Дональд Трамп за перші тижні на другій президентській каденції вже ухвалив низку рішень, які обмежують діяльність митців, що викликає занепокоєння стосовно того, що Сполучені Штати рухаються до авторитаризму. Наприклад, він скасував фінансування програм, спрямованих на підтримку різноманіття, інклюзії та гендерної рівності (DEI), а також призначив себе керівником Центру виконавських мистецтв Джона Ф. Кеннеді — одного з провідних культурних центрів США.
Історія доводить, що тоталітарні та авторитарні режими завжди прагнуть контролювати мистецтво, оскільки воно є потужним інструментом впливу на суспільну свідомість.
Мистецтво, здатне формувати образи, сприйняття і навіть змінювати настрої в суспільстві, створює загрозу для влади, оскільки воно може відображати суспільний стан, розкривати несправедливість чи навіть підбурювати до протесту.
Враховуючи це, диктатори сприймають митців не лише як творців естетичних образів, а як потенційну загрозу своїй владі, тому їхнє ставлення до мистецтва та культури часто буває надзвичайно жорстким.
Суспільне Культура проаналізувало, як диктатори намагались уніфікувати мистецтво та винищити те, що становило загрозу їхній діяльності.
Встановлення єдиної державної естетики
Один з основних інструментів, які використовують диктатори для контролю над суспільством, — це встановлення єдиної державної естетики, яка відповідає ідеології правлячого режиму.
Така естетика завжди має на меті пропагувати офіційні цінності: героїзм, патріотизм, покору владі. Вся художня продукція повинна відповідати ідеологічним вимогам влади, і будь-які відхилення від цієї естетики оголошують ворожими.
Приміром, у нацистській Німеччині була створена культура "арійського мистецтва", що обслуговувала ідеї націоналізму та расової чистоти. Модерністські течії, такі як кубізм, фовізм і абстракціонізм, були оголошені "дегенеративними". Влада активно заохочувала твори, які зображували арійську расу як героїчну, а всі відхилення від цього канону були визнані "непристойними". Це ставило художників перед вибором — підкоритись новим вимогам або стати об'єктом переслідувань.
Уже в 1933 році розпочалася кампанія проти "дегенеративного мистецтва" (Entartete Kunst). Держава конфіскувала тисячі творів з музеїв, забороняла виставки та переслідувала митців, багато з яких були змушені або припинити творчу діяльність, або тікати за кордон.
Радянський Союз був державою, що системно знищувала мистецьку свободу, перетворюючи культуру на інструмент ідеологічного контролю. У 1930-х роках сталінський режим утвердив жорстку політику регулювання творчого процесу, запровадивши соціалістичний реалізм як єдиний дозволений напрям.
Будь-які відхилення від офіційної естетики розглядали як "буржуазний формалізм", "антирадянську діяльність" або "націоналізм", що тягнуло за собою репресії, арешти та страти.
Переслідування митців, які не підкоряються
Після встановлення єдиного художнього канону, диктатори не зупиняються лише на пропаганді — вони активно переслідують митців, які не підкоряються цим вимогам. Творчі люди, які не погоджуються з офіційною ідеологією або намагаються використовувати свої роботи для вираження індивідуальних ідей, ризикують зазнати репресій.
У випадку нацистської Німеччини, багато художників і письменників, що не погоджувались з новим ідеологічним курсом, зазнали переслідувань.
Наприклад, австрійський художник Пауль Клее, чий стиль відзначався емоційною абстракцією, був визнаний "дегенеративним" і змушений емігрувати. Багато інших митців, таких як Василь Кандинський, цензурували, а їхні роботи були вилучені з музеїв і навіть знищені.
Так само в Іспанії, під час диктатури Франсіско Франко, художники, що не відповідали націоналістичним вимогам, ставали жертвами репресій. Франко намагався підтримувати єдину культурну ідентичність, в якій не було місця для національних меншин, таких як каталонці чи баски.
Митці, які виступали за збереження каталонської чи баскської культури через свої твори, часто опинялися під цензурою або переслідуваннями.
Особливо жорсткого удару зазнала українська культура. Розстріляне відродження стало символом насильницького придушення національного мистецтва: талановиті автори, режисери, художники та інші діячі були знищені або змушені замовкнути. Микола Хвильовий, ідейний натхненник нового українського мистецтва, наклав на себе руки, не витримавши тиску. Миколу Куліша та Леся Курбаса розстріляли у Сандармосі разом із десятками інших українських митців.
Монументалісти, які намагалися створити унікальний стиль, зокрема послідовники Михайла Бойчука, також були убиті.
У Центральній Азії були знищені письменники та інтелектуали, які відстоювали національну ідентичність у мистецтві.
Вірменського поета Єгіше Чаренца заарештували та заморили голодом у в'язниці.
Балтійські країни, окуповані у 1940 році, зазнали хвилі репресій: митців депортували або розстрілювали, насаджуючи радянську модель культури.
Тотальна цензура у сфері культури
Цензура мистецтва є ще одним важливим інструментом для диктаторів, які прагнуть утримати монополію на суспільну думку.
Цензорська система охопоює не тільки заборону на конкретні твори, але й регулярну перевірку всіх культурних продуктів — від книг до фільмів, картин і театральних вистав.
У Радянському Союзі цей процес був повністю централізованим, і всі художники та письменники мусили отримати дозвіл на публікацію або виставку своїх творів.
Наприклад, у період сталінської цензури авангардисти зіткнулися з повною забороною своїх робіт, оскільки будь-яка абстракція була визнана "ворожою".
Так само у нацистській Німеччині цензура стосувалася всіх мистецьких форм, що не відповідали націонал-соціалістичній естетиці. Музика, живопис, театр — все було під контролем, і будь-яке відхилення від державного курсу спричиняло жорсткі санкції.
Протягом періоду після Культурної революції (1966–1976) в Китаї Цзіньцзя Сун, китайська авторка, була змушена припинити писати через репресії.
Письменники і митці повинні були дотримуватися вказівов китайської комуністичної партії, а будь-яке намагання висловити свою думку чи критику влади суворо карали.
У 1937 році в Мюнхені було організовано виставку "дегенеративного мистецтва", яка мала на меті дискредитувати сучасні художні течії. До експозиції увійшли понад 650 конфіскованих робіт, серед яких були твори Пауля Клее, Василя Кандинського, Отто Дікса, Макса Бекмана, Ернста Людвіга Кірхнера, Еміля Нольде та інших видатних художників.
Виставка була оформлена таким чином, щоб викликати у глядачів зневагу: картини навмисне вішали криво, розміщували в тісних кімнатах, а поряд додавали зневажливі написи, що висміювали стиль і зміст творів.
Нацисти прагнули довести, що модернізм є результатом дегенеративного впливу "нижчих рас", психічних розладів і більшовицької пропаганди.
Проте цей пропагандистський задум мав неочікуваний ефект: виставку відвідало понад два мільйони людей, що свідчило про величезний суспільний інтерес до мистецтва, яке влада намагалася знищити.
Паралельно в Мюнхені відкрилася інша експозиція — "Велике німецьке мистецтво", де демонстрували роботи, схвалені режимом. Це були монументальні полотна з ідеалізованими образами німецьких воїнів, селян і робітників, а також скульптури Арно Брекера та Йозефа Торака, що втілювали псевдокласичні уявлення про силу і дисципліну "нового арійця". Однак ця виставка не викликала значного зацікавлення.
Знищення або переписування культурної спадщини
Авторитарні режими часто вдаються до знищення або переписування культурної спадщини, що не відповідає їхнім ідеологічним вимогам. Така політика має на меті не лише фізичне руйнування пам'яток і творів, а й перехід до "переписування історії", що дозволяє створити нову культурну реальність.
У Китаї під час Культурної революції відбулося масове знищення культурних пам'яток, включно з тисячами буддійських храмів, літературних та історичних творів. Така політика мала на меті очистити країну від "старих" елементів, які могли бути сприйняті як символи старого, традиційного Китаю, і замінити їх на нові, соціалістичні, "революційні" образи.
Інший приклад: в СРСР за часів Сталіна не лише знищували пам’ятники, а й переписували історію. Велика частина культури та архітектури, що була пов'язана з релігією чи доісторичними етапами, зазнала руйнувань.
У Києві особливо постраждали культові споруди: у 1930-х роках було підірвано Михайлівський Золотоверхий монастир, зруйновано Троїцьку надбрамну церкву Києво-Печерської лаври, а також знищено Успенський собор. Окрім буквального знищення релігійні споруди часто переформатовували під інший тип будівель.
Так всередині храму, синагоги чи монастирю з'являлися архіви, офіси КГБ та інші установи. Це мало позбавити місце духовного та "відвернути" від віри. Влада намагалася стерти з міського ландшафту символи української духовності та історії, замінюючи їх радянськими ідеологічними проєктами.
Репресії проти митців у нацистській Німеччині були не менш жорстокими, ніж у Радянському Союзі. Багато художників були змушені емігрувати, рятуючись від переслідувань. Макс Бекман покинув Німеччину того ж дня, коли відкрилася виставка "Дегенеративне мистецтво". Василь Кандинський опинився у Франції, а Пауль Клее переїхав до Швейцарії. Інші митці, такі як Отто Дікс, який залишився в Німеччині, зазнали жорстких обмежень у творчості та перебували під постійним наглядом.
Щодо самих картин, то частину з них було продано на міжнародних аукціонах (іноді за безцінь), а інші — знищені. У 1939 році нацисти влаштували публічне спалення понад 4000 робіт, які вважали "шкідливими для народу". Цей акт став символом тотального придушення мистецької свободи.
У пізніші роки подібні мотиви неодноразово з'являлися в літературі, відображаючи страх перед системним нищенням культури. Наприклад, в оповіданні Рея Бредбері "Усмішка" люди плюють на "Мону Лізу", сприймаючи її як втілення ненависного минулого, а в антиутопії "451 градус за Фаренгейтом" пожежники спалюють книги, знищуючи знання і пам'ять про інші ідеї. Такі сюжети перегукуються з реальними діями тоталітарних режимів, які прагнули стерти будь-які прояви мистецької незалежності.
Одна з найбільш руйнівних дій румунського диктатора Ніколае Чаушеску щодо мистецтва стосувалася архітектури. Диктатор розпочав грандіозний проєкт модернізації Бухареста, що призвів до знищення історичних районів столиці.
За наказом Чаушеску було знесено десятки старовинних церков, монастирів та будівель XVIII–XIX століть. Їх замінили масивні бетонні квартали в стилі бруталістського соціалістичного реалізму.
Найвідомішим прикладом є Палац парламенту — величезна споруда, що стала символом манії величі диктатора. За задумком Чаушеску в цій будівлі мали б розміщуватися усі основні державні органи влади, вона мала бути настільки безпечною, щоб за потреби витримати ядерний удар.
Використання мистецтва для пропаганди та культу особи
Диктатори часто використовують мистецтво як інструмент пропаганди, спрямовуючи всі культурні сили на створення ідеалізованого образу лідера і підвищення престижу держави. Через портрети, статуї, фільми, літературні твори та інші форми мистецтва диктатори формують культ особи, де їхній образ і діяльність зображуються як незаперечний символ величі.
У Китаї єдиним допустимим напрямом стала так звана революційна культура, що підпорядковувалася партійним гаслам. Живопис мав зображати героїчні сцени з життя робітників, селян і солдатів, що боролися за комуністичну справу. Головним персонажем більшості творів ставав сам Мао Цзедун — його портрети прикрашали кожне місто, село та державну установу.
Великої популярності набули агітаційні плакати в стилі соцреалізму, часто виконані в червоно-золотих кольорах, що зображали усміхнених революціонерів із цитатами з "Маленької червоної книжки" Мао. Одним із найвідоміших митців того періоду був художник Хао Бояо, який створював величезні полотна із зображенням китайських лідерів.
У нацистській Німеччині для пропаганди культури фюрера використовувалась скульптура, живопис і кіно, аби створити неперевершений образ Гітлера як рятівника нації.
Фільми, такі як "Тріумф волі" Лені Ріфеншталь, використовували для демонстрації величі Третього Рейху. У стрічках подібного формату активно прославляли нацистську ідеологію і образ самого Гітлера.
Аналогічно, в Італії за часів Беніто Муссоліні мистецтво і пропаганда були нерозривно пов'язані. Великі плакати, монументальні статуї та урочисті святкування підкреслювали велич і незаперечну силу фашистської держави, намагаючись створити враження, що Муссоліні є рятівником нації.
У 1970–1980-х роках Чаушеску вибудував культ особи, що позначилося і на культурній політиці. Мистецтво мало вихваляти "генія Карпат" — так диктатора офіційно називали в румунській пропаганді. Його образ з'являвся на картинах, в офіційних кінофільмах, у літературі, а будь-яка критика чи навіть відсутність прославлення влади могла призвести до репресій.
Держава контролювала всі культурні установи: видавництва, театри, музеї та кіностудії. Кожен художній твір проходив цензуру, і будь-яке відхилення від соціалістичного реалізму або партійної ідеології забороняли.
Диктатори бояться мистецтва, бо воно має силу змінювати суспільство, ставити незручні питання та руйнувати міфи про непохитність влади.
Контроль над мистецтвом — це контроль над свідомістю, тому тоталітарні режими завжди намагалися придушити незалежну творчість.
Однак історія доводить, що мистецтво неможливо повністю знищити: навіть під найсуворішими заборонами воно продовжує жити, трансформуватися та зрештою допомагає ламати диктаторські режими.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media