Згенеровано з допомогою ШІ
Іванові Костогризу 78 років, його дружині Тетяні — 77. 7 березня 2026 року вони вийшли з Берислава пішки з двома наплічниками та жіночою сумкою. Пройшли 15 кілометрів повз згорілі машини, боячись натрапити на міну. Зараз живуть у Миколаєві, а їхній будинок, як згодом дізналися, згорів дотла.
«Дрон лежить у дворі»
До січня 2026 року про евакуацію подружжя навіть не думало. Але потім удари військ РФ по Бериславу почастішали.
«Це було 16 чи 17 січня, ми на кухні смакували чай. І перший вибух — сильний. Я вийшов. Боєприпас впав метрів за три від наших вікон, зруйнував кут. Через день-два почалися, наче цілеспрямовані бомбардування», — розповідає Іван.
Останньою краплею став дрон, який упав у дворі.
«Тетяна Іванівна приходить і каже: "А в нас у дворі дрон лежить". Я вийшов, глянув, а там три боєприпаси. Грамів на 700-800 — це був би дуже сильний вибух», — згадує чоловік.
«Перехрестилися і пішли в нікуди»
Спочатку Костогризи намагалися виїхати евакуаційним транспортом, але машина не змогла доїхати через небезпеку. Тоді вирішили йти пішки. Іван щоранку вставав о третій і дивився на погоду: чекав туману чи дощу, щоб їх не було видно з дронів.
«Ніякого ні туману, ні дощу не передбачалося. А потім, після цього дрона, кажу: "Давай вдягатися, будемо йти". Ми одяглися, в той наплічник склали все своє життя, вийшли за ворота, подивилися на будинок, перехрестилися та й пішли в нікуди», — згадує він.
«Добре, що місяць повний був, і ми бачили дорогу. Бачили, що і де лежить. Боялися, щоб на міну не натрапити. І скільки йшли, стільки залишків бачили згорілих машин, які не доїхали», — розповідає Іван.
Речей з собою майже не взяли.
«Ми навіть капці не взяли. Зубна щітка, паста, отаке. В чому були вдягнені в березні, по-зимовому. Оце я була в ньому, воно навіть ось прогоріле. А то вже тут купили», — каже Тетяна.
Після 15 кілометрів подружжя підібрали українські військові та правоохоронці й довезли до найближчого населеного пункту. 8 березня вони вже були в сина в Миколаєві.
«Борщ у нас був за щастя»
Останні роки в Бериславі, кажуть Костогризи, були дуже важкими. З будинку майже не виходили. Тетяна навчилася пекти хліб і ділила його між трьома родинами, які лишалися на вулиці.
«Минулого року в липні мені було 75 років, і сусідка принесла в подарунок відро картоплі. Ось це відро ми й тягнули до самого виходу. Якщо суп, то дві картоплини, якщо борщ — три. Борщ у нас був за щастя. Якщо комусь передавали баночку капусти, ділилися між родинами і в нас був борщ», — розповідає жінка.
За роки обстрілів Іван нарахував 18 загиблих знайомих.
«З'явилися дрони, з'явилися і перші вбиті сусіди, гарні наші сусіди, що навпроти жили. Сусідку одну поховали у дворі багатоповерхівки. Другу теж у дворі. Родичів теж. На цвинтар не пройти — вони не дадуть, розіб'ють», — каже він.
«Додому хочу. Але дома нема»
Тепер у Костогризів є світло й вода, поруч трамвай. Але звикнути до нового міста вони не можуть.
«Адаптуватися? Ні, я не можу. Додому хочу. Але дома нема», — каже Іван.
Про те, що їхній будинок згорів дотла, вони дізналися вже в Миколаєві.
«Будинку немає, нічого немає. А я згадую свої книги, картини свої, меблі свої. Дякую людям, що дозволили нам користуватися всім тут: і чашками, і всім, бо свого нічого немає», — каже Тетяна.
Іван сподівається, що вціліли хоча б дерева в саду: дві груші, яблуня, слива, виноград. А ще помічає, що в Миколаєві почуваються гірше, ніж удома.
«Коли ми були вдома, ми набагато здоровішими себе відчували: дрова заготовляли, акумулятори, сніг чистили. Там трималися. А тут відчули більш-менш спокійне життя і розслабилися», — каже він.
Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram та YouTube.
