Не виходити з дому без зайвої потреби, ховати погляд на вулиці та повсякчас мовчати — старатися уникати зустрічі з окупантом. Рахувати російські танки з вікна власного будинку та бачити обличчя пілота з кабіни винищувача над дахом у своєму дворі. Закопати диплом на городі та шість місяців чекати на звільнення, щоб знову заговорити.
Найважливішою датою у календарі кореспондентки Суспільне Харків Олени Клименко відтепер стало 4 жовтня 2022 року — день, коли у її рідній Богуславці Борівської громади знову замайорів український прапор.
Про життя в окупації та опісля — спогади.
З Харкова — у село: обстріл під час поїздки
14 квітня 2022 рік, 10 ранку. Отруйна гадюка вперше заповзла до нас та здавила наше горло. У той день нас окупували росіяни та поставили наше життя на паузу, яка тривала довгі шість місяців. До цього близько тижня вони гатили по сусідній Боровій — спочатку захопили її, а вже наступного дня я побачила, як же гидко на вітру розвівається ворожий триколор.
Богуславка — це невеличке село на Харківщині, у якому до повномасштабної війни жили близько тисячі людей. Охайні маленькі будиночки, запашний хвойний багатовіковий ліс, поля, засіяні зерном та соняшником. Моє рідне місце, мій рідний дім. Тут я народилася, навчалася, мріяла та будувала плани на майбутнє.
Сюди з Харкова до батьків я втекла на другий день повномасштабного вторгнення, бо в тому величезному мільйонному місті у мене зовсім не було рідних. Я, не думаючи, згребла якісь речі до сумки та поїхала на вокзал. Далі все, як у тумані: люди у паніці, затори, плач дітей.
Під час моєї поїздки почався обстріл. Водій, напевно, видавив максимум зі старенького автобуса, у якому ми їхали. Той пихтів та скрипів, але мчав дорогою, стираючи колеса. Опинившись вдома, мені здалося, що я нарешті знайшла безпечний острівець, сховище від цього жаху. Маленьке село: без військових обʼєктів, без важливої критичної інфраструктури. Ми з батьками до останнього були впевнені: нас оминуть, пройдуть повз.
Закопала диплом на городі, прапор сховали
За тиждень до окупації у нас повністю зникає звʼязок та інтернет — тепер їх у нашому селі не буде найближчі пів року. Під час наступу росіяни перебивають дроти та електроопори. Ми поринаємо у темряву. Єдине, що встигли дізнатися до захоплення нашого населеного пункту — українські сили звільнили Бучу на Київщині. Спочатку відчули неймовірну радість. Але після фотографій тих наслідків, які лишились після окупації, стало по-справжньому зле. Від кожного відео — нудило, від кожного фото — мене вивертало.
Допоки у нас була електрика, новини ми взагалі не вимикали. Інформація для нас стала життєво необхідною, без неї ми починали задихатися. І ось за кілька днів до окупації, ведучий з телевізійної студії промовляє: "Росіяни, які стояли у Бучі, йдуть на Харківщину". У нас зникає світло, а, відповідно, доступ до новин.
За лічені години до цього на городі я закопала свій диплом журналістки та телевізійне посвідчення, яке отримала буквально кілька місяців тому. Власними руками засипала землею п'ять років свого життя та ще і притоптала ногою для надійності. Тоді я буквально відчула фізичний біль.
Ще пізніше ми разом з татом ховали маленький прапор, який вже не один рік висів у його автівці. Закопали навіть сірники, які були у блакитно-жовтих кольорах. Почалася паніка, яку ти вже не маєш сили контролювати.
Згодом на невеликому клаптику паперу виписала всього кілька номерів — це були найрідніші й найближчі для мене люди. Вирішила, якщо виживу, то зможу їм колись подзвонити.
Спочатку хотіла запхати собі цю записку до кишені, але якщо почнуть роздягати, то знайдуть. Будуть допитувати, чиї це номери та чому ховала. Довго не розуміла, де його заховати: бігала двором та кімнатами у будинку. Я була впевнена, зараз солдати прийдуть та все перевернуть: заберуть наші телефони, особисті речі. Але все ж таки потаємне місце я зуміла знайти — відкрутила ковпак карнизу до гардини та запхала записку туди. Цей клаптик паперу досі лежить там. Про всяк випадок.
Росіяни зайшли у село: адреналін, страх, безсилля
У день, коли російська армія зайшла до нас, я разом з батьками була вдома. Від знайомих, які вже намагалися виїхати, дізналася: з села не випускають людей. Хотілося попередити сусідів, вискочили на вулицю та заклякли, бо на дорозі вже стояв їхній БТР, а шість російських озброєних солдатів заходили до одного з дворів. Зачистка.
Тоді мені хотілося бігти, кричати, вити вовком, рвати волосся на голові. І сховатися. Спочатку я хотіла зачинитися у будинку, потім думала залізти на горище. Була думка втекти до лісу, він за 70 метрів від мого дому, але хто знає, можливо, вони вже там встигли розмістити свої позиції.
Спочатку все робиш на адреналіні. Здається, зараз тобі під силу знайти вихід з цього становища. Потім адреналін зникає, з'являється відчуття безсилля від розуміння: жити тобі чи померти — тепер вирішуватимуть саме вони.
У момент, коли наше село вже було переповнене росіянами, ми сиділи на лавочці біля свого будинку. Ми сиділи та просто чекали, коли вони дійдуть до нас. Ми обнялися, і це були найміцніші обійми за все моє життя.
Година, друга, третя… складно сказати, скільки часу пройшло, але у той день вони до нашого двору не зайшли.
Днем пізніше від знайомих ми дізналися, що російські армійці, як огидні таргани розповзлися селом, щоб заглянути у кожну щілину. Залізали навіть до холодильників та перевіряли каструлі з борщем. Брудним взуттям псували чисту підлогу. Але всі, звісно, мовчали. А що ти скажеш людині з автоматом?
У нас не було повторення Бучі, Ірпеня чи Гостомеля. Пощастило. Росіяни взагалі дивувалися, чому селяни плачуть та ховаються, коли бачать їхню техніку. Заходячи до захопленого села, вони гордо били себе у груди та називали "асвабадітєлями".
Більшість людей на той час вже залишилися без роботи та грошей. А ті кошти, які були на картках зняти ніхто не міг — немає інтернету, не працює термінал.
700 грн/кг цукерок. Дефіцит товарів
Дефіцит прийшов разом з окупацією — на продукти, ліки, засоби гігієни. Поки у людей були гроші, вони згрібали з полиць магазину все — після кошти закінчилися, а крамнички спорожніли.
Згодом росіяни розслабилися, облаштувалися та почувалися господарями. Від своєї безмежної "щедрості" почали дозволяти місцевим жителям їздити окупованими населеними пунктами. Тож власники магазинів наважувалися виїжджали за товаром у Сватове або Старобільськ — захоплені після початку повномасштабної війни міста сусідньої Луганської області.
Через кілька місяців окупації у місцевих магазинах знову можна було знайти всі необхідні продукти та речі. Ціни на все виросли як мінімум втричі. Наприклад, варена ковбаса, яка раніше коштувала до 150 гривень — тепер стала вартувати не менше 500. Інколи ми дозволяли собі купити маленький шматочок, але розтягували його на тижні. Потім навчилися проходити повз такі прилавки. Просто підійдеш, почуєш цей запах копченої ковбаси, постоїш трохи та йдеш додому — бо грошей вже немає навіть на хліб.
700 гривень за кілограм цукерок. Краще піду з льоху дістану варення.
Був серйозний дефіцит на звичайні "пальчикові" батарейки. Через відсутність електрики всі почали користуватися ліхтарями та настінними годинниками. Тож відшукати батарейки було складно, інколи неможливо. Годинники вдома зупинялися, телефони не працювали, а ми, бувало, просто не знали, котра година.
Перші місяці продавці приймали гривні, потім почали переходити на рублі.
"Здавалося, про наше існування забули"
Ми живемо у селі, а тому нас годував город. Вставали разом з сонечком та йшли саджати картоплю. Вибух — гучний та близький. Ми зупинилися на хвилинку, подивилися навколо, впало не біля нас, значить, можна далі працювати.
Якщо не посадимо город — взимку голодуватимемо. Тож вибухи нікого не зупиняли, всі з лопатами та відрами копирсалися у землі. Надворі темніє — всі йдуть додому спати. І так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем.
Щасливцями були люди, які мали вдома генератор. Бензин тоді коштував шалених грошей — 100-120 гривень за літр. Але дехто міг собі це дозволити. Вони інколи запускали його та дивилися телевізор, а потім від них все село дізнавалося про події у країні.
Але про нас там не було ні слова. Ми залишилися з ворогом сам на сам — тоді, здавалося, що про наше існування просто забули. А це село вже зникло з мапи України.
У сюжетах з гордістю розповідали про відважних херсонців, які вийшли на площу проти окупантів. Як вони сміливо зупиняли танки та співали гімн України. І то дійсно герої. А ми ж, як ті щури, сиділи тихенько у своїх нірках.
Та тільки Херсон — це місто. Там були сотні, а можливо тисячі людей, які мали сміливість вийти проти ворога на ту площу. А у нас невеличке село, з якого люди, які мали можливість, вже виїхали. Залишилися ті, хто тримався за свій дім, просто не хотів тікати або не зміг покинути господарство.
Хоча, я думаю, що кілька десятків відчайдух могли б назбиратися і в нас та вийти проти росіян. Але який би був після цього результат? Мені здається, що у такому випадку солдати розстріляли б всіх тих, хто проявив характер та невдоволення. Людиною більше, людиною менше — все одно вони приїхали винищувати нашу націю.
Російська пропаганда. "У нас є для тебе робота"
Йшов другий місяць нашої окупації — люди ще трималися, намагалися жартувати, підтримували одне одного. Тоді була віра, що нас ось-ось звільнять, а цей страшний сон скоро закінчиться.
У цей час почала активно працювати ворожа пропаганда. Вони розповідали, як добре жити при Росії, обіцяли, що газ буде коштувати копійки. Казали, що Україні ми не потрібні: "Ну, дивіться, ваші про вас взагалі вже забули, а ми ж памʼятаємо". Дійсно, інколи привозили гуманітарку, щоправда, видавали її тільки, якщо прийдеш з паспортом.
Випустили свою газету "Харків Z" — новини, від яких мені особисто хотілося піти втопитися у найближчому болоті. Але вона добре горіла, якщо нею топити пічку. Працювало і їхнє радіо, також були "профілактичні" розмови з людьми, які проявляли неповагу та свою проукраїнську позицію, характер.
До кожного росіяни намагалися знайти свій підхід — з кимось спрацьовував пряник, з кимось батіг. Декому вони пропонували високі посади при владі. І це нам обіцяли люди, які дивувалися, що у селі є асфальт та електрика. Вбиральня у будинку для них взагалі стала культурним шоком.
Потім вони зайшли у гараж та побачили там бензокосарку, мотоблок, різні пилки, молотки та набори викруток. У бідолах просто розбіглися очі від такого асортименту — вирішили, що це у чоловіка крамниця.
Завербувати намагалися і мене. Якось прийшли та запропонували роботу вчителькою молодших класів у школі. Вони з осені планували відновити навчання — завозили російські підручники, ремонтували класи. Вчителів їм не вистачало, бо освітяни відмовлялися співпрацювати з ворогами.
Казали: "Ти ж молода дівчина, розумна, а вже стільки часу сидиш у батьків на шиї. А у нас для тебе є робота — будуть гроші. Ти ж і сама повинна розуміти, що Україна сюди вже не повернеться. Ти тільки подумай про своє життя, тобі все одно його якось потрібно буде заново влаштовувати". Тоді мені дуже хотілося послати їх, але я з останніх сил стрималася і відмовилася від пропозиції.
Особливу увагу тоді вони приділяли чоловікам — роздягали буквально до трусів, шукали якісь татуювання. Бо саме серед них окупанти намагалися відшукати тих самих страшних нацистів. Ці перевірки були дуже принизливими.
З села зникли "атошники". Окупанти забирали їх до "підвалу" у Куп’янську. Ми нічого не знаємо про їхню долю.
Зустріч з російським солдатом на вулиці
До повномасштабної війни я обожнювала прогулюватися нашим лісом, ходити до річки. До Богуславки я втікали з галасливого міста, щоб у тиші відпочити та відновити сили перед роботою. Мальовничі краєвиди, запах хвойних дерев, спів пташок — допомагали мені викинути з голови всі погані думки та ненадовго перепочити.
Після вторгнення росіяни осіли у лісі та облаштували там частину своїх позицій. Під дворами їм подобалося лежати на травичці. Тож тепер я намагалася без зайвої потреби не виходити на вулицю, особливо без когось з батьків. Але раз я все ж таки допустила помилку, яка залишила рубець, видимий тільки мені. Всього один випадок, але саме він добре навчив мене: ховати погляд, нижче опускати голову, горбити спину.
Був день, я йшла у справах до сусідки на інший кінець вулиці. На дорогу вийшов високий, темноволосий російський солдат. Він мовчав, не промовив ні слова, але на мене звернув увагу. Його очі оцінююче пробігли по моєму тілу, а на його обличчі зʼявилася крива посмішка. Мене охопив липкий, холодний та дикий страх. Після такого погляду я відчула себе оголеною та брудною. Він тоді до мене не підійшов, не почав розмовляти, а тільки продовжував палити дірку у моїй спині.
Звісно, росіяни звертали увагу на молодих дівчат. Мені інколи дуже хотілося натягти на себе якийсь страшний та брудний мішок, щоб вони, дивлячись на мене, відчували лише огиду. Один з місцевих якось мені сказав: "Сиди вдома. Росіяни у хлопців вже цікавилися, де тут молоді дівчата живуть".
Я рідко виходила кудись, інколи до магазину. Щоб до нього дійти, потрібно було проскочити через дорогу, якою весь час їздила військова техніка. А вони, побачивши дівчину, кожен раз майже вивалювалися зі своїх кабін автівок та махали. Але я, зазвичай, почувши підʼїжджаючу колону, йшла ховатися за найближчий паркан.
Через поля та блокпости заради інтернету раз на місяць
Вже більш як три місяці у нас не було можливості стежити за новинами — електрика була відсутня, а телефони розряджені. З перших днів окупації почалася інформаційна ізоляція, яка тривала довгі 175 днів. Для журналістки, яка звикла все контролювати та щоранку одразу моніторити Telegram-канали — це було неймовірно складно. Уявіть, що здорова людина одного ранку прокинулася сліпою — саме так я тоді себе відчувала.
Інтернет був локально — у Сватовому на Луганщині люди знайшли таку точку. Ми також туди їздили. Раз в місяць наймали автівку, платили за бензин, проїжджали ворожі блокпости та близько години добиралися полями. І все це заради того, щоб написати або хоч кілька хвилин поговорити зі своїми рідними та друзями. Нагадати їм, що ти ще існуєш, що ти досі живий.
Але кожен раз мене мучила думка, а чи потрібно це робити: чи варто взагалі їхати та дзвонити їм. Здавалося, що з кожним днем ми віддаляємось одне від одному та стаємо все більш чужими людьми. Всі розʼїхалися країнами світу та вже почали нове життя. А ти знову телефонуєш та стаєш черговим гидким нагадування про війну.
Під час розмов намагалася триматися, але потім вимикала телефон, сідала на землю та починала плакати. Це були сльози від безнадії, від усвідомлення нашої неспроможності вплинути на ситуацію.
"У Богуславі стояли всі: росіяни, чеченці, буряти, "ДНР" та "ЛНР"івці"
Надворі літо. П'ятий місяць окупації — віра та надія на швидке звільнення почала зникати. Люди ставали злішими, ображенішими та замкненими у собі. Місяці пропаганди вже почали приносити свої результати.
Я побачила, що частина жителів вже «перевзуваються». І коли чуєш від такої людини: "Там йдуть наші", то завжди думаєш: "А кого вона зараз мала на увазі?".
Спочатку боїв у самому селі не було — летіло все через нас, ми тільки чули свист над нашими головами. У Богуславі стояли всі: росіяни, чеченці, буряти, "ДНР"івці, "ЛНР"івці. Сюди вони заїжджали, щоб відпочити перед черговим боєм: напивалися, стріляли, шукали для розваг молодих дівчат. Ще полюбляли влаштовувати перегони на танках, але не справлялися з управлінням, вилітали з дороги та в’їжджали у двори місцевих жителів.
На деякий час у нас зʼявилась електрика — я прилипла до екрану телевізора. Новини мені були потрібні, як кисень легеням. І тут бачу, що Арестович у красивому костюмі вальяжно розповідає, що у росіян вже майже закінчилася зброя. А нам потрібно почекати ще два-три тижні.
І спочатку ти в це віриш, ковтаєш обнадійливі слова, бо до цього у тебе кілька місяців був інформаційний голод. Один раз, другий, третій….. А потім виглядаєш у вікно, а там за 50 метрів від твого дому по дорозі їдуть російські танки. Я почала їх рахувати — 1-й, 2-й ….. 55-й. Потім вони ще чотири дні без зупинки заїжджали до нашого села — і вдень, і вночі. Рили окопи, ставили техніку біля дворів та на городах.
Я і без новин знала скільки у них техніки та боєприпасів — бачила це з власного вікна. А з кожним вибухом розуміла — ще чиєсь життя обірвалося назавжди.
Влітку над нами почали літати російські винищувачі. Пролітали над будинками дуже низько та повільно, що можна роздивитися обличчя пілота у кабіні. У такі моменти у мене прокидалися якісь дитячі пориви: хотілось взяти якусь каменюку та жбурнути у той літак.
А одного разу я поралася на вулиці, коли неочікувано над нашим двором зʼявився гелікоптер. Він летів низько, думала, що зараз зачепить дах нашого будинку. Злякалася, запанікувала та почала бігати, шукаючи сховище. У гелікоптера відчинилися дверцята, звідти визернув солдат з автоматом та націлив зброю прямо на мене. Я зустрілася поглядом з тим військовим та завмерла. Він кілька хвилин продовжував тримати мене на прицілі, допоки вони не пролетіли повз наш дім.
П'ятий місяць окупації. "Хочеш вижити — навчись мовчати"
П'ять місяців. Це багато чи мало? Коли ти живеш у суцільній ізоляції, то вони тягнуться, як цілі роки. Віра, що нас звільнять, поступово зникла — загальний настрій людей також почав негативно впливати і на мене. Спочатку я відчула апатію, потім вона стала переростати у легку депресію. І цей етап проходив майже кожен, але про це не було прийнято говорити.
Вдень ти працюєш на городі, всі рухи та дії відпрацьовані вже до автоматизму. Проте вночі ти заходиш до будинку, зачиняєшся у своїй кімнаті, затикаєш рот подушкою і ревеш, але так, щоб батьки у сусідній кімнаті тебе не почули.
Єдине, що мене втримало на плаву — бажання знову повернутися до журналістики. Я прагнула вибратись та розповісти про все, що вони робили з людьми.
Вночі, коли мені не спалося, я вигадувала можливі сюжети — що, де та як би знімала. Саме тоді я дала собі обіцянку, якщо виберусь живою, то знову працюватиму у новинах. Просто зараз потрібно мовчати.
Взагалі за цей час люди стали дуже тихими, замкненими у собі — кожен був у своїх думках. Довіра — розкіш. Тоді ми вже настільки заплуталися, що не розуміли: хто твій друг, а хто ворог. Наприклад, зараз добре знайома тобі людина може привітно посміхатися, а через годину за тобою приїдуть росіяни — і це буде за її ж наведенням.
Пропаганда просто на моїх очах змінювала людей. Я бачила цю щоденну деградацію. "Зомбовані" жителі за черству хлібину та маленьку баночку зеленки потім днями боготворили окупантів.
Ми живемо у цивілізованому світі, де у кожної людини є свої законні права. І свобода слова якраз одне з них. Але якщо ти хочеш вижити в окупації, ти обов'язково навчишся мовчати.
Медицина та ліки в окупації
Ні ліків, ні медиків, ні швидких у нас майже не було. Кілька лікарів сиділи у Ківшарівці та у Боровій. Медикаментів потрібних не вистачало. Їх, як і продукти харчування, завозили з окупованої Луганщини або це був товар з Росії. Ціни на пігулки також були шаленими. Прийшла якось до аптеки, дізналася, скільки коштують ліки. Зрозуміла, що не так мені погано, та пішла собі додому.
У моєї мами вже до повномасштабної війни було два мікроінсульта — ще один нервовий зрив міг її просто вбити. Я дуже боялася, бо потрібних для неї медикаментів майже не було. А від кожного вибуху, свисту ракети, звуку техніки їй ставало зле — я боялась нового приступу. На швидку допомогу навіть не розраховували, вони до нас просто не приїжджали тоді.
У мене також були проблеми зі здоровʼям. Щоденні нестерпні головні болі, кров носом, оніміння ніг — це був підвищений тиск від постійних нервів. Поки були запаси ліків, пила їх, але потім вони закінчилися. Мені довелося навчитися терпіти біль. Звичка, яку я набула за місяці окупації, та від якої досі не можу позбутися. Все терплю, стискаю зуби та продовжую мовчати.
Як люди виїжджали з окупації: маршрут, ціни, тривалість
Виїхати з окупації можливість у людей була — існувало два варіанти. Перший, через окуповані території — до Росії, а після тікати звідти у країни Європи. Але це було недешево, перевізники за дорогу до російського кордону могли зідрати до 10 тисяч. У кого що було, то і брали: рублі, гривні. А де знайти такі кошти, коли ти пʼятий місяць без роботи?
Мене лякав цей маршрут — боялася фільтрації. Хоча люди кидали все та саме так і виїжджали з окупованого села. Жителів у нас ставало все менше і менше.
Був і другий варіант. Можна було виїхати на підконтрольну українську територію через Печеніги, але для початку потрібно було пройти щонайменше сім російських блокпостів. Чоловіків там не пропускали — виїхати могли тільки жінки та діти. Наважувалися далеко не всі, бо було багато перевірок. А нервів на це у людей вже просто не вистачало.
Я хотіла виїхати, розуміла, що моя психіка вже просто не витримує постійної напруги. Кілька разів планувала поїздки, але кожен раз у мене просто не вистачало сили духу — не могла залишити батьків самих в окупованому селі. Відсутність мобільної мережі та інтернету мене лякала, бо у такому випадку я б втратила з рідними будь-який звʼязок. А тому для себе вирішила, залишаюся вдома — до будь-якого фіналу.
Стеля просідала, стіни рухалися. Початок контрнаступу
На початку вересня ми дізналися, що українські військові вже біля Купʼянська та Ізюма — беруть росіян у кільце. За кілька днів у цих містах вже замайорять рідні стяги. Яка тоді була радість, я вперше за довгі п'ять місяців щиро посміхалася. Ми були впевнені, що зовсім скоро звільнять і нас, бо наше село не так далеко від цих міст.
Росіяни вже почали тікати з села: крали автомобілі, мотоцикли, велосипеди. Через бойові дії у нас знову зникла електрика. Але для нас це вже не було бідою, головне, що українські військові вибивають цю бридоту з нашої землі. Щовечора разом з сусідами ми виходили на вулицю посидіти на лавочці та подивитися, як наші хлопці та дівчата відбивають захоплені села.
Спочатку були яскраві спалахи та шалений свист, від якого аж закладало вуха. Ми знали: це бʼють наші. Бах, бах, бах. Гучні вибухи — тремтіння землі. Потім ненадовго наставала тиша, а після нічне небо знову осяювали яскраві спалахи від вибухів. Це наші перезарядили зброю, повторні залпи. Але потім з іншого боку летіла відповідь від росіян.
Вночі через вибухи спати було неможливо, ліжко просто стрибало разом з тобою. Стеля просідала, а стіни ставали рухливими, як хвилі на морі. Щоб заснути, замість баранчиків рахувала постріли. Ось пролунав вибух — розумію, це був вихід. І так майже цілу ніч. Лежиш та гадаєш, звідки та куди летить.
Три тижні очікування, три тижні постійних обстрілів.
4 жовтня. "Наші"
Цей день настав. Той, який я зараз ціную більше за свій день народження. 4 жовтня — звільнення Богуславки від окупантів.
Але ця історія почалася днем раніше. Спочатку я на вулиці почула хлопчачий крик — злякалася, бо думала сталося щось погане. Ми з татом вийшли перевірити. Бачимо, що по нашій вулиці несеться хлопʼя, стукає у всі ворота та голосно кричить: "Наші йдуть, наші йдуть. У центрі села люди вже збираються зустрічати солдатів. Діставайте прапори". Від цих слів у мене по тілу побігли мурахи — невже цей жах закінчився, невже ми знову вільні.
3 жовтня до нас вони не зайшли, хлопці втомилися та зупинилися у сусідньому селі на ночівлю. Але наші люди у той же день завантажили машину продуктами і поїхали до них — нагодували їх домашньою їжею. А ті у відповідь пообіцяли, що завтра вранці приїдуть вже до нас.
Від переживань ніч ніхто не спав. Від ранку готувалися до зустрічі — хвилювалися. Я всі ці місяці уявляла собі цю зустріч: що та як саме буду їм казати, які перші слова промовити. Я дуже хотіла, щоб у нашому селі знову нарешті висів рідний стяг. За ці місяці бачити триколори було вже просто нестерпно, для мене вони здавалися удавками, накинутими на шию.
І раптом різко з-за рогу вилітає на швидкості автівка. Я спочатку злякалася, бо на бампері побачила якусь білу наліпку. Мені здалося, що то була Z-росіян. Від страху сердце пішло в пʼяти. Щоб зроблять окупанти з людьми, які стоять з українськими прапорами? Але, на щастя, я помилилася, то були вже наші. Наші. Наші. Яке приємне слово — "наші". Я його ще довго вставляла у всі розмови та інтонаційно виділяла.
Вперше за шість місяців у нас люди плакали не від страху, а від щастя. Вони не бігли ховатися, а, навпаки, розштовхували одне одного, щоб першими мати можливість обняти військових. Коли я побачила наших бійців, всі ті слова, що я хотіла сказати, просто вивітрилися з голови. Я просто підійшла до одного з військових, обняла його, розплакалась та сказала: "Дякую. Ми вас дуже-дуже чекали". У відповідь він мене також обійняв та сказав: "Все буде добре, дівчинко. Все буде добре".
Армійці привезли з собою український прапор і ми разом пішли повертати його на законне місце — на дах сільської ради. Пізніше ми дізналися, що наше село стало місцем зустрічі військових з Купʼянська та Ізюма.
Окупація закінчилася, але життя так і не почалося
Виїхала з деокупованого села я на четвертий день — сидіти тут більше не мала моральних сил. Мені весь час згадувалися часи окупації. Людина у військовій формі та з автоматом у руках викликала у мене паніку. А тому, побачивши наших хлопців, я за звичкою намагалася піти подалі та сховатися. Так жити було неможливо.
8 жовтня разом зі знайомими ми вже були у Харкові. Мене висадили біля метро — і я залишилася одна. На спині висів маленький рюкзак з найнеобхіднішими речами, у гаманці лежало п'ять тисяч гривень — це всі гроші, які у мене були. Батьки згребли з дому все до останньої копійки та віддали мені, щоб хоч я мала можливість влаштувати своє життя заново.
А я була розгубленою та дезорієнтованою. Я пів року жила в інформаційній ізоляції. У мене не було навіть уявлення, яка тут ситуація: "Чи бомблять зараз Харків? Як часто тут прилітає?". У цей момент я опинилася одна у величезному місті — без підтримки, друзів, рідних. Люди навколо кудись поспішали, пробігали повз мене — хтось сміявся, хтось розмовляв телефоном, хтось пив каву. У мене виникло відчуття, що тут наче не знають про повномасштабну війну. Я стояла на паузі, дивилася на людей та не могла зрозуміти, у який бік мені взагалі потрібно йти.
Через повномасштабне вторгнення я втратила роботу та житло — у мене не залишилося нічого. Я не розуміла: лишатися у Харкові, поїхати до Києва чи взагалі виїхати за кордон. У той момент я повинна була прийняти для себе серйозне рішення і права на помилку у мене не було.
П'ять тисяч гривень — у наш час це майже нічого, вистачить, щоб зняти житло на місяць. Тож мені потрібно було терміново знайти роботу. Вирішила, що спробую влаштуватися у Харкові. Поїхала на квартиру, де жила до повномасштабної війни — господарка зрозуміла мою ситуацію та прийняла, навіть дозволила жити перші місяці безплатно.
Пошук роботи. "Я більше не мовчу"
А ось з роботою було складно: десятки резюме залишалися без відповідей, співбесіди не давали результатів. І виявилося, що окупація вплинула на мене сильніше, ніж я думала — нерви стали зовсім розхитаними. Тож тепер кожна найменша невдача просто вибивала землю з-під моїх ніг. Я й раніше була емоційною, але тепер все почалося сприйматися у рази гостріше. Щоб хоч якось триматися та справлятися з усім, я почала виїдати пачками заспокійливі ліки.
За місяць зрозуміла, що знайти нове місце роботи, тим паче на телебаченні — майже неможливо. Похизуватися великим досвідом та крутими матеріалами у портфоліо я не могла, а медіа зараз шукають саме досвідчених журналістів. Я думала, що з цією мрією доведеться розпрощатися і вже навіть змирилася з цією думкою. Але доля вирішила по-іншому та підкинула мені можливість.
Часом хочеться все кинути, бо у тебе вже просто немає сил — ні моральних, ні фізичних. Але опустити руки та здатися мені не дозволяє та сама обіцянка, яку я дала собі під час окупації — повернутися на телебачення та заговорити. Я це зробила. Тепер, як і інші журналісти, я розповідаю та документую російські злочини. Тепер я більше не мовчу — і заткнути мені рота нікому та ніколи не дозволю.
У момент, коли твоє життя висить на волосині від смерті, то саме тоді ти по-справжньому починаєш його цінувати. І усвідомлюєш, як же у свої 22 роки ще хочеться жити.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube