У 1991 році під час триденного путчу в Москві, Україна використала свій шанс на здобуття незалежності. Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП – російська абревіатура) усунув від влади тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова, політика якого вела до розпаду Радянського Союзу. Поки в Москві точилась боротьба за владу, в Києві почали підготовку до позачергової сесії Верховної Ради, на якій мали ухвалити документи, які б проголосили незалежність України. До групи юристів, яка їх готувала, входив депутат Верховної Ради від Кіровоградської області Віктор Шишкін. Спогадами про ті дні поділився з Суспільним.
Віктор Шишкін – один з розробників Конституції України. У 1991 році – народний депутат Верховної Ради першого скликання. З 4 вересня 1991 року – перший Генеральний прокурор України. 2006-2015 – суддя Конституційного Суду України.
За дві ночі й день ( 20 та 21 серпня) наша маленька група юристів підготувала більше 10 різних документів, які мали бути готові до голосування. Вони повинні були бути поряд з Актом про незалежність України. Це документ про те, що ми розриваємо союз, про засудження дій компартії, про українські війська, свою економічну систему, про свої органи управління, тощо. Це ж все не просто так, ми підготували всю юридичну базу для завершення процесу проголошення Незалежності. В групу входили і політики, і юристи. Сам Акт писав Лук’яненко – наш дисидент, який 27 років був у таборах, був засуджений комуністичним режимом.
Ми поспішали, бо не знали чим закінчиться переворот у Москві. Боялись, що може бути кров. Бо бачили її в Тбілісі, бачили, коли радянська армія з танками штурмувала Вільнюську вежу в Литві – там загинули близько 20 литовців. Тому ми, звичайно, переживали. На той час ми могли розраховувати на Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль – там облради були національними, і на Київ. В цих місцях міг бути організований збройний опір, і могла бути кров.
19 серпня (день початку путчу в Москві – ред.) я зі своєю родиною був у Трускавці, депутати Верховної ради були у відпустках. Вирішили, що всі депутати негайно виїжджають до Києва. Я приїхав десь о пів на 12, 19 числа літаком зі Львова. Родина залишилась. На всяк випадок. Сказали, якщо вас арештують, то ваші родини евакують в Польщу.
Так, 19-го числа ми боялись арештів, ми їхали до Києва для оборони Верховної Ради, якщо буде її силовий захват. Але коли я побачив тремтячі руки Янаєва – голови ГКЧП, все стало ясно – з тремтячими руками не можна перемогти.
20 числа я ще займався агітацією в Академії повітряних сил Міністерства оборони України. Ми вели перемовини з комендантською ротою, щоб вона перейшла на наш бік, в разі агресії. Хтось розмовляв з цього приводу з Вищою школою міліції, отак, одночасно, що могли, де могли – робили, а вночі приступили до розробки документів. Вже 21 серпня документи були готові, і ми з трибуни Верховної ради роз’яснили, чому потрібно прийняти той чи інший документ.
Ці всі події не відбулось зненацька. Методологічно, ідейно, філософськи ми були до цього готові. Ми "накачали юридичні м’язи", бо ще у 90-му році розробили Декларацію про суверенітет України, і прийняли її 16 липня. Ми у жовтні 1990 року змінили Конституцію УРСР так, що вона нею перестала бути, бо там були створені всі самостійні державні структури – армія, суди, прокуратура, Конституційний суд, якого не було в Радянському Союзі. Тому ми були готові, горіли цим.
Що відбувалось у тодішньому Кіровограді?
Не дивлячись на монопольну правлячу комуністичну партію, ми все ж могли опиратись на, так звану, "вулицю". Я у Кіровограді виграв (вибори – ред.) у першого секретаря міської компартії з перевагою у 10 тисяч голосів. Та й компартія кінця 80-х - початку 90-х не була монолітною структурою, яка була б опозиційною до української самостійності.
Я, аналізуючи події тих часів, ділю комуністів на три групи. Ортодоксальні (тип мислення, коли людина твердо вірить у вчення, релігію – ред.)– Гуренко, Мішура, Мармазов – це комуністи з Кіровоградської області. Націонал-комуністи, тобто патріотично налаштовані комуністи. В Україні подібні політики були у 30-х роках – Скрипник, Шумський, Хвильовий – це націонал-комуністи, яких Сталін розстріляв. І третя група "А куди примкнуть?" – формально комуністи, але не знали, що робить. Тому вони йшли на зустріч тим, хто був більш активним.
Нас було три опозиціонера – я, Панченко і Яворівський. Панченко і Яворівський ще були членами компартії, я вже виключився звідти у 90-му році. Але вони входили в демплатформу КПРС, тобто у самій партії вже була внутрішня опозиція. А, наприклад, головою Кіровоградської облради тоді обрали Желібу, якого просували ми, а не представника обкому КПРС, і це був також сигнал про те, що компартія вже не є монополістом на владу.
Щоб я додав до Акту незалежності, щоб юридично він був більш довершений
Такі акти завжди потрібно розглядати з точки зору того історичного моменту, в який він був прийнятий, і відповідно до тодішнього розподілу політичних сил. З точки зору конституційного формалізму, американська Конституція – ніщо, але ж ніхто не говорить, що це поганий документ. У нас критикують нашу Конституцію 90-го року.
В "Акті..." я б формулював не "проголошення незалежності", а "проголошення відродження незалежності". Це би давало нам тяглість до українських держав періоду 17-20 років минулого століття – держави Скоропадського, Української народної держави, Західноукраїнської республіки. Але тоді – не той був розподіл політичних сил. Нас було 110 депутатів у Раді, а комуністів було набагато більше – більше 300.
Коли 24 серпня проголосували "За", звичайно, відчували емоційне піднесення. Ми поставили юридичну і формальну крапку у проголошені України незалежною державою.
Інтерв'ю записане у серпні 2021 року
Підписуйтеся на новини Суспільне: Кропивницький у Вайбері , Телеграм, Інстаграм та Ютуб