селі Роздольне Каховського району, яке наразі окуповане, росіяни зайняли під власні потреби. Двоповерховий будинок, який будували все життя, тепер використовують не за призначенням.
Життя у статусі переселенки
Сьогодні Оксана намагається налагодити життя хоча б в Одесі. Відганяє погані думки і живе заради доньки. Поки що повернутися до роботи у торгівлі не вдається. Через постійний стрес донька часто хворіє, перебуваючи на лікарняному, і Оксана, як мати, не може її залишити саму.
"Ми постійно хворіємо, постійно на стресі. Ми вже голову лікували, обстежували, постійні головні болі. З ногами проблеми. То вона спить погано. Стараюсь теж якось стримуватись. Коли погано зовсім, то йду у ванну і тихенько плачу, щоб вона не бачила. Всі просто в шоці. Ми ж думали, що приїдемо сюди, побудемо місяця три максимум і поїдемо вже додому", — розповіла жінка.
Жінка мріє повернутися до свого Залізного Порту, побачити своє Херсонське море, своє Лазурне. Але найбільше, про що вона мріє, — це не заробити гроші, а просто вийти у свій двір з чашкою кави й спокійно випити її вдома:
"Я, знаєте, що найбільше хочу — я просто хочу вийти до себе у двір з чашечкою кави й спокійно випити її вдома... Мрію, щоб всі зібралися вдома, і, як мої знайомі кажуть, закінчиться війна, у нас будуть раки з отакими клешнями, бо вони наїдяться росіян. Наберемо кучу пива, раків, і будемо їх їсти й смакувати".
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області