«Без нього український Донбас осиротів», — говорить вихованиця. «Він був більше, ніж герой», — переконана вдова загиблого, чиє тіло він повернув. 9 вересня 2026 року пошуковцю зі Слов'янська на Донеччині Олексію Юкову мав виповнитися 41 рік. Він загинув під час евакуації на Лиманщині 5 серпня. Отримав звання Героя України — посмертно. Все життя Олексій присвятив пошуку загиблих — спочатку воїнів Другої світової, а з 2014-го — тих, хто не повернувся з боїв за незалежність України. В рідному Слов'янську його знали також і як тренера із бойових мистецтв. Яким згадують Олексія його колеги, колишні вихованці та ті, кому пошуковець допоміг повернути, як він сам казав, душі загиблих рідних, — у матеріалі Суспільне Донбас.
Один з останніх виїздів з Олексієм Юковим згадує пошуковець загону «Плацдарм» Артур Сімейко.
«Я пам'ятаю випадок, коли він іде попереду мене, ми тягнемо тіло. В один момент він проходить ділянку, де промені сонця дуже яскраво на нього світять. І в цей момент піднімається багато-багато синіх метеликів. Тобто це про те, що він казав, що це душі. Душі йому подякували», — згадує Артур.
З Олексієм Юковим Артур займався пошуковими роботами з початку повномасштабного вторгнення.
«Якщо казати про нього як про людину, яка залишилась у пам'яті, то тут більше відчувається, що він є. Завжди є відчуття, що до чогось, що ти не побачиш, не почуєш, десь його рука», — каже Артур.
Своє знайомство з Олексієм Артур згадує так.
«Перша зустріч з Олексієм відбулась ще в далекому 2010 році. Я навіть пам'ятаю дату, це було 20 грудня. Я прийшов на секцію таїландського боксу. І перше, що я побачив — це його клуб. Весь він був дуже патріотичний. Були жовто-блакитні уніформи, це 2010 рік і, тобто це було щось незвичне», — говорить Артур.
Артур Сімейко згадує, як Олексій прійняв рішення продовжити займатися пошуком загиблих, коли почалася повномасштабна війна.
«2022 рік — початок повномасштабного вторгнення. Тоді, коли все почалось, ми зібрались і я йому сказав, що як би там не було, я буду з ним. На той момент я не знав, чим він буде займатися, чи буде піде в тероборону або в армію. Але він рішення прийняв швидко. Пошук загиблих, бо з перших днів до нього звертались батьки та близькі та рідні і просили його повернути загиблих людей. І з перших днів повномасштабного вторгнення ми з ним працювали. Заїжджали на окуповану територію і в зону бойових дій», — каже чоловік.
Навіть після смерті Олексія Юкова команда досі відчуває його підтримку, як і за життя пошуковця.
«У мене немає відчуття, що він загинув. Якщо казати про нього як про людину, яка залишилась в пам'яті, то тут більше відчувається, що він є. Він десь поруч, він допомагає, він дає нам наставлення по життю, підтримує. І завжди є відчуття, що до чогось, що ти не побачиш, не почуєш, десь його рука», — каже Артур.
Офіцер ЗСУ на псевдо «Кочівник» згадує розмову з Олексієм Юковим незадовго до його загибелі.
«Він щирий. Ми жартували по-військовому. Буквально перед смертю він сидів на цьому стільці, де я зараз знаходжуся. Я кажу: "Льоша, тебе вб'ють. І ти станеш Героєм України посмертно". Він каже: "Саш, тебе теж уб'ють, і ти станеш теж Героєм України посмертно"», — згадує «Кочівник».
«Кочівник» допомагав Олексію забирати тіла загиблих з поля бою за допомогою НРКНаземні роботизовані комплекси. Від початку року повернули щонайменше пів сотні бійців.
«Він усвідомлював, що може загинути. Тому що він уже був поранений ще в 2014-му році, коли евакуйовував тіла: у нього не було ока, були дуже сильно пошкоджені ноги. Йому тяжко було ходити, але він фізично був дуже розвинений. Ми просто допомагали йому за допомогою робота або виділяли більшу групу з ним для прикриття, допомагали з маршрутами, з локаціями яких ще він не знав, де ми знали, де є тіла. Він активно цим займався. За останні півроку, завдяки йому ну більше півсотні тільки українських солдат, які от реально лежали на полі бою і він забрав їх», — говорить військовий.
Спілкувався «Кочівник» з Юковим не тільки через пошук загибліх, чоловіки товарищували. Військовий згадує Олексія як легенду серед пошуківців.
«Ми спілкувалися, дружили, грали на гітарах, там дуже цікава особистість, бо до повномасштабки, до взагалі 14-го року він вже займався екзгумацією остатків. І займався я цим там так само, тільки в іншому регіоні. І він серед нас, в тих пошуківцях від тих часів, був найпопулярніший. Він був популярний і у росіян, він був популярний взагалі в країнах минулого СРСР, тому що він повертав додому дідусів. І ще в ті часи, деякі і своїх, і батьків дочекалися в Росії, яких він знайшов, викопав. І він це завжди робив на ентузіазмі, тобто він не гнався за грошима, він ніколи не був в системі, він це робив, тому що це його було покликання», — каже «Кочівник».
Понад 1300 кілометрів віз Олексій Юков тіло загиблого чоловіка з їхнього рідного Лимана до Івано-Франківська, згадує вдова українського військовослужбовця Вікторія Кузьменко.
«Але найголовніше, як він казав: "Душа вашого чоловіка заспокоїться, бо я її вам привіз"», — згадує Вікторія.
Жінка хотіла віддати Олексію гроші за дорогу, однак він відмовився.
«Я Олексію кажу: "Ти їхав, ну, кошти…" — "Нічого не треба. Я відкрив збір, ми все зібрали"», — розповідає Вікторія Кузьменко.
Ольга, як і Олексій, родом зі Слов'янська. Та познайомились, каже, після загибелі її чоловіка-десантника. Юков допоміг привезти тіло додому та організувати похорон.
«Олексій зателефонував і каже: "Веземо голого-босого в чорному мішку, ні труни, нічого не дали". Ні форми не було, не було нічого. І Олексій знайшов, привіз шеврон 25-ї бригади ДШВ, хоч і старого зразка, також знайшов берет десантника. Привіз берет, щоб покласти до чоловіка, щоб з ним був берет і був його шеврон. Він теж мені тоді казав, що в нього все має бути, тому що він буде в небесному війську», — згадує Ольга.
Зв'язкова Нацгвардії Аліна знала Юкова з дитинства — він був тренером з тайського боксу. Для учнів, згадує, був наставником не лише у спорті.
«Для мене Олексій був більше, ніж просто тренером.Він був наставником, мотиватором, другом та батьком. Він ніколи не пропускав життєвих проблем своїх учнів і завжди намагався їм допомагати. Він вірив в людей навіть тоді, коли вони не вони не вірили в себе», — каже вихованиця Олексія.
«Він вірив у людей навіть тоді, коли вони не вірили в себе. Це людина українського Донбасу і Донбас осиротів, коли він пішов до світу мертвих».
Олексій Юков загинув 5 серпня 2026 року на Лиманщині під час евакуації тіл загиблих. Він не дожив трохи більше місяця до свого 41-го дня народження.
Ким був загиблий керівник пошукової групи «Плацдарм» — Олексій Юков
Олексій Юков народився 9 вересня 1985 року у Слов'янську на Донеччині. Там він жив і навчався, займався спортом та громадською діяльністю. Був тренером із таїландського боксу, цікавився історією.
Пошуком останків загиблих Юков почав займатися у 13 років. Спочатку працював із останками військових, які загинули під час Другої світової війни. В інтерв'ю Суспільне Донбас розповідав, що понад 25 років займався пошуком загиблих у війні.
Після початку російсько-української війни у 2014 році Юков почав шукати загиблих на сучасних полях бою. Він заснував пошукову групу «Плацдарм», яка працювала безпосередньо в районах бойових дій — на місцях боїв, поблизу лінії фронту та після обстрілів.
У 2014 році Юков брав участь у пошуку та поверненні тіл українських військових, загиблих під час боїв за Іловайськ. Пошуковці також забирали з поля бою тіла загиблих російських військових, які згодом передавали для обміну.
Після початку повномасштабного вторгнення робота групи продовжилася. За словами Юкова, за цей час «Плацдарм» знайшов близько двох тисяч загиблих українських військових і цивільних. Сам він називав пошук загиблих справою свого життя.
У 2024 році президент нагородив Юкова відзнакою «Золоте серце».
5 серпня 2026 року Олексій Юков загинув у Лиманській громаді на Донеччині. Йому було 40 років.
До дня Незалежності Україні, 24 серпня 2026 року, президент надав Юкову звання — Герой України.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram