Едуард Скорик — член екіпажу евакуації "Схід SOS". Чоловік — з Бахмута. Саме там він був 24 лютого 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна. Доти працював водієм на спецавтівках у копалинах з видобутку глини.
Як вирішив розпочати займатися евакуацією людей та що мотивує продовжувати цю справу — Едуард розповів Суспільному.
У перші місяці після початку повномасштабного вторгнення Едуард Скорик вирішив приєднатися до команди евакуації. Спершу їздив на автівці друзів, щоб на власні очі бачити, що робиться в прифронтовій зоні, потім почав вивозити людей.
"Я поїхав у Сєвєродонецьк, Лисичанськ... Найперша поїздка була — це я просто поїхав подивитися, і декілька людей на вулиці просто казали: "Ви можете підвезти кудись, хоча б там до Краматорська, до Слов'янська?". Я, звичайно: "Сідайте!". Більше людей помістилося в автівку, я відвіз їх до Слов'янська, а там вони — вже своїм ходом. Я побачив потреби", — говорить він.
Нині волонтер вивозить маломобільних людей та людей з інвалідністю з прифронтових міст України. Серед його напрямків — "найгарячіший", Донеччина.
"Більша частина людей самостійно, звісно, евакуюється, але ж, на жаль, є ті, хто просто не має близьких родичів і не має змоги евакуюватися. І більшість тих людей, кого ми евакуюємо, — це маломобільні, лежачі, покинуті долею, життям, знайомими. Ті, хто не в змозі самостійно собі допомогти", — говорить Едуард.
В одну із операцій евакуювати довелося свого дідуся, якого Едуард за волею обставин не бачив шість років.
"Ми їхали, як зазвичай, у Бахмут по заявках на евакуацію. Адреси свого дідуся, а саме — де він мешкав, я точно не знав. І ми вже приїздимо на адресу, піднімаємося, а через те, що ми не бачилися з ним десь 6-7 років, і ще він пережив два інсульти... Я дивлюсь — ну, взагалі не впізнав спочатку. Я кажу: "Діду, а як вас звуть?" Він: "Володя". Я кажу: «Дед, ты что, меня не узнал?"... Це дуже-дуже зворушливий момент був", — розказав евакуаційник.
Найтрагічнішою сторінкою війни для себе Едуард називає окупацію його рідного Бахмута.
"Мабуть, найтрагічніше для мене — це якраз втрата Бахмута. І я поступово бачив, що з ним коїться... Більш того, я вже, мабуть, морально був до цього готовий, тому що бачив Сєвєродонецьк і Лисичанськ. От я просто бачив, які вони були ще до повномасштабного вторгнення і якими стали, коли лінія фронту почала не на нашу користь рухатись", — говорить він.
Не полишати своєї справи, каже Едуард, мотивує відчуття того, що він — на своєму місці.
"Дуже сильно мотивує розуміння того, що я вперше в житті відчув себе насправді корисним і дуже доречним не тільки для самого себе чи для своїх рідних і близьких, а насправді для людства. Щось по-справжньому корисне роблю. Ось це є для мене, мабуть, основна мотивація", — додав він.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро