Третій рік під вогнем живе прикордонна Золочівська громада на Харківщині. Обстрілювати її російські війська почали з перших місяців повномасштабної війни і з того часу удари не припиняються. Частина прикордонних сіл зруйнована, половина населених пунктів Золочівщини перебуває під вогнем щодня: росіяни обстрілюють громаду з танків, артилерії, запускають безпілотники, дрони та авіабомби.
Як за три роки бойових дій місцеві жителі пристосувалися до обстрілів — у матеріалі Суспільне Харків.
"При обстрілі не відходити нікуди від дому. Бути завжди поряд із підвалом"
Золочів — центр прикордонної громади на півночі Харківщини. З селища до російського кордону близько 15 кілометрів. Золочівська громада опинилася на лінії вогню у перші ж дні повномасштабної війни, і з того часу обстріли тут не припиняються — по половині населених пунктів росіяни б’ють майже щоденно.
67-річна Раїса Клюєва — жителька села Лютівки за п'ять кілометрів від кордону з Росією. Жінка розповідає, сім'я живе напоготові на випадок обстрілів, і коли вони починаються, ховаються у підвал.
"А куди виїжджати? Україна одна. Ми тут народилися, тут живемо, тут наші діти, тут наші батьки поховані. Виїжджати страшно, але живемо тут", — каже Раїса Клюєва.
Пам'ятаєте обстріл, коли вам було найстрашніше? — Найперші обстріли. 14-го почалося, а масовані були 15 квітня. По-перше, ми не чекали цього, ми не уявляли, що воно таке. Хлопці — мій чоловік та син — були у дворі, займалися господарством. Залетів вертоліт і почав над селом кружляти, обстрілювати. Син став під гараж, чоловік закотився під машину, а ми потікали в погріб. І зараз страшно, дуже страшно. До цього неможливо звикнути.
Льох, в якому родина перечікує російські атаки, чоловік Раїси називає "готелем", розповідає жінка. На початку широкомасштабної війни родина спала у підвалі на мішках картоплі, а згодом вони змайстрували тут ліжко та перенесли з хати речі першої потреби.
"Беремо швидко подушку, ковдру і ховаємося швиденько внизу. Пережидаємо, поки не завершаться обстріли. А вони бувають і три години, і по шість годин", — говорить Клюєва.
Ватяна ковдра — накриваємо онучку, бо вона ще маленька. А тут у нас виходить дві ковдри і зверху плед, другий, і менший плед — якщо комусь прохолодніше, то прикриваємося. Буває, хватаймо зайву ковдру, щоб було тепліше. Але навіть у морози ночувати тут не холодно — над льохом у нас літня кухня. Краще хай буде прохолодніше, але трохи безпечніше.
10-річна онука Раїси Вікторія Клюєва навчається онлайн. На дозвіллі, каже Раїса Клюєва, її не відпускають далеко від дому — та від укриття.
Вискочить душа з тіла — де її шукати? Це дитина, вона забігла, а куди забігла — хто його знає. Може біля двору покататися, якщо йдемо в магазин, то можемо з собою взяти, щоб вона прогулялася.
"Коли у нас обстріли, я кажу учительці, що у нас дуже сильно шумлять, і вона каже: "Від’єднуйтесь і йдіть в погріб". — Страшно тобі, коли обстрілюють? — Так, особливо вночі. Вночі дуже-дуже страшно. Тому що воно спочатку не дуже близько, а тоді починає дуже близько бахкати. І тоді я боюся лягати спати", — говорить Вікторія Клюєва.
"Я не пам'ятаю, як було до війни, тому що я ще був малий"
Онлайн викладає місцева жителька Галина Мєдвєдєва. Вчителька розповідає, струм проходить через декілька сіл, і якщо в одному внаслідок обстрілів обриваються проводи, то світла може не бути і в Лютівці.
Але я не можу сказати, що електрики затримуються: якщо в нас є виклик вночі, то вони приїдуть наступного дня. (...) У нас інколи не буває інтернету або світла, тоді термін здачі домашніх завдань більший — не один день, не два дні, а хоча б за два тижні вони здають всі завдання. Це буває, коли обстріли.
"Перші три місяці у нас практично не було обстрілів, коли почалася (повномасштабна — ред.) війна. Ми думали, що нас просто мене. Хоча цієї думки було, може, 30%, але з кожним днем цей відсоток наче збільшувався. А потім, коли в квітні сильно прилетіли великі снаряди десь з літака і ми бачили цей літак: ми вночі вийшли, це було о 22:00, коли він скинув чотири парашутних авіабомби. Люди після цих авіабомб швидко повивозили сім'ї", — згадує Галина Мєдвєдєва.
Коли ти вдома, як би тобі не страшно було, здається, що твої стіни тебе оберігають. І я весь час кажу, поки ми тут будемо, сюди ніхто не зайде. Настільки хочеться вірити в це, настільки це зігріває. (...) Ми, як сказали нам знайомі військові, неперспективний напрямок для них. Немає зв'язку, залізної дороги близько, великої траси. Але валізи стоїть, документи зібрані.
Жінка навчає третьокласників, у цьому ж класі навчається її молодший син Михайло.
"Діти навчились ховати цей страх. На початку війни ми занесли в погріб водички, чоловік посадив дітей і сказав: "Ваші дії такі: ви чуєте обстріли — спочатку у ванну, там дві стіни", — розповіла Галина Мєдвєдєва.
Звичайно якщо буде дуже небезпечно, то поїдемо і ми. Я не можу сказати, що ми залишимося до останнього. Коли тільки війна почалась, я плакала: "Не хочу жити в Росії. Я хочу жити в Україні, я хочу тут залишитися, бо я її люблю". Звичайно, ніхто б не залишився, якби тут була окупація.
Батько сімейства Руслан розказав, для чого під час російських атак по громаді жителі рахують до семи.
"Як чуємо вихід, то рахуємо до семи, і якщо нема влучання, значить пролетіло через село. А якщо на п'ятий рахунок, то значить не долетіло. Ми уже прорахували: з моменту виходу на кордоні снаряд долітає на рахунок сім. Всі в селі вже знають це", — каже чоловік.
"Коли треба кудись їхати, тільки зараз ми зрозуміли, що у нас тут було все, абсолютно все для комфортного, мирного життя"
З початком широкомасштабної війни у селах прикордонної Золочівської громади не стало транспортного сполучення, розповідає жителька Лютівки Валентина Галушко. Жінка іде в банк до Богодухова на соціальному автобусі, що рік курсує на прикордонні.
До міста також їде Юлія Єремізіна з Золочева. Їй потрібно поміняти документи з радяняьких на українські — це необхідно для завки на відшкодування втраченого майна.
"Перенесли (до Дергачів — ред.) задля того, щоб не збирати купу людей, не наражати на небезпеку всіх нас, всіх відвідувачів. Я думаю, в першу чергу це зроблено з безпекових міркувань. Раніше тут було все, абсолютно все. До війни ми це не цінували, що у нас тут все було, все функціонувало. Коли ми зрозуміли, що нам треба кудись їхати, тільки зараз ми зрозуміли, що у нас тут було все, абсолютно все для комфортного, мирного життя.
"Прикордоння" чути постійно. Нема такого дня або навіть години, щоб не було чути, що щось з прикордоння лунає. У нас також буває гучно. Буває, знаєте, так добре, як раніше, але це дуже рідко зараз: постійно обстріли, шахеди, КАБи, авіація. До нас долітає все, що можливо, тому все чуємо, бачимо.
З прикордонної Олександрівки місцевий житель Анатолій приїжджає у центр громади, на єдиний ринок Золочева, щоб продати домашнє молоко та сало.
"Ну, а де продати? Там же людей нема вже. Вони ж потікали всі. Такий, як ми, один залишився в Олександрівці. Дурник оце остався один. І з жінкою оце живемо, просто шкода скотину. Так різати треба все підряд. Ну, будемо різати. Раніше купували банками, а зараз літру, пів літра, півтора, два", — каже Анатолій.
"Коли обстріли, тікаємо, кидаємо все. Неподалік є підвал в магазинчику, нам дозволяють туди ховатися. Часто ще ночами, вечорами обстрілюють, тому ми на телефонах постійно. (...) Людей немає. Оце працюємо тільки для своїх, бо свої покупці приходять, вони місцеві. Вони люблять мою рибку, вони знають, що вона добра. Якщо закриємося, що буде далі, я не знаю", — розповіла ще одна продавчиня ринку Світлана Світлична.
"Ситуація у громаді зараз нічим не відрізняється від того, що було і у 2022, і у 2023, і у 2024"
За словами очільника громади Віктора Коваленка, попри обстріли у громаді залишаються 20 тисяч жителів, серед них — майже дві тисячі дітей. До вторгнення 2022 року тут проживали 28 тисяч людей.
"Ситуація у громаді зараз нічим не відрізняється від того, що було і у 2022, і у 2023, і у 2024. Стабільно б'ють КАБами, міномети, артилерія, гелікоптери, останнім часом FPV-дронами дуже потужно б'ють по інфраструктурі, по приватних будинках. На сьогодні уже близько 2000 будинків або знищені, або значно зруйновані", — каже начальник МВА.
Ситуація така — у будь-який момент може бути раптовий наступ і потрібно бути готовим до того, щоб звідти евакуювати населення.
"Шкода того, що Україна у війні, що ворог і колишній сусід, гарний сусід, на нас напав. Навіть думав колись: "У Таджикистані бойові дії були, в Узбекистані були, в Киргизстані, Вірменії, Грузії, Азербайджані. І Україна так гарно живе, у нас гарна земля, все є, всі працюємо, щасливі, рухаємося в Європу". І тут хоп — і напали. Я ніколи такого не міг уявити", — каже Коваленко.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube