Василю Сімушину посмертно присвоїли звання Героя України — за складну бойову операцію в оточенні під Куп’янськом на Харківщині. Разом із підлеглими він відбив масовану атаку противника, що дозволило зірвати плани російських військ щодо стрімкого просування. Василь був підполковником-командиром, але особисто знищував бронетехніку та живу силу ворога.
Це військовий виконував уже пораненим. Від евакуації відмовився, бо вважав, що не має права залишити підрозділ. Після цього зв’язку з ним не було — його вважали зниклим безвісти. А через майже два роки тіло передали з території Росії. Історія Героя України — у матеріалі Суспільне Чернівці.
З дитинства мріяв бути військовим
"Ще до садочку ходив, то його питали: "Васику, ким ти хочеш стати?". А він казав: "Військовим!". І все", — пригадує мати Героя України Василя Сімушина Ганна.
Жінка розповідає, що прикордонна служба була справою життя її сина. Вона ж завжди ним пишалась.
"Коли АТО почалось — він поїхав у Краматорськ. Тоді отримав поранення та контузію: прикрив людей у бліндажі. У його руці так і лишився уламок, його не витягували, щоб м'язи не псувати", — розповідає Ганна Сімушина.
Після реабілітації Василь долучився до Лисичанського загону на Луганщині. А згодом його перевели в Маріуполь на Донеччині. Сестра військового Наталія Король згадує, що Василь постійно вдосконалювався. Напередодні повномасштабної війни їхав у Хмельницьку академію для підвищення кваліфікації.
"І лише почалась повномасштабна війна, він говорить: “Це мій борг, я маю йти воювати, захищати батьківщину”. Я його дуже просила, багато людей його просили: “Не потрібно”. Він сказав: “Ні, це мій борг”, — розповідає Наталія.
Мама говорить, що Василь міг не йти воювати, мати пенсію за багаторічну службу. Однак ніхто не міг його переконати.
Не хотів залишати побратимів в оточенні
Останнім бойовим завданням Василя Сімушина була операція у селі Синьківка Купʼянського району на Харківщині у серпні 2023 року.
Cестра Наталія розповідає, що коли брат з побратимами потрапили в оточення, групу почали обстрілювати з усіх напрямків.
"Вогневої підтримки не було, а Василь отримав поранення. Ще можливою була перша евакуація — забирали хлопців, і брата поранило, але він казав: “Я своїх людей не кидаю”. Він відмовився і залишився з людьми. Далі були ще жорсткіші бої. Це було пекло. Їм уже ніхто не міг допомогти", — говорить Наталія.
Рідні знають від побратимів, що у Василя було щонайменше два поранення: одне у голову, а інше — у груди або плече.
Вдруге забрати поранених з поля бою можливості не було — територію контролювали російські дрони.
Група під керівництвом Василя Сімушина зірвала плани противника щодо стрімкого просування на Харківщині, розповів речник Держприкордонслужби Андрій Демченко.
"Його підрозділ захопив окопну лінію противника, відбивав штурмові дії, боронився від атак із застосуванням з боку ворога бронетехніки, дронів та навіть хімічних боєприпасів. Василь особисто знищував техніку та живу силу противника. Також прослуховував через радіостанцію, яка була перехоплена у росіян, про їхні плани, та передавав цю інформацію українським військовим", — розповідає Демченко.
Заслугою Василя Сімушина є відбиття цієї атаки та зрив планів окупантів захоплювати сусідні позиції.
"Її і відмічено на державному рівні званням Героя України".
Василь перестав виходити на звʼязок 6 серпня. Про те, що він зник безвісти, першою дізналась сестра. Якомога довше вона намагалась не казати про це матері, бо знала, як та переймається за сина.
"Мені подзвонили й сказали: "Офіційно ще повідомлення немає, але Василь Іванович попросив, якщо з ним щось станеться, повідомити про це сестрі. І залишив ваш номер", — згадує Наталія.
Інформацію про Василя шукали всюди, згадує сестра. Звертались до СБУ, Координаційного штабу, Червоного хреста тощо.
"Він був поранений. Офіцер, тренував "Азов" — це все публікувалось в інтернеті – вороги все бачили. Потім у телеграмі я знайшла, що мій брат був “анульований”, — розповідає Наталія.
Росія не підтверджувала інформації про те, чи у них перебуває Василь.
"Починаєш собі вигадувати, починаються фантазії. Будеш ти знати, що закатували у полоні, чи що вбили на полі бою – легше не стає ні так, ні так".
"Жили від одного ДНК до іншого"
Рідні чекали на збіг ДНК. Одного дня слідчий зателефонував Наталії й повідомив про результати. Це сталось через майже два роки після того, як Василь зник безвісти.
"Слідчий сказав, що потрібне друге ДНК-підтвердження — і воно знову підтвердилось. На мішку з його тілом було написано — “Воронеж", — згадує сестра.
За словами Демченка, військові, які перебували на позиції, підтверджували, що Василь загинув, але евакуювати його не змогли.
У 2025 році під час репатріації тіл загиблих встановили, що серед них був і Василь. 27 травня його поховали у Чернівецькій області.
Звання Героя України присвоїли вже посмертно 30 грудня 2025 року.
"Він усе життя служив, все це було йому дорогим. Ми з цим ніяк не могли попрощатися — бережемо його речі, пам’ять. Ми вірили до останнього, що він повернеться", — каже мати.
Раніше ми розповідали історію подружжя Королів — Наталії та Миколи. Чоловік Наталії, прикордонник з Маріуполя, провів у російському полоні 40 місяців:
