"Коли людина гине від обстрілів, це дуже страшно". Інтерв'ю з херсонським волонтером Товариства Червоного Хреста

Ексклюзивно

Волонтери Товариства Червоного Хреста України евакуюють жителів Херсонщини та допомагають маломобільним людям. Вони працювали в місті під час окупації й продовжують робити це зараз. Ми поговорили з командиром херсонського обласного загону швидкого реагування Миколою Тараненком про роботу в окупації, російський полон та виклики, які сьогодні стоять перед волонтерами.

Скажіть, як зараз працює Ваш загін у Херсоні й скільки у вас волонтерів?

— У мене 18 волонтерів. Люди, які навчені й готові практично до будь-яких дій, до будь-яких сценаріїв. Ми це пропрацьовуємо, відпрацьовуємо, навчаємось, ну і працюємо, допомагаємо.

Микола Тараненко (крайній зліва) разом з колегами. Микола Тараненко

Можете детальніше розповісти, чим зараз займаєтесь і з якими викликами зараз ви стикаєтесь під час роботи?

— Основна наша робота саме зараз – це евакуація населення з місць, які потерпають від російських обстрілів. Ми забираємо людей з прибережних зон, перевозимо до Херсона або у більш безпечні місця. А якщо евакуація далеко, залучаємо інші загони. Наприклад, прийняли людей у Зміївці чи Новобериславі, Новотягинці, привозимо до Миколаєва, передаємо миколаївському загону і люди їдуть далі.

Микола Тараненко з колегою евакуюють маломобільну жінку. Микола Тараненко

Також допомагаємо маломобільним людям, які живуть в Херсоні і яким потрібно доїхати там до лікарні або з лікарні додому, це також наша робота. У багатьох районах нашого міста не працюють ліфти, а бувають високі поверхи. Ми спускаємо людей вниз, веземо в лікарню, супроводжуємо їх, повертаємо додому якщо є необхідність, ні – залишаємо в лікарні. Тобто, це залежить від рішення лікаря.

Заїжджаємо у Станіслав, Олександрівку, ну, в багато місць заїжджаємо, і якщо є, надаємо продуктові набори та воду. Спеціально туди їхати не можна – обстріли постійні й дрони – ви знаєте, як це відбувається, – "криють" всі машини, незалежно на "швидкій" ти чи на будь-якій іншій. На жаль, зараз символіка Червоного Хреста не працює. Для російських військ — це ціль.

Машина "швидкої допомоги" рухається по польовій дорозі в районі обстрілів, Херсонщина. Микола Тараненко

Взимку 2022 року загинула одна із волонтерок загону. Чи єдиний це випадок?

— У нас взагалі за роки війни загинуло п'ятеро наших волонтерів. Це був Денис Кричевський, якраз 24 лютого о 5:40 ранку. Він потрапив під ворожий обстріл, їхав, коли це все почалось, він сам із Чаплинки, виїхав на зустріч оглянути ситуацію, місцевість і нарвався на танк російський. Пряме влучання. Потім Віка. А у 2014 році загинув наш перший командир загону швидкого реагування Влад Ковальов і ми загін назвали на його честь.

Він же ж створив загін херсонський?

— Так.

Загін швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України евакуює людину з-під обстрілів. Микола Тараненко

Розкажіть про це: як був створений загін швидкого реагування у Херсоні?

— Загін було створено в лютому 2014 року, коли були події на Майдані. Ми виходили, чергували. Просто чергували, як медичний сектор Майдану. Потім пройшли курси у Червоному Хресті ну та увійшли в цей рух Червоного Хреста. У нас 10 лютого було 10 років нашому загону. Я його командир з 2016 року по цей час.

Чому вирішили долучитись? Це була внутрішня потреба допомагати?

— Так вийшло. Розумієте, коли були події 2014 року, якось в один з днів в будівлі Херсонської облдержадміністрації чекали штурму. Я тобі ще не був у Червоному Хресті. Там якраз познайомився з Владом Ковальовим. Він каже: "Іванич, давай до мене в загін". Кажу: "Влад, ну я ж не медик, я не розумію". Каже: "Навчимо, дивись з ким я працюю". Був він і чотири дівчини, все. Кажу: "Ну давай, спробуємо". Якось так, там і залишився. Влад просто був, така харизматична людина, якось зразу сподобався.

Посвідчення Миколи Тараненка поряд з осколками від російського снаряда. Микола Тараненко

Я був учасником Майдану нашого херсонського, був у козацтві — "Херсонський кіш українського козацтва". От, ну якось так вийшло. Життя якось різко так перевернуло від козацтва до Червоного Хреста.

Чому у Вас позивний "Шрек"?

— Такий же гарний, як і Шрек. Тільки не зелений.

Як вдавалося організовувати роботу загону під час окупації Херсона?

— Займались фасуванням продуктів, видачею, тобто, наших прямих обов’язків не було, ми не виїжджали. Через різні причини. Нам люди з підконтрольної території повідомляли, що в деяких місцях росіяни забирали транспорт Червоного Хреста і використовували у власних цілях. У нас була одна машина, "Форд", і ми її дуже-дуже ховали.

Микола Тараненко на руїнах школи в одному із населених пунктів Херсонщини. Микола Тараненко

Хлопці виїжджали потім, привозили людей, забирали. Потім ми пробили коридор на Миколаїв: возили ліки, памперси, дитяче харчування. Тобто, один із каналів постачання в Херсон медикаментів і таких от продуктів – це були ми.

Ми забивали машину по максимуму, скільки можна було, вона ледь-ледь рухалась. Потім ми таки вибили, нам дали ще один "Рено", трошки стало легше, то мотались караванами й забирали у волонтерів допомогу. Привозили в Херсон і тут роздавали, просто роздавали.

Волонтери Червоного Хреста України допомагають жінкам в одному із населених пунктів Херсонщини. Микола Тараненко

Дуже багато було таких моментів. Приходив чоловік і каже: "У мене в мами онкологія, а ліків нема знеболювальних, дайте що-небудь". А в мене лише "Парацетамол". Давав. А що робити? Взагалі нічого не було.

В день ми видавали 500-600-700 продуктових наборів. Ми їх фасували — все, що було. Намагались робити по 5-7 кілограмів, була видача і в будівлі товариства і дуже допомагали веловолонтери.

Також ми навчались навичок першої допомоги всередині організації. У мене на той час було 50 волонтерів. Ми з ними працювали десь раз на тиждень, частіше за все – два рази на тиждень по 2-3 години. Я навчав, навчав, навчав. Я розумів і своїх попереджав: "Хлопці, поки ми в окупації, обстрілів міста не буде. Як тільки нас звільнять – почнеться робота". Ми готувались.

Навчання волонтерів обласної організації Червоного Хреста України. Микола Тараненко

Ну, і знову-таки, чомусь я був впевнений, і мої хлопці не дадуть збрехати, я казав, що російські війська підірвуть Каховську ГЕС. Тільки нас звільнили, нас 11 листопада звільнили, і десь 15-16 до нас одразу приїхали хлопці з Києва. Привезли гуманітарку, деяке обладнання привезли, я тоді давав замовлення на човни. На жаль, човни трошечки пізніше приїхали – тоді не було можливості. Ну, от так от ми й працювали. Тобто, коли Каховську ГЕС "рвонули", ми вже знали, що робить, ми були готові до цього і працювали.

Ну і як пішли перші обстріли, у мене був перший досвід це коли, здається 23-го листопада, пам’ятаєте, Житлоселище обстріляли? Ну це якраз наш перший виїзд в цій війні у місті, там було постраждалих багато. От ми приїжджали, у нас уже була "швидка допомога", нам передали хлопці, наші колеги з Національного комітету Червоного Хреста. То ми якраз працювали, витягали людей. Ми зараз виїжджаємо не лише на обстріли, а й вивозимо людей, які загинули під час обстрілів.

Волонтери загону швидкого реагування вивозять людину, яка загинула під час російських обстрілів, Херсонщина. Микола Тараненко

Під час окупації дуже часто говорили про утиски проукраїнські налаштованих, активних людей. Чи були утиски відносно Вас конкретно та відносно ваших волонтерів?

— Відносно мене – мене переховували. Як тільки приходили російські військові, мої попереджали: "Шрек, пора". Через підвал, у нас другий вихід, мене виводили так, щоб не потрапляв на очі російським військовим. У мене не було просто документів, я був у полоні й в мене просто їх забрали. Я ходив із посвідченням волонтера і все.

Наші волонтери їздили в Чорнобаївку, роздавали продуктові набори. Приїхав гауляйтер, каже: "Що ви тут робите? Ану геть". Наші розвернулись і поїхали, і на в’їзді в місто Херсон на блокпосту зупинили та затримали їх. Дві доби вони сиділи тут біля ТЕЦ, в ізоляторі.

Микола Тараненко за ноутбуком. Микола Тараненко

Ми вдвох з одним із моїх волонтерів сіли в машину, приїхали на блокпост туди, я як командир загону пішов перший до їхнього командира. Каже: "Ти хто?" на мене. Я кажу: "Червоний Хрест". "А, приехали, ставай".. Нас перевірили, тільки що не роздягали, перевірили все. Деякі речі були просто дикі. "А це шо за фольга?" "Це термоковдра". Потім нас загнали в окоп, сиділи, нас охороняли хлопці з "ДНР". До них в мене особа "любов".

Протримали десь до десятої вечора, сказали: "Збирайтесь. Їдьте до дому. Ваших завтра вранці випустять. Вони зараз в СІЗО". Повернулись ми додому. Потім хлопців відпустили. Найгірше було, коли приїхала дружина одного із наших волонтерів, це Круглов Юрій Олексійович, Аня приїхала. Отак сиділа напроти мене, дивилась мені в очі, поки їх не відпустили.

Для росіян "Червоний Хрест" — це взагалі ні про що. Ну, ви знаєте, так, приклад Оленівки, коли просто не пускають. Я коли був у полоні, а забрали все, телефони, все, і ти просто сидиш і не розумієш: що там відбувається?

Окуляри волонтера Червоного Хреста після російського обстрілу. Микола Тараненко

Ви дуже багато разів згадували про полон. Можете детальніше розповісти, коли, за яких умов це сталось?

— 24 лютого я був у Києві, проводив тренінг з першої допомоги водній компанії. Коли о 5:20 ранку у Києві пролунав вибух, ми жили відразу навпроти Маріїнського палацу, то зрозуміли, що почалось. Ми знали, що буде щось. Не стояло питання чи буде, стояло питання: "Коли?" Тому я 25 лютого повинен був повернутися у Херсон. Але сталось те, що сталось. У цього дня я вже був в Одесі. Там був батальйон госпітальєрів. Мій товариш Іван, був пілот, а я був "другі руки". Почалась моя війна 25-го.

26 лютого ми вже надавали першу допомогу, воювали в Миколаєві. Перші поранення були на в’їзді в місто. Перші мої поранення. Ну, і потрапив до полону 13 березня була операція, мене взяли під Червоним. Весь наш екіпаж. Ми повертались із пораненим до розташування і під Червоним затримали. Ми прямо виїхали на БТР російських військ, там без варіантів.

Волонтери Червоного Хреста України приїхали на допомогу жителям одного із населених пунктів Херсонщини. Микола Тараненко

Ну, до нас якось так відносились... Били трошки. Побили. Знущань не було. Тиск був. Давили психологічно, морально. Нас тримали у Чорнобаївці, ми сиділи в бліндажі. Ніч переночували. Потім нас у Нову Каховку перевезли, там у будівлі СБУ тримали. Сказали, що в сусідньому гаражі хлопцям там і пальці різали, і вуха відрізали. Нас, якось так пройшло. Коли повернувся, забрали усі папери, документи забрали. Чому відпустили – я не знаю. 13-го нас прийняли й 21-го мене відпустили.

І Ви повернулись у Херсон тоді?

— Мене викликали ті, хто допити проводять. Я не знаю хто вони, вони в балаклавах сиділи. Один каже: "Вас куда везти в Херсон, домой?" Я кажу відразу : "Червоний Хрест". "Куда?" "Московская, 30". Адресу знали всі. "А може домой?" А сам думаю: "Не ведись". Так сказали, а потім один зі способів психологічних, ламають таким чином. І теж я не знаю, так ляпнув язиком, кажу: "Я без документів нікуди не поїду".

Командир Херсонського обласного загону швидкого реагування Микола Тараненко в автівці. Микола Тараненко

Другий раз викликали, кажуть: "Ваші документи не можемо знайти. Куди Вас везти?" Кажу: "Червоний Хрест". І коли випустили, я буквально десь хвилин п’ять взагалі не міг сказати нічого. Спазм, я дивлюсь на тих людей, які побратими, свої. Я розумію, що випустили, вижив. Тоді дружину привезли.

Вашу?

— Вона була в Херсоні, я евакуював, вивезли її до Ковеля у серпні 2022 року. Привезли. Тоді якраз нас останній раз випустили росіяни через Запоріжжя. Люди, які кричали, що "Ми волонтери, будем вам допомагати", прикривались нашими емблемами, прикривались нашими посвідченнями Червоного Хреста робили не дуже гарні речі. Вивозили людей, брали з них кошти за вивіз. Завдяки цьому волонтеру нам заборонили виїжджати на підконтрольну територію.

Волонтери обласного загону швидкого реагування на навчаннях. Микола Тараненко

Що зараз найскладніше у вашій роботі?

– Морально важко. До фізичного навантаження ми звикли, і в принципі працюємо якось. Я командир, дивлюсь за своїми людьми, так, розумію, що ще трошки, і зламається. Кажу: "Так, додому, відсипатися, ніхто нікуди не їде". Або знаходжу якусь іншу роботу. Фізично питань ніяких не виникає. Виникає трошечки інша проблематика – це психологічне.

Для мене найстрашніше було, коли, може пам’ятаєте, в Широкій Балці від міни російської загинула сім’я і чоловік. От ми забирали їх в Широкій Балці. Коли я брав цю дівчинку, 23 дні, у неї пів голови немає, це для мене було дуже важко. Коли людина загине від обстрілів мирного населеного пункту, це злочини, це дуже-дуже страшно, ти розумієш все безсилля, цю всю лють, якось це для мене найважче.

Микола Тараненко біля пам'ятника кавуну поблизу Осокорівки Бериславського району на Херсонщині. Микола Тараненко

У мене в загоні є відділ ППД – це перша психологічна допомога. Наша волонтерка, член загону, вона зараз інструктор з ППД, і вона зараз проходить навчання на тренера з ППД, вона займається нами. Я вперше, вперше, мабуть, за всі ці роки, малював пластиліном. Для мене це було якась нова така річ, такий досвід новий, бо він працює, дозволяє відірватися від цієї всієї проблематики, ти впадаєш в дитинство, і, при чому, це дуже класно.

26 грудня, коли по залізничному вокзалу вдарили ракетою, ми були також на чергуванні. Тоді поліцейський на наших руках помер. Зі мною дівчина чергувала – 18 років. Я дуже переживав тоді, як вона відреагує. Молодець. Каже: "Я мозок виключила, руками працювала".

Я розумію, що після перемоги нас накриє і буде дуже-дуже сильний "відкат". Ми до цього готуємось. Я своїх готую, сам готуюсь. Знаю, що буду робити – я піду на рибалку дні на три, щоб взагалі нікого не бачити. Візьму з роботи хлопців наших, відпочинемо.

І все-таки що допомагає Вам триматися. Ви говорили за арттерапію, і, можливо, є ще якісь речі, які тримають зсередини й допомагають продовжувати виконувати Вашу місію?

– Це мій колектив. Я собі заздрю, що в мене такий колектив.

Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube.