За кілька днів до повномасштабного вторгнення львів’янин Назар Павлик грав Голохвастова у виставі "За двома зайцями" на сцені Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької. А вже 25 лютого 2022 року намагався переконати працівників військкомату, що він цілком придатний і може воювати.
Про це режисер Першого театру та ветеран 103 бригади ТрО Назар Павлик розповів Суспільному.
Фото з актором у військкоматі
"Я не зміг не піти. Коли я побачив, що російські війська дійшли до Києва і молоді хлопці, які не мають бойового досвіду, беруть автомати, я зрозумів, що я не можу сидіти на місці", — каже він.
Черги до військкомату були великі. Але Назару вдалося досить швидко потрапити до середини.
"За кілька днів до повномасштабки мене з театру послали пройти ВЛК: я був обмежено придатним. Я пройшов ВЛК, зробив операцію на хребті й буквально за два дні до повномасштабки мене списали як непридатного до служби. Через три дні я знов сюди повернувся. Моя справа лежала згори", — розповідає ветеран.
У військкоматі його впізнали. Але ідентифікували не як того, хто був тут кілька днів тому, а як того, кого вони бачили кілька днів тому на сцені.
"Мене впізнали, зі мною фотографувалися. А далі сказали: "Йди звідсіля, тут і без тебе є кому воювати". Вони мене випхали з військкомату", — згадує Назар.
Проте чоловік не здався. Йому зателефонував знайомий, який так само шукав можливості долучитися до Збройних сил України та сказав, що у Львові набирають людей до новоствореної 103 бригади територіальної оборони.
"Я прибіг до них, взяв відношення і повернувся до військкомату. Я нічого не обирав, пішов до першої, в яку була можливість потрапити", — говорить він.
До цього моменту зброю чоловік тримав тільки, коли знімався у кіно. В житті виявилося все не так.
Тато такий маленький
Коли Назар пішов на війну, його синові було всього три роки. Військовослужбовець у кожну вільну хвилину намагався вийти на зв'язок з дружиною. І хлопчик запам’ятав тата як того, хто живе у телефоні.
"Одного разу дружина показала його малюнок. Він намалював маму, трохи меншого себе і збоку зовсім маленького дяпчика. Сказав: це тато. А чому тато такий маленький? Бо тато постійно в телефоні", — каже чоловік.
Коли він вперше приїхав у коротку відпустку додому, то син не зрозумів, що це за дядько прийшов.
"Дитина відвикає тебе постійно бачити. Зараз я вже рік вдома, приходиш додому, а до тебе біжать собака і дитина обійматися. А тоді була якась обережність: що це за дядько, який смердить цигарками та має бороду, що колеться", — говорить ветеран.
Разом з Назаром до підрозділу долучився і його брат Володимир. Він служив під час антитерористичної операції. Згодом демобілізувався та виховував двох синів.
"Брат теж вирішив долучитися до мого підрозділу. Хоча я дуже цього не хотів, бо для мене це було, що він уже свою роботу зробив, тепер – моя черга. Але брат – дорослий, він ухвалив рішення", — розповідає ветеран.
Служили брати разом. Хоча інколи могли не бачитися місяцями, виконувати роботу у різних місцях. Але завжди були на зв'язку.
"Бувало, коли вони потрапляли під обстріли й ти знаєш, що відбувається, дуже тяжко справлятися з емоціями. Хотілося зриватися з місця та бігти на допомогу, коли один з нас опинявся у небезпечній ситуації. За нього хвилюєшся більше, ніж за себе. За себе спокійніше. А коли ти не можеш нічого вдіяти, знаючи, що він перебуває у складній ситуації, це складно", — ділиться Назар Павлик.
5 серпня 2023 року під час бою Володимир Павлик загинув. Назар якраз приїхав додому у відпустку.
"Я був вдома. Приїхав у відпустку. За кілька днів до того був мій день народження. Подзвонив побратим і спитав: "Ти чув, Вовчик загинув". Я не плакав, не ридав. Я вперше заплакав через кілька днів після похорону, коли залишився сам у кімнаті. Треба було постійно заспокоювати дітей, дружину. В той момент ніби все всередині стиснулося. Було багато питань, які треба було вирішувати. Я намагався триматися до останнього. Пам’ятаю, після похорону зайшов додому, я залишився сам, впав на коліна і почав ридати як мала дитина", — каже він.
І додає, що буквально за дві години до загибелі брата він з ним розмовляв. Говорили про те, що скоро зустрінуться.
"Була звичайна приємна розмова: "Як справи?". Що за три годинки їх мають поміняти на позиціях. Що я скоро приїду. Ніколи не знаєш якою може бути остання розмова. Нічого не передбачало біди. А потім прилетів КАБ", — розповідає ветеран.
Театр та війна
У грудні 2022 року Назар Павлик отримав премію імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва.
"Ми були тоді на Донбасі. Це було якраз перед харківською операцією. Я знав, що вистава подана на премію. І актриса Мар’яна Кучма написала, що ми перемогли. Я ввечері мав можливість перечитати повідомлення. Було радісно та приємно. Я більше був радий за акторів. На той момент про жінок на війні ніхто не говорив", — каже він.
Після демобілізації режисер поставив на сцені театру Заньковецької виставу "Тюбік".
"Я не дуже задоволений цією роботою. Мабуть, не треба було погоджуватися на цю тему. Були залучені я, ветеран-доброволець, ще один ветеран-доброволець Василь Коржук та його дружина. П’єсу запропонував керівник театру. В мене було дуже велике бажання після повернення з війни щось зробити. Минуло всього лише місяць-два від повернення. П’єса про ухилянта. Але якось воно не добре зрезонувало у мене всередині. Тому що мій особистий досвід та досвід Василя дуже не резонував з тим, що ми граємо. Тоді я вперше зіткнувся з тим, що я змінився і не про все і не так просто мені зараз говорити. І не про все я готовий говорити. Тепер дуже багато історій для мене вже не гра, а реальний досвід і треба бути дуже обережним як і про що ти говориш", — каже режисер.
Назар каже, що не пише п’єси. Навіть про війну та свій досвід. Проте любить писати музику. І до вистави "Котигорошко", яку поставив у Першому театрі, написав музику сам.
"Це просто музика. Я б назвав це псевдогуцульщина та псевдобойківщина. Використовуються музичні лади, але я не запозичив жодної мелодії. Це моя інтерпретація настрою. Для мене історія Котигорошка відбувається десь на Прикарпатті", — каже він.
Натомість ставити вистави про війну не хоче.
"Це має бути щось документальне. Можливо, для мене б це було у співпраці з кимось. Бо сам свій досвід переосмислити я не здатен. Тут потрібен ще один художник. Але сам – ні. Зараз мені найбільше імпонують казки для дітей. Мають бути якісь асоціації. Можна показати щось, що буде плакати увесь зал. Але чи не стане це маніпуляцією на дуже драматичну історію?" – розмірковує режисер та ветеран.
Надалі він має намір робити подкасти для ветеранів і для не ветеранів про позитивний та негативний досвід після повернення у суспільство.
"Дуже багато ветеранів звільняються з попереднього місця роботи. Так сталося й зі мною. Хотілося б цей досвід зібрати докупи та ділитися ним з іншими", — говорить Назар Павлик.
Розповідає, що хотів би зіграти в дитячій виставі, де головний герой переможе зло. Як, до прикладу, Котигорошко. Але бути одночасно і режисером, і актором в одній виставі не може, щоби не нашкодити виставі.
