"Хочу відчувати, що є справедливість, що зрадники покарані". Інтерв'ю з родичкою бранця Кремля Людмилою Шумковою

Ексклюзивно

Про Людмилу Шумкову українці дізналися, коли її племінника, колишнього охоронця Дмитра Яроша Олександра Шумкова, незаконно затримали спецслужби Російської Федерації у 2017 році. За участь у діяльності Правого сектору російська влада засудила Олександра на чотири роки позбавлення волі. Поки полонений перебував за ґратами, Людмила разом з його матір'ю боролися за його звільнення. 24 грудня 2020 року Олександр повернувся до України.

В інтерв'ю ми розпитали Людмилу про подальшу долю Олександра, про окупацію, яку вона разом з рідними пережила у Херсоні, про участь у русі спротиву та полон.

Як складалася подальша доля Олександра, Вас та вашої родини до повномасштабного вторгнення?

— Коли Олександр повернувся, він намагався пройти реабілітацію, в чому допомогли його товариші по Правому сектору. А потім вони з хлопцями намагалися просувати спорт — регбійну команда. Я працювала у державній установі: Херсонський обласний центр контролю та профілактики хвороб. Ну, а потім вже настало 24 лютого 2022 року.

Коли російські військові окупували Херсон, чи намагалися виїхати?

— Коли все почалося, ми вирішили переїхати зі свого місця реєстрації, де ми постійно проживали, бо розуміли, що до нас додому прийдуть. Ми чітко розуміли, що ми є в списках фільтраційних, оскільки під час перебування Олександра ще в колонії на території Російської Федерації до нього приїздили співробітники ФСБ, генеральної прокуратури, співробітники центру Е. Вони намагалися з'ясувати зв'язки родини з Правим сектором, який вони вважають екстремістською організацією.

Сам Олександр був в їхньому списку екстремістів. У них є така організація як російській фінансовий моніторинг і він там перебуває в цих списках як екстреміст. Питали про родину. То тоді і ми розуміли, що ми є в списках на фільтрацію. Коли ти в окупації окупації, з перших днів ти розумієш, що тебе будуть шукати і що в місті вже є блокпости і через жоден блокпост ти просто не проїдеш. Тому на той час, ми вважали, що буде більш безпечно залишатися в місті, але переховуватися.

12 квітня нам зателефонували сусіди і повідомили про те, що до насдодому вже приходили військові РФ, вони шукали Олександра.

Чи вдавалося під час окупації підтримувати зв'язки з українськими військовими?

— Допомагали, як в принципі багато містян: намагалися передавати координати розташування російських військових. Крім того Олександр з хлопцями зі свого оточення з регбійної команди "Прометей" пішли в підпілля. І вже під час окупації в червні вони навіть змогли мобілізуватись до Збройних сил України.

Тобто їм вдалося записати до лав ЗСУ, перебуваючи в окупації?

— Так.

Ніхто не дізнався?

— Так. Вони були як цивільні особи для всіх інших. Насправді хлопці робили дуже гарні справи. Ми, звісно, допомагали їм. Вони самі не могли по місту пересуватися, це необхідно було закуповувати продукти передавати, гроші.

Ви були частиною руху опору безпосередньо?

— Виходить, що так, що були частиною руху опору.

Що Вам найбільше запам'яталося за час окупації Херсона?

—Ти зібраний постійно. Немає такого, щоб ти міг якось розслабитися і дати якусь таку слабинку. З'явилися нові навички побутові. Наприклад, я навчилася пекти хліб, тому що в перші дні окупації взагалі він зник.

Відомо, що Ви потрапили в полон до російських військових. Як це сталося?

— Заїхала якась така група в місто. Вони почали шукати Олександра. Це просто в них якась була ідея фікс — просто якась одержимість була, як вони його шукали. І почали знаходити хлопців, його близьке оточення, заарештовували їх. Ну, і якимось чином хтось із арештованих назвав нашу адресу — там, де ми переховувалися.

Це було десь близько 11-ї години 26 липня. На той час батьків не було вдома. Я почула гавкіт собаки, встала, подивилася у вікно і побачила, як по двору ходять люди в балаклавах. Всі вони були в тактичних рукавицях, балаклавах, жодних якихось ознак розпізнання в них не було. Один заскочив і питання в нього було перше — де Олександр?

Нас вивели у двір, надягнули шапки, запхали у позашляховик.

Ми раніше обрали для себе таку лінію поведінки — у нас зіпсувалися з Олександром стосунки, ми не знаємо, де він. Десь години дві мабуть проходив обшук в будинку, ще була господарська пристройка. Оскільки цей товариш Олександра, в будинку якого ми жили, був певний час в Національному корпусі, вони в цій будівлі знайшли передвиборчі агітки. Це були плакати Азова, це були листівки, газети, куртки з емблемою Азова.

Потім вони всім цим перед очима трясли, говорили: "Что это у тебя здесь такое? Ето нацисти, фашисты!" — ну, весь цей їх набір фраз. А потім ще один з хлопців залишив свою форму військову, форму Збройних сил України, там її було три мішки. Потім вони кричали, що у тебя в сарає трі мєшка форми ЗСУ.

Чи довго вони Вас утримували? Що можете пригадати?

— Я так розумію, що це був підвал, тому що одразу такий запах був вогкості різкий. Ну, і тебе ж спускають кудись вниз, це вже потім згодом ми дізналися, що це був підвал на Лютеранський, де головне управління нацполіції в Херсонській області. тКоли мене везли, то я постійно думала про те, що скажу їм, що "якщо будете катувати, то краще відразу розстріляйте".

Запхали нас в цю камеру заштовхнули разом з сестрою. Подивилася, там жодних санітарно-гігієнічних умов: це просто маленька камера, а там навіть не рукомийника, нічого не було. І я спитала, а де тут туалет, в мене якесь жбурнули чорне таке відро пластмасове й сказали: "Оце тобі буде туалет". Там ми пробули 10 діб.

Після того як нас закрили, ми добу просиділи, до нас ніхто не приходив. Потім наступної ми почули, як хтось спускається в підвал. А ще — музику, рок грав. Це була група американська Guns N' Roses, і гучно на телефоні грала ця музика, відкрилися двері камери і ми побачили людину, яка тримала в руках телефон. Він постійно, як ми потім вже з'ясували слухав цю групу на телефоні гучно і таким чином, ми вже знали з сестрою, що ця людина спускається в підвал. Як ми зрозуміли, на той час це був керівник тієї групи, яка нас затримувала.

Я вирішила для себе, коли нас везли "на підвал", що скажу їм, якщо хочуть мене катувати, хай краще розстріляють.

Такий був цікавий момент. Ми ще з сестрою подумали, що все ж таки вони поспілкувались з нашим батьком — дідусем Олександра. Тому що цей головний, він почав щось про Олександра питати. Ми от ту легенду таку розповідали про те, що в нас зіпсувалися стосунки. А він сказав таку фразу: "Як же ж ви виховали такого конченого нацика, якщо в нього прадід воював?" І продовжує : "В войну убит и похоронен в Германии в городе Циттау". Тобто, нема у відкритих джерелах цієї інформації.

Тому ми з сестрою ще подумали, що він таки спілкувався з нашим батьком, але вони не спілкувалися. Вони їх не бачили наших батьків, бо їх переховали потім в інше місце друзі Олександра. Але от я розумію наскільки вони його шукали, що навіть от така інформація — це скоріш за все, з якихось архівних даних, закритих джерел, — але навіть ця інформація їм була відома про рідних Олександра.

Чи катували російські військові Вас?

— Слава Богу, ні . От просто я не знаю. Я для себе розумію, що вони таким чином зберігали якийсь паритет. Вони розуміли, що якщо з нами щось станеться, Олександр про це дізнається. Вони не дурні, вони не глупі. Вони навіть по в’язням вираховували психотипи, з ким як себе поводити.

Тому я розумію, що знаючи Олександра, вони розуміли, що якщо з нами щось станеться і йому стане про це відомо, їм взагалі буде в місті тоді дуже весело. Вони його просто шукали як скажені, тому що там поповнювалися ці камери людьми, яких вони привозили. Вони постійно їх питали: "Де Олександр? Чи знають вони Олександра?" Вони навіть просто прізвища не називали.

Як Вам вдалося врятуватися?

— 5 серпня теж відкрилися двері камери і зайшов чоловік і сказав: "Збирайте свої речі і виходьте по-одній". Ну, речей звісно у нас не було жодних, нас забрали — от в чому забрали, навіть не дали там якусь змінну білизну взяти, рушники, зубні щітки. Потім нас кудись привезли. Вивели по-одній і завели в "стакан", а там сказали зняти шапку. Ну, я бачу, що це якесь таке маленьке приміщення. Навіть, не то щоб приміщення, а як ліфт. по розміру. І в ньому стоїть такий відкидний стілець залізний. Це вже був ізолятор тимчасового тримання. Вже потім я дізналась, що це ІТТ на Теплоенергетиків, 3.

Нас в різні камери з Ларисою з сестрою відправили. Мене — в 21, її — в шосту, потім її перемістили через певний час в 12. Спочатку там були дві жіночі камери, а потім — три. Завели в камеру, зняли шапку, там уже було три дівчини: одна з них була волонтер, інша дружина моряка і ще одна — експоліцейська. Я стала червертою в двомісній камері. Спали ми на полу.

У підвалі головного управління поліції, де ми до того перебували з сестрою, було набагато гірше. Тут було , хоч і маленьке, віконце, через яке можна було бачити денне світло. А коли воно було відкрите, то ще й повітря якесь надходило.

Коли Вас остаточно відпустили?

— Мене випустили 17 вересня, а Ларису — 25 вересня.

Весь цей час проводились допити?

— Допити не проводилися, але постійно чули на допитах, що вони шукали Олександра. Для нас було важливо те, щоб з ним все було добре. Якщо ти сидиш і тебе ніхто не шукає, і не допитує, то значить, що його ще не знайшли. Чули навіть, коли говорили про те, що “я не знаю його адресу, де він перебуває, але я можу показати квадрат.”

Вони просто прочесали весь квадрат. Вони там декілька будинків пройшли і зайшли в той під'їзд, там де Олександр знаходився з хлопцями. Вони були на першому поверсі, але почали обшук з дев'ятого і просто вже дійшли до тої квартири там, де наші хлопці перебували і вони вже були готові до всього.

Він сказав про те, що "тепер тюрма з Росії прийшла в моє рідне місто і тепер моя задача не вийти з тюрми, а цю тюрму вигнати з Херсона". І хлопців він налаштовував на те, що будьте готові, якщо так станеться, не здатися в полон. Того дня військові РФ зупинились якраз перед цією квартирою і вирішили, що втомились і прийдуть завтра. Олександр з хлопцями відразу ж переїхали в інше місце.

Після того як Вас відпустили, Ви та Олександр, Ваша родина залишалися і надалі в Херсоні до самого дня звільнення?

— Ти виходиш в тому, в чому тебе забирають, нема на кросівках шнурків, добре хоча б документи віддали. Мені віддали паспорт. Ти виходиш: нема ні грошей, Ну нічого. І ти не знаєш, куди тобі йти. В розбиту квартиру? А там двері виламані, все перевернуте до гори дригом. Спочатку я пішла в той будинок, де ми перебували певний час, переховувалися, але він був закритий. Там нікого не було. Потім вже я в свою квартиру пішла. І там сусіди зустріли, нагодували, допомогли.

Я перший час ночувала у сусідки, тому що було страшно, якщо чесно. Я розуміла, що мене відпускали як наживку. Бо мені сказали, що якщо зі мною хтось вийде на зв'язок, я повинна повідомити. Вони вечь час питали де Олександр, чи знаю я, чим він займається, чи знаю, що він командир ДРГ. Я говорила про те, що ми не спілкуємося з ним з 24 лютого і що з 24 лютого ми не бачилися. Мені пригрозили: "Якщо ми дізнаємося, що ви брешете, то ми прийдемо вас заарештуємо і вже будемо розмовляти по-іншому"

Я розуміла, що за мною все одно можуть прийти. І певний час я ночувала у сусідки. А потім допомогли мені знайти батьків. Потім відпустили Ларису. Тоді вже в місті трохи інша була енергетика. Ну от дійсно, коли нас тоді забирали, ще по місту стояли блокпости, з района в район неможливо було пройти: просто там все одно ти натрапляв на блокпости при переїзді в один район з іншого району міста. Але от коли вже я вийшла, якийсь там проміжок йшла пішки, Я вже бачила, що військових набагато менше в місті.

Стало ясним, що все одно все йде до того, що скоро місто буде вільним. Ми змінили ще, мабуть, дві адреси після того, тому що там, де ми переховувалися на верхньому поверсі приходили теж. І вже потім 11 листопада ми дізналися про те що звільнили місто.

Вони все одно не припиняють пошуки Олександра. Не знаю, чому вони його просто демонізували і вважають якимось особистим ворогом Росії. В 2017-2018 роках був вирок, там було зазначено, що він своїми діями на території України посягав на територіальну цілісність Російської Федерації, її Конституційний устрій і несе загрозу громадянам Російської Федерації.

Весь час з дня окупації до звільнення Ваш племінник все одно також продовжував свою діяльність в Херсоні?

— Він не виїздив взагалі.

І жодного разу його не змогли схопити?

— Так.

Тобто надійна була така мережа?

— Ну можливо, і крім того він робив все правильно — так, як потрібно було робити.

Як у подальшому склалася доля Вашого племінника і Вас? Як зараз ви живете?

— Зараз Олександр на службі. Він продовжує службу, він був і на Запорізькому напрямку, і на Бахмутському напрямку. Ми зараз перебуваємо в Одесі. Я працюю дистанційно. Продовжую працювати у державній установі "Херсонський обласний центр контролю і профілактики хвороб" на посаді юриста.

Після звільнення дуже прикро було дізнатися, що частина колективу пішла на співпрацю. І в порівнянні, коли твоїх сусідок по камері катують і як вони все це виносять, і в цей же час твої "колеги" допомагають впроваджувати стандарти московії, отримують оці криваві рублі, причому продовжують отримувати заробітну плату з державного бюджету України. Їх ніхто не кидав.

Щоб ви могли порадити родичам полонених?

— Я розумію, як це важко, коли людина зникає, і ти певний час взагалі не знаєш, де, чи жива, і що взагалі з нею відбувається. У нашій ситуації допоміг розголос — це постійно говорити, не можна мовчати. І звісно, звертатися до офісу омбудсмена, в міжнародні організації. Публічність — це безпека! Тому що ти стаєш їм там незручний.

У нашому випадку було — до тебе приїздить один адвокат, другий двокат, консул. Правохахисники постійно допомагали. А коли така увага до людини, вони вимушені притримуватися хоч якихось там правил.

Як допомогти тим, хто повернувся з полону?

— В кожному випадку по-різному. Тому що це ж знову ж таки, як хто наскільки був готовий. Якщо от, наприклад, ми з сестрою більш-менш нормально все це перенесли, тому що ми були готові. Я чітко розуміла, що якщо тільки Росія зайде в Херсон, я буду на підвалі. Для мене це не була якась дивина-новина.

Для тих звісно, для кого це сталося несподівано, ну це важче переносити. Коли ти відповідаєш тільки за себе, можливо, воно простіше, тому що розробляєш якусь свою лінію поведінки відносно тільки себе. А от коли ти розумієш, що ти не один в полоні, що з тобою ще є, і крім того за тобою. Ти ж не кінцева мета їх, тут трошки інша поведінка.

Як ваші рідні вам допомогли, коли Ви повернулися?

— Я не можу сказати, що у мене якийсь психологічний злам відбувся. Не було такого, що якось там трагічно все, що родина намагається якось цю тему не підіймати. Ми говорили про це. Можливо чим більше ти це проговорюєш, тим краще для тебе.

З приводу там психологічного стану: от бувають часто питають правозахисники та психологи: "Яка вам потрібна допомога". Мені буде краще, коли відчуватиму, що є справедливість, що є покарання для зрадників.

Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube.