Людмила Гусейнова перебувала у російському полоні три роки і 13 днів. Жінку арештували ще до повномасштабного вторгнення, у 2019 році, в тимчасово окупованому Новоазовську за проукраїнську позицію. Людмила залишалась в окупації і допомагала дитячому будинку, зокрема возила їжу та одяг з підконтрольної Україні території.
Про окупацію, умови в "Ізоляції" та Донецькому СІЗО і обмін Людмила Гусейнова розповіла Суспільному.
У 2014 році в центрі Європи голодували діти
Наприкінці літа 2014 року Новоазовськ Донецької області, де жила Людмила Гусейнова, опинився під окупацією російських бойовиків. Тоді жінка дізналась, що Україна не встигла евакуювати дитячий сиротинець у селі Приморське, а згодом його розпустили росіяни. Дітей повернули у соціально незахищені сім’ї, які не мали найнеобхіднішого і не могли забезпечити їм відповідних умов.
"Я поїхала подивитись на цих дітей, вони навчались в одній сільській школі десь кілометрів 20 від мого містечка. Те, що я побачила, я була вражена. Це були настільки худі і голодні діти, уявити, що так може бути, неможливо було. Мені вчителі сказали, що не всі діти прийшли, бо декому просто нема в чому вийти, в них не було взуття", — каже Людмила Гусейнова.
Жінка розповіла про цих дітей своїй подрузі, журналістці "Нової газети". Вона привезла для них новорічні костюми, іграшки, солодощі і фрукти. Після цього жінки разом повезли їх дітям.
"Ми з трудом проїхали там, де стояли блокпости і російські найманці. Вони перевіряли автівки, питали, куди ми їдемо, але побачили цю новорічну мішуру і сміялися: "О, Дід Мороз! Дід Мороз!" Ми кажемо: "Так, так! Дід Мороз для дітей. Привезли подарунки". І Оля (Ольга Мусафірова, — ред.) тоді також була вражена цими дітьми. Ми давали їм ці солодощі, яблука. Вони їх ховали просто по кишеням дуже швидко, вони навіть не починали їсти. Вони просто ховали і ховали. Ми казали: "Ми принесли це для того, щоб ви зараз їли. Ось у нас є пакунки. Це візьміть з собою". Голодні обличчя, діти, котрі голодували, 2014 рік, центр Європи", — пригадує Людмила Гусейнова.
Тоді Ольга Мусафірова розпочала в Києві збір вживаних речей для цих дітей: одягу, взуття, книжок, іграшок. На заклик відгукнулося багато людей. Журналістка пересилала ці пакунки Людмилі Гусейновій поштою в Маріуполь. Після чого Людмила забирала речі і везла дітям через лінію розмежування.
"Для мене особисто було принципово, щоб ці діти знали, звідки і від кого ці подарунки, хто про них турбується, бо вже в школах їх почали вчити, що обстрілює їх Україна, вбити їх хоче Україна, що Україна — це ворог. А я привозила ці речі і просила Олю, а вона просила своїх друзів, підписувати листівки для цих дітей. І частина листівок була підписана російською мовою, але частина була підписана українською мовою. Я їх ховала, я їх віддавала тільки дітям, щоб ніхто не бачив", — говорить Людмила Гусейнова.
За словами жінки, до арешту в 2019 році вона раз на два-три місяці регулярно приїжджала до цих дітей. Вони дорослішали, змінювалися розміри одягу та взуття, потреби, але що було незмінним — це те, що вони знали, куди можна звернутися по допомогу.
Кайданки, мішок на голову — "Ізолятор"
Жінка розповідає, на неї як і на багатьох інших "неблагонадійних" з 2014 року було досьє. Людмила каже, знала, що була на гачку в окупаційної влади.
"Коли я виїжджала за лінію розмежування в Маріуполь, я це робила доволі часто, спілкувалася з різними службами і волонтерами, я передавала все, що могла передати, для бійців, які боронили Маріуполь. В один з таких приїздів мені подарували прапор України, підписаний бійцями батальйону "Львів". І великими буквами там було написано “патріотам Новоазовська”. Я цей прапор привезла на окуповану територію. Я показала цей прапор своїм друзям, також патріотам, і я зробила фото, безумовно не виставляючи, і я його сховала. Але спецслужби про це дізналися", — каже Людмила Гусейнова.
Її арештували 9 жовтня 2019 року. Російські бойовики намагалися знайти прапор, проте їм не вдалось цього зробити. Досі він перебуває у сховку. Перші 50 днів жінку утримували в "Ізоляції".
"Вдягли кайданки, мішок на голову, привезли в цей "Ізолятор". Коли я пройшла певну процедуру так званого "прийняття" — роздягання, торкання, знущання, мене кинули в камеру. Я ще не знала, де я. Коли двері в камеру закрилися, тоді дівчина сказала мені, що я мушу встати, бо це — "Ізоляція" і тут такі порядки. Не можна лежати, сидіти. Вікна були зафарбовані білою фарбою. Ти нічого не бачиш, але ти чуєш крики: крики тих, хто катує, тих, кого катують. Для мене найжахливіше було... я боялася почути крики рідних когось, бо я вже читала, що вони беруть сім’ями, щоб зламати людину", — розповідає жінка.
За її словами, на другому поверсі була казарма для бойовиків, куди вони приїжджали відпочивати після бойових завдань. Після пиятики вони катували людей.
"Якщо ти порушуєш їхній порядок, в мене був один раз, коли я просто не витримала стояти, я вже не могла, моя спина просто розвалювалась і я трохи раніше залізла на нару, вдягнула мішок на голову. Я почула лайку і просто за ногу мене скинули на підлогу бетонну і били, бо порядок такий. Не можна лежати, навіть якщо тебе там кинули або ти впав, вони просто б’ють ногами, допомагають встати. Ще можуть "поставити в стакан" — це тісне таке приміщення, може трохи ширше ніж стілець. Ти не можеш сісти, не можеш впасти, ти просто стоїш і психологічно здається, що тебе зараз стисне ця стіна з одного і з іншого боку", — пригадує Людмила.
У цей час жінку активно розшукував чоловік і родина, які нічого не знали про її долю. Вони перевірили морги, лікарні, зверталися в поліцію, де їм дали контакт адвоката. Завдяки ньому Людмилу Гусейнову перевели у Донецьке СІЗО. За її словами, це не змінило ситуацію на краще, адже єдиною відмінністю з "Ізоляцією" було те, що в Донецьке СІЗО не приїжджали бойовики і не змушували одягати в камері мішок на голову.
"Мене поселили в камеру на 20 жінок. Це були кримінальні злочинці, це були жінки хворі на СНІД, на туберкульоз, на венеричні захворювання. Це була дуже маленька камера і треба було спати на спарених нарах зі сторонніми жінками. Не було вентиляції жодної, ці жінки палили цілодобово. Були маленькі віконця зверху. Була дірка в підлозі — це був туалет. І вона закривалася баклажкою з водою, щоб трохи менше смерділо і щоб пацюки звідти не вилазили. Коли ти йдеш в туалет або присідаєш над цією діркою митися, бо це була єдина можливість хоч якось митися або чистити зуби, ти відкриваєш цю "дючку" і це страшний сморід. Я певний час не могла себе примусити чистити зуби, тому що просто вивертало, я не могла там їсти", — ділиться жінка.
За три роки і 13 днів в "Ізоляції" та Донецькому СІЗО Людмилу жодного разу не виводили на свіже повітря.
"Кричали, що сьогодні вночі нас стратять". Як відбувався обмін
"Коли нас звільняли, це відбувалося дві доби. Дві довгих доби, коли нам не говорили, що це обмін, нам скотчували очі і руки, як худобу кидали в автівку якусь військову, возили, потім повертали, потім кинули на підвал і кричали, що сьогодні вночі нас стратять. Нас було 14 жінок: і цивільні, і військові. Нам не давали їсти і не давали води, сміялися і говорили, нащо витрачати на вас все це, за годину вас будуть розстрілювати", — розповідає Людмила Гусейнова.
На другий день жінок перевезли на територію РФ. Вранці вони почули шум літака та інших автівок. І їх перевели у вантажний літак.
"Нас витягували, кидали, жорстоко поводилися, забороняли між собою навіть пошепки говорити і ми нічого не бачили через скотч. Дуже тісно було в тому вантажному літаку, бо ми на підлозі просто сиділи, в нас не було простору навіть повернутися. Хтось з дівчат пожалівся і її просто прикладом вдарили. Поруч зі мною була Олена Зайцева, вона також цивільна, також з Донецького СІЗО. У неї хворі ноги, вона не могла встати і ми її навпомацки просто брали і з кимось волокли, бо розуміли, якщо ми її залишимо, ми її ніколи більше не побачимо", — говорить звільнена з полону.
Після цього жінок знову посадили в тентовані машини. Тоді з ними вже не було охоронців і вони змогли зняти скотч. 17 жовтня 2022 року Людмила Гусейнова опинилася на волі.
Життя після полону
За словами жінки, у полоні не було ні свіжого повітря, ні простору, ні достатньо води та їжі, тож це було перше, що вона зауважила в момент звільнення.
"Перші відчуття — це дихати повітрям. Ти три роки живеш в такому прокуреному просторі, інколи ти не бачиш руку за метр, тому що такий сморід стоїть. І вода. Коли нам дали пакунки з їжею, з водою, навіть їсти не хотілось, а тільки ця вода. Ти хочеш пити і пити. І ходити ногами — я йду і не обмежена цими сімома кроками. У мене ця звичка, ці сім кроків. Хочеться відволікатись, хочеться щось уявляти в цій камері і мені хотілось не бачити ті стіни, не бачити кутів і я кілька разів просто вдарялася об стінку, тоді я чітко собі рахувала сім кроків і мені дуже довго доводилось від цього відвикати", — каже Людмила.
Після звільнення з полону вона постійно прокидалася серед ночі.
"Я не вірила, що я сплю не з кимось поруч, що це не смердить, що це чиста постіль і що по ній не повзають клопи, котрих я щоночі збирала зі свого тіла, постілі. Я коли просиналася, відчувала це свіже повітря, чисту постіль, ніяких клопів нема, я не могла заснути після цього, тому що думала, що інші дівчата зараз в тих жахливих умовах, у них нема зараз чистої постілі, нема можливості помитися, їхнє тіло смердить і мені здавалось, що моє тіло так само смердить тією тюрмою, що воно не вимилося", — говорить жінка.
Людмила каже, після пережитого вона не може плакати, а частина спогадів ніби стерлась з її пам'яті:
"Інколи сльози підходять, але не можу плакати. У перший вечір в "Ізоляції", коли мене вкинули, я плакала і ця дівчина мені сказала, що треба встати, не можна навіть лежати і що за вами там спостерігають. І я подумала, що вони зараз дивляться і сміються що вони мене зламали. Більше ви моїх сліз не побачите — оце така установка, яку я сама зробила. Я думала, що побачу рідних і я уявляла наші сльози, а вони всі плачуть, а я стою і думаю, як мені пояснити, що я рада, в мені там все всередині клекочеться, але в мене сухі очі, я не можу плакати, я потім говорила з рідними, намагалась якось це пояснити. Мені здається, я зможу заплакати, коли цей прапор я дістану. І це станеться, це буде визволення не тільки нашої країни, а й визволення моє особисте".
Після звільнення Людмила Гусейнова подала позов у Європейський суд. За її словами, вже відкрито кримінальне провадження проти тих, хто над нею знущався.
Людмила наголошує, чимало жінок перебувають у полоні ще довший термін, а деякі з них звідти вже ніколи не повернуться. Зокрема, журналістка Вікторія Рощіна.
"Мені сказали, що начебто є можливість передати листи жінкам, котрі в полоні. Ми написали такі листи, один з листів був призначений Вікторії. Ми писали побажання, ми писали про те, що сподіваємось, що Новий рік принесе звільнення, тримайся. Я не знаю, чи вона його встигла прочитати, чи він до неї дійшов", — каже Людмила Гусейнова.
Жінка закликає долучатися до акцій на підтримку військовополонених і продовжувати боротися за них
Деокупація Сходу України
Людмила Гусейнова каже, що часто до українців, які залишились на тимчасово окупованих територіях, ставляться як до ворогів, і це велика помилка:
"Це тимчасово окуповані території, на тих територіях живуть громадяни України, котрих примушують з різних причин брати інші паспорти, котрі вимушені з різних причин мовчати. Ви навіть не можете уявити, через якийсь тиск бояться робити супротив, але ми не можемо забути про тих людей, котрі не побоялися. Це Коваленко Василь. Він в 2014 році просто на собі сховав цей прапор України, його закатували, тіло його не знайдено досі. Вадим Лобов. Його також викрали і також закатували. Це мої друзі. Ми не говоримо про тисячі людей, яких затримували і роками тримали в полоні, і те як над ними знущалися, дехто просто там не вижив. І коли буде деокупована Донеччина, Луганщина, то на Донеччині ми знайдемо дуже багато поховань, де закопані тіла патріотів Донеччини, патріотів України".
