Поет і письменник Юрій Андрухович, якого називають "патріархом української літератури", 13 березня відзначав своє 65-річчя. На літературному вечорі Світлани Стретович (Stretovych Agency) в Молодому театрі Андрухович жартував, що сьогодні приймає 400 гостей, читав власну поезію та навіть виконав кілька пісень разом із гуртом "Мертвий півень".
Суспільне Культура ексклюзивно публікує розповідь Юрія Андруховича про першу поетичну збірку, перевидання "Листів в Україну", куди увійшли майже всі вірші поета, а також його відчуття прози й поезії та ліричного героя творчості.
"Майже всі вірші"
Я дуже вдячний Іванові [Малковичу, директорові видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га"] у його наполегливому багаторічному нагадуванні про те, що ми колись домовилися видати майже всі мої вірші під однією обкладинкою. Іван навіть наполягав, що всі, але я деякі відсіяв. У підназві книжки зараз "Майже всі вірші".
"Листи в Україну" вперше побачили світ 12 років тому, у 2013 році. Минулого літа я отримав шанс знову побувати в тих часах, коли ці вірші писалися. Я мав відчуття, що іноді просто занурююся в ті дні й ночі.
Зараз книга суттєво виросла в обсязі, й це зростання відбулося передусім завдяки найдавнішим віршам, які я не наважувався вносити до попереднього видання. Йдеться про більшість віршів із моєї юнацької збірки "Небо і площі" (1985 рік).
Також у перевиданні доволі багато віршів із моєї другої збірки, "Середмістя". Організм цієї збірки я намагався зосередити передусім навколо екзотичних птахів і рослин. Я вважав: "Ось мій поетичний голос зазвучав на повну". Ця збірка зосередила в собі найбільше "бубабізму".
У мене виникла дуже спокуслива можливість переписати або навіть відшукати первісні версії віршів, з якими я свого часу звернувся до видавництва, видрукуваних на друкарській машинці, а спершу взагалі написаних рукою… Пізніше почалася ця жахлива ситуація з цензурою, редагуванням, відсіюванням одних текстів і додаванням інших, написанням додаткових строф. Тобто я вирішив там, де це можливо, повернути первинність тим віршам, які свого часу на вимогу були змінені та спотворені.
Вірші, які здавалися мені слабенькими, треба було переписати сьогодні так, щоби вони перестали бути слабенькими, щоби стали цікавими… Тож якщо я вас дуже здивував глибиною своїх юнацьких віршів, це насправді не зовсім виправдана реакція. В будь-якому разі, ці вірші писала та сама людина.
Про першу збірку "Небо і площі"
З цією збіркою пов'язаний доволі драматичний епізод мого життя. Цей рукопис я подавав до видавництва, вже однією ногою мобілізованим до лав радянської армії, переді мною була військова служба. Дуже тремкий був момент, ніби я розлучаюся зі світом, де я вільна людина, де в мене народилася донька, а завтра мені доведеться стати зовсім іншим, виконувати чиїсь накази, носити те, що не хочеться носити. Тож я дуже квапився, щоби встигнути віддати цей рукопис до видавництва, перш ніж мене віддадуть до війська. І ця щемкість справді мені озивалася минулого року, коли я доопрацьовував збірку.
Думаю, момент, коли вона вийшла, був надзвичайно вдалий. Мені пощастило, тому що відкривалися можливості для молодих поетів. Почали виходити такі поетичні збірки, які ще в попередньому десятиріччі навряд чи опублікували б. Тоді говорилося про нове покоління вісімдесятників: увага і читачів, і критиків була зосереджена на цій збірці. Вона мала найбільший розголос порівняно з подальшими, хоч подальші були художньо кращими й політично багатшими. Але ситуація нормалізувалася, і далі поява таких книжок уже не була сенсацією.
Наклад збірки "Небо і площі" був аж три з половиною тисячі примірників. Спочатку мене це налякало, бо я думав, що ця збірка буде вічно лежати на столах книгарень. Ще була трохи анекдотична ситуація: коли формували видавничий план, то книгу без мого відома переназвали. Спочатку вона мала називатися "Каламар", потім ми з редактором знайшли назву "Небо і площі", але у плані видавництва чомусь була назва "Повернення з майбутнього". Хтось припускав, що наклад такий великий, бо вирішили, що це якась наукова фантастика і люди купуватимуть з ентузіазмом. Попри це, поетична збірка доволі швидко розлетілася.
Про перехід від поезії до прози
Я не бачу принципової відмінності в тому, що для мене проза, а що поезія. Певного дня (і цей день настав доволі рано, мені було тридцять років), я вирішив, що писання віршів — вже трохи не моє заняття. Після тридцяти продовжувати писати вірші — це кумедно, бо насправді все, що має стосунок до лірики, у вашому житті вже відбулося. Цю трохи дурнувату теорію я для себе знайшов ще раніше, коли мені було 23–25 років. Тоді здавалося, що до тридцяти можна просто не дожити (бо це страшенно далеко!), і що тридцять — це справді вже старість. Відповідно, кого зацікавлять вірші старої людини?
Трапилося так, що восени 1990-го я дописав два цикли, "Листи в Україну" та "Індію". Певний час був потрібен, щоби усвідомити, що віршів більше немає, вони не приходять. Натомість мені страшенно свербіли руки до писання прози. Так одне перейшло в інше, фактично безболісно. Я сів і за два тижні на друкарській машинці відклацав свій перший роман, який ми тоді називали повістю — "Рекреації". Я відчував такий неймовірний політ, як відчував на початках своїх поетичних спроб. Напевно, мені йшлося про те, щоби щось змінити.
Про відчуття часу в "Московіаді" й "Листах в Україну"
У той час, 1989–1991 рік, теж все було на кону. Не було великої війни з ракетними обстрілами, бомбами, але всі мали відчуття, що Росія ось-ось зробить усе, щоби нас зі свого концтабору не випустити, і що це буде жорстоко.
Після 2014 року і далі, після 2022-го, стало зрозуміло, що це просто прояви тієї самої війни. Вона вже тоді починалася, але її було відкладено у брутальних і масових формах. Агресор її відклав, тому що раніше не був спроможний моментально зреагувати.
Тут [у цих творах] є перегук такого нерва прощання з Росією, розривання імперських пуповин. Напевно, протягом наступних десятиріч люди здебільшого були схильні сприймати це як твори, написані багато років тому про щось, що давно минуло. Є багато інших нових творів, нових імен. Але десь із черговим витком цієї агресії, яка вилилася вже у війну на тотальне знищення, напевно, починає прочитуватися передчуття цього.
Де перебуває ліричний герой — від сьомого неба до пекла
Отто фон Ф. у пеклі зробив що міг, він начебто поклав пострілами з пістолета Макарова символічні фігури, вони виявилися манекенами. Ми про нього востаннє читаємо, коли він уже в нічному потязі, повертається в Україну з Москви десь там на третій полиці. Найцікавішою версією мені здається те, що він ніколи не доїхав. Хай він далі собі подорожує, увесь перейнятий неспокоєм за свою країну. Він дуже хоче, щоби в неї все було добре, і тому, напевно, туди повертається. Але чи справді він повернувся, я не знаю.
Наступним у сезоні літературним вечором від Stretovych Agency стане вечір письменника Василя Шкляра. Зустріч проведуть 16 квітня. Обіцяють розмову "про злам епох, зміну декорацій та новий роман" автора.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media