Будівлю гуртожитка, в якому жила Вікторія Гармаш з донькою в Краматорську, зруйнували російські ракети. Жінка плакала, коли виїжджала з міста, однак через постійні обстріли залишатися там далі було небезпечно.
Наталія Аллахвердієва з Покрова втратила на війні чоловіка та переїхала на Прикарпаття, щоб врятувати чотирирічного сина.
Світлана Васько із синами покинула село Богдано-Вербки Дніпропетровської області через те, що там оголосили примусову евакуацію дітей. Жінка досі реагує на сповіщення про повітряні тривоги, які оголошують у її регіоні, адже вдома залишилася мати Світлани, за яку вона хвилюється.
Три сім'ї вимушених переселенців із Донецької та Дніпропетровської областей, які в серпні 2026 року евакуювалися в Коломию, наразі звикають до життя на Прикарпатті. Вони оформлюють необхідні документи та шукають роботу. Людей поселили у шелтері в Коломиї, де вони проживають безкоштовно.
Як родини адаптуються на новому місці та як відбувалася їхня евакуація — у матеріалі Суспільного.
«Я не хотіла їхати, тому що це — моє рідне місто»
Вікторія Гармаш разом із 16-річною донькою через постійні обстріли вирішила залишити домівку у рідному Краматорську, що на Донеччині.
«Почали Краматорськ дуже обстрілювати. Школи в нас вже закриті, деякі — розбиті. Страшно було залишатися. Я не хотіла їхати, тому що це — моє рідне місто. Я плакала. Але в нас вже над домом літали і ракети, і "шахеди", і FPV-дрони, аж будинок здригався. Тоді донька каже: "Мамо, давай все-таки будемо збиратися і їхати". Ми склали трохи речей, щоб було у що переодягнутися, постільну білизну, дві чашки, ложки, виделки і ніж. І зателефонували у "203". І нас евакуювали. Спочатку поїхали в Лозову, а потім — у Львів», — каже Вікторія Гармаш.
Наразі Вікторя Гармаш із донькою проживають у Коломиї. Жінка каже, що місто їй подобається.
«Гарне місто, особливо центр. Дуже гарні будівлі. Люди цивільні ходять, радіють, музику в машинах слухають. Це мене здивувало, але це — добре, бо у нас вже не те, що музику слухати, просто ходити нормально неможливо вулицями. Вже стільки у нас там і дітей, і дорослих загинули, і поранення отримали», — говорить Вікторія Гармаш.
З її слів, будинок у Краматорську, де вона жила з донькою, наприкінці липня 2026 року зруйнували російські ракети.
«Ракета в гуртожиток, де ми жили, прилетіла. Там п'ять ракет одразу прилетіло. За будинком у нас гаражі, де водії залишали машини, і там усе побите вщент. А навпроти був такий магазин, де все для автомобілів продають, то там жінку вбило, в тому магазинчику. І чоловік у той момент був на драбині, чіпляв вивіску, то так і на тій драбині залишився. Добре, що хоч нас там не було, а то б і ми там залишилися навіки», — каже Вікторія Гармаш.
«Ми вдвох залишилися на цілому світі»
Наталія Аллахвердієва разом із чотирирічним сином Василем покинула рідний Покров, що на Дніпропетровщині.
«Не могла там залишатися. Чоловік загинув у червні. Він був військовим. Ми приїхали у невідомість, страшно. Будинок наразі цілий. Але мене там ніхто не жде. Ми вдвох залишилися на цілому світі», — каже Наталія Аллахвердієва.
«У мене досі підключена "тривога" із Дніпропетровської області»
Від постійних російських обстрілів довелося рятувати трьох синів Світлані Васько. У її рідному селі Богдано-Вербки Дніпропетровської області оголосили примусову евакуацію дітей, розповідає жінка. З її слів, щодня російські атаки там ставала дедалі інтенсивнішими.
«Дуже б'ють. Навіть не допомагають сітки ці. ПриватБанк розбили, магазини теж. Просто їхали селом поліція і соцпрацівники і заїжджали на кожне подвір'я. Дивилися, де є діти. З усіх, хто є в нас у селі, евакуюватися погодилася лише я. Страшно за дітей», — говорить Світлана Васько.
З її слів, школи у Синельниківському районі через російські обстріли працюють у дистанційному форматі. Двоє старших синів продовжуватимуть навчатися онлайн, а найменший, чотирирічний, піде до дитсадка вже у Коломиї. На Прикарпатті, каже жінка, значно спокійніше, ніж удома.
«Немає тих літаків, ракети не літають, особливо вночі. Ти спиш, вікно відчинене. У мене досі підключена "тривога" із Дніпропетровської області. І одразу здригається серце, тому що там мама залишилася. Вона сказала: "Я нікуди не поїду. Дім не покину"», — розповідає Світлана Васько.
«Першочергово людям необхідно відчути безпеку»
Наразі жінки оформлюють необхідні документи та шукають роботу в Коломиї, де їм надали прихисток, розповідає завідувачка відділення натуральної та грошової допомоги Єдиного центру надання реабілітаційних та соціальних послуг міста Наталія Андрейченко. З її слів, вони приїхали 6 серпня. Загалом тоді до Коломиї евакуювали дев'ятьох людей з Донецької та Дніпропетровської областей.
Наталія Андрейченко каже, що на території громади працюють три прихистки комунальної власності, які приймають на тимчасове проживання внутрішньо переміщених людей.
«Особливо актуально це в часи, коли відбувається евакуація, тому що людей треба прийняти "вже і зараз". Забезпечити їм першочергово місце для ночівлі, місця для гігієни, для харчування і всього необхідного. Наразі у цьому прихистку проживають 56 людей із статусом ВПОВнутрішньо переміщена особа, які прибули із зони бойових дій. Це різні категорії: особи похилого віку, з інвалідністю, сім'ї з дітьми, також багатодітні сім'ї, тобто соціально незахищені верстви населення, яким потрібно надати допомогу передусім», — каже Наталія Андрейченко.
За її словами, проживання у таких прихистках безкоштовне. Також люди не сплачують за комунальні послуги. Вимушених переселенців підтримують благодійні організації. Соціальні працівники надають консультації, а за потреби — супровід щодо оформлення документів, говорить Наталія Андрейченко.
«Першочергово людям необхідно відчути безпеку. Коли вони приїхали до нас, а у нас у громаді тихо, перше, що вони можуть, — це відіспатися, відчути, що вони — в безпеці, у спокої, у тиші. І вже після того люди починають адаптовуватися», — каже Наталія Андрейченко.
Оберіть Суспільне Івано-Франківськ в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах
