Згенеровано з допомогою ШІ
26 лютого 2026 року Тетяна і Олександр Головки вийшли з Берислава пішки. На велосипеді везли речі. Йшли від міста до Томариного 17 кілометрів замінованими полями, під загрозою дронів і у тумані. Зараз брат та сестра проживають у Кривому Розі, але Тетяна каже, що для неї кращого за Берислав немає.
«Терпець увірвався»
Брат і сестра Головки трималися в місті чотири роки. Тетяна працювала у лікарні і не могла наважитися виїхати. Олександр не хотів залишати сестру саму. Все ж, коли під час чергового обстрілу російські снаряди зруйнували будинок сусідів, вони вирішили покинути Берислав.
«Наважилися, мабуть, вже терпець увірвався. У нас там сусіди — пенсіонери далеко за 70. У нас не було сильних влучань, тільки в гараж раз влучило біля воріт. А їм прямо в хату влучило. Вирішили разом виходити», — розповідає Тетяна.
Евакуація, яка не відбулась
Спочатку спробували виїхати організовано. Донька Тетяни подала заявку волонтерам. За тиждень зателефонували — зібралося 10 людей. Сказали, де чекати на транспорт.
«Мені сказали: якщо до 11:00 встигнемо — буде машина. Ми з сусідами пішли. Простояли там. Ми до чотирьох чекали, потім пішли з братом додому. Люди там ще залишалися. Сусіди наші прийшли о сьомій вечора. Евакуації не було», — каже Тетяна.
На місці очікування Олександр побачив жінку похилого віку.
«Вона сидить, каже: "Я вже третій чи четвертий раз приходжу і немає транспорту. Відмінили його"», — згадує він.
17 кілометрів у тумані
Наступного ранку вирішили йти самі. Вирушили на світанку, під туманом.
«Мішок набили одягом, щоб на перші дні було щось, і сумки. Ми з велосипедом ішли. Велосипед там по дорозі кинули», — розповідає Тетяна.
Найстрашніше, каже Олександр, — перші кілометри від Берислава до Томариного.
«При тумані, звісно, йшли. Страшно було перші кілометри — казали, там і міни, і рештки лежать. Від Берислава і до Томариного— це страшно іти було», — говорить він.
Туман став їхнім порятунком.
«Нам пощастило: був туман, не було видно. І туман був довго», — каже Тетяна.
На останніх кілометрах допомогли військові.
«Уже останні сили були, йшов і думав: поскоріше б уже дійти. І дякую військовим, що зупинилися і підвезли нас», — розповідає Олександр.
Кури, картопля і схованки під деревами
До від'їзду брат і сестра чотири роки жили без світла і газу. Тримали курей, вирощували городину. Картоплю іноді міняли у сусідів на хліб.
«Кури були. Саме головне, що є яйця: посмажив, і їсти є що. Картопля в нас була і буряк. Запасалися, особливо на зиму», — каже Олександр.
Дрони над містом літали щодня.
«Страшно було, коли літають, не знаєш, де ховатися. Оце було найстрашніше. Маршрут продумував одразу: вже дивився, де можна сховатися. Звук почув — ховаєшся. Чи за деревом, чи лягаю на землю і лежу», — розповідає він.
«Вертатися немає куди»
Зараз брат і сестра живуть у Кривому Розі вже вісім місяців. Адаптуватись важко, каже Тетяна.
«Я до сих пір не можу вийти з депресії. Мені краще Берислава немає», — каже вона.
І додає:
«Я б пішки пішла в Берислав назад. Аби було куди йти. Я розумію, що вертатися немає куди, але хочеться», — каже Тетяна Головко.
Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram та YouTube.
