"Традицію створювала мода того часу". Як на Покутті одягалися 100 років тому

. Фото: Суспільне Івано-Франківськ

"Жителів сусіднього села колись називали "кабатки", а нас — "лейбики". Це все пішло від назви камізельки", — розповідає приватна колекціонерка Галина Гафійчук. 24 роки жінка збирає старожитності рідної Городенківщини та вже створила музей у селі Глушків на Франківщині. Під час етноекспедицій майстриня записує місцеві традиції, дізнається історію створення одягу та пов'язаних з ним людських доль.

Більше про тенденції моди бабусь та дідусів на Покутті, яким було весільне вбрання сто років тому та про найцінніший одяг у колекції Галина Гафійчук розповіла Суспільному.

"Кабатки і лейбики — колись за одягом впізнавали, з якого ти краю"

Кожен елемент одягу в кожному селі мав свою назву. От кептарик називали ще горсик чи лейбик. Така цікава історія — сусіднє село Чернятин, там на безрукавку казали кабатка, а в нашому — лейбик. Тому в нашому селі чернятинських людей називали "кабатки", а, відповідно, глушківських — "лейбики". Це без образ, такий факт. Бо колись саме за одягом людей впізнавали: з якого села, з якого району, з якого краю.

"Майже живу в музеї"

Я займаюся відтворенням старовинного одягу, особливо вишиванок, старих сорочок, і роблю жіночі прикраси. А ще багато чого вмію, наприклад, павуки виготовляти.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Моє захоплення починалося з давніх фотографій, бо на світлинах чітко видно, як правильно той одяг носили.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Тоді вже й почала збирати різні предмети побуту, кераміки, одяг й цікавитися у старих людей, де його використовували, як носили.

Галина Гафійчук у приватному музеї. Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Одного разу до мене прийшли в гості, кажуть: "Це — музей". А я відповідаю: "Ні, це — моя хата, я тут живу. А музей — поруч". Хтось бачить такі речі тільки по телевізору, а я цим живу. Тому облаштували домашній музей у селі Глушків, де приймаємо відвідувачів.

У колекції найцінніші речі — родинні, з мого рідного села, бо ближчі мені.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

"Традицію створювала мода того часу"

Вже у 1926 році городенківський стрій відрізнявся від строю кінця XIX століття. Цьому є підтвердження — світлина аматорсько-драматичного гуртка нашого села.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Як відбувалися ці зміни? Наші дівчата їздили виступати в інші регіони. Є фотографії фестин 1930-х років на Вінниччині, і звідти запозичували нові узори. А ще почали публікувати в журналах різні візерунки. Це також впливало. Так традицію створювала мода того часу.

Городенківські сорочки вишивали технікою верхоплут

У давній городенківській вишиванці використовували переважно червоні кольори, рукав'янки були червоні.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

А вже на початку XX століття якраз відчутний вплив, що люди почали десь їздити, більше ниток завозили й почали вишивати хрестиком. А взагалі старі городенківські сорочки вишивали верхоплутом. Це — складна техніка вишивання, за виглядом схожа на гладь, тому що хрестик — найпростіший спосіб вишивки.

У чому одружувалися 100 років тому

Розповім, у чому на Покутті дівчата виходили заміж вже від початку XX століття, а моя донька Галина продемонструє старовинний одяг.

Донька Галина в весільному строї. Фото: Суспільне Івано-Франківськ

У ті часи вже одягали "українські" сорочки. Чому "українські" кажу, тому що вони прийшли до нас з Великої України — Вінниччини, Київщини. У нашому селі Глушків на світлинах відстежується, що вони вже були доволі поширеними у 1920-х роках.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Наприклад, у нашої "молодої" фартушок вишитий вже на фабричній тканині, бо не все колись ткали вдома, були завізні тканини з Європи. Там вони з'явилися у XVIII-XIX столітті. У нас вони були поширеними на початку XX століття.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Цей фартушок Галинчиної прабабусі, у ньому ще вона виходила заміж. Також маю збережений старовинний вінок, як і стрічки. Проте вони вже розсипаються, тому, щоб не нищити, взяла для одягу молодої нові.

За коралями визначали статус родини

Коралі, то — основне. Як тепер люди люблять хизуватися машинами, то колись статус родини визначали коралі, які були на жінці. Коралі колись були дуже дорогі, інколи завізні.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

У нашої Галинки — це венеційське скло, бо його дійсно робили у Венеції на острові Мурано, але воно було популярне у нас на Покуті, на Гуцульщині. Воно на той час було дуже дороге, як і справжні коралі.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Також є скляне намисто, яке називалося лускавки — біленькі, а бували й різноколірні. Білі, то імітація натуральних перлів, бо не всі мали можливість їх купити. Тому робили лускавки з біленького скла.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Черевички мені привезли з Польщі, але вони були такі, як колись "румунки", на зав'язочках високі такі чобітки. Ще був верхній одяг — сардак, який шили зі збитої вовни. Її переважно закуповували в Заболотові, в Коломиї на ринку.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

До наших днів у регіоні дружки й молода вдягаються в національний одяг та ходять запрошувати на весілля родину, сусідів.

Моя мета — популяризувати етноодяг

Моя мета — популяризувати те, що роблю серед молоді, аби ще від школи дітей вчили, можливо, не про кожний район, але хоча б про свій. Щоб дитина знала історію одягу свого села, етнорегіону.

Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube