16 січня відбулася всеукраїнська прем'єра дебютного фільму режисера Антоніо Лукіча "Мої думки тихі", що отримала масу схвальних відгуків ще влітку 2019 року, після показу на Одеському міжнародному кінофестивалі. Пояснюємо, чому вам обов'язково варто звернути увагу на цю стрічку і виділити час на похід до кінотеатру.
Трагікомедія починається з перших кадрів. Головний герой, фрілансер-звукорежисер Вадим Ротт (Андрій Лідаговський), дізнається скільки грошей (у доларах, звісно) винен стоматологу. Ситуація, як і сума, до болю знайома майже кожному українцю.
Вадим записує найрізноманітніші звуки, від кашлю старого діда до сміху флегматичного товстуна, які потім використовуються в комп'ютерних іграх. І добре, що одна компанія готова щедро заплатити, якщо Вадим запише звуки українських тварин. А якщо йому вдасться ще й записати крякання рідкісного рахівського крижня, фірма готова запросити героя на роботу і ПМП до Канади.
В очах Вадима займається вогник, а у житті з'являється нова мрія. І все б нічого, якби не самотня мама в Ужгороді, яка і радіє за успіхи сина, і боїться відпускати його так далеко. Адже, як каже персонажка Ірми Вітовської, "з тобою в Києві і з тобою в Канаді – це дві різні речі".
Так і розпочинається, якщо вірити напису "засновано на реальних подіях", режисерський монолог Антоніо Лукіча, сповнений іронії та роздумів щодо вічного конфлікту "батьків і дітей" (у даному випадку – матерів, яким і присвячений фільм).
Разом з цим починається пригода Вадима, road-trip Закарпаттям, повний побутових артефактів начебто (принаймні, місцями) сучасної України: плацкарт, бутерброди, дитячий плач за стінкою та екзистенційні переживання у темряві під акомпанемент ритмічного стуку коліс. Недовірливі погляди таксистів, що зверхньо дивляться на "столичного", непорозуміння членів сім'ї ("Коли ти вже почнеш жити нормальним життям?"). І нескінченно прекрасна природа "української глухомані", де життя сильно відрізняється від "прогресивної столиці".
Можна вкотре повторювати непорушну, до пори до часу, тезу, що українці та комедія – нерозлучні, згадуючи касові збори фільму "Скажене весілля" і феноменальної популярності "Вечірнього кварталу" (а ви знаєте, чим закінчилася ця історія). При цьому наші кінороби не страждають від недоречної вульгарності, що так властива російським комедіям (навіть коли йдеться про невинних "Свінгерів" – наше кіно радше наївне, ніж меркантильне.
Є в нас популярні комедії, орієнтовані на масового глядача: вже зазначене "Скажене весілля", на подив сентиментальний "DZIDZIO: Перший раз" або навіть абсурдно-сюрреалістичні "Шляхетні Волоцюги". Є комедії для більш досвідченого глядача, на кшталт драми розміреного життя з села "Припутні", "Героя мого часу" або вельми артхаусної "Ржаки" Дмитра Томашпольського.
А є "Мої думки тихі", який зможе об'єднати обидва глядацьких табори перед одним кіноекраном. Це комедія не лише для тих (і про тих), хто виїхав на заробітки до столиці, а й для тих, хто залишився вдома. Про дітей, які вириваються з батьківського гнізда у пошуках кращого життя – і про батьків, які пишаються успіхами дітей (навіть якщо не завжди розуміють, чим вони займаються), але страждають через дистанцію, що між ними зростає.
Водночас, "Мої думки тихі" – рідкісний приклад української комедії з єдиним наскрізним сюжетом, який іноді розбавляється скетчами, численними відсилками, гумористичними деталями та ліричними міркуваннями про життя. Історія, яка могла статися з кожним, тому кожен знайде у ній щось знайоме. Хтось саме так бачить власні поїздки додому до батьків, а хтось саме так чекає свою дитину та виписує їй запотиличник, заставши з цигаркою.
Читайте також: "Навіщо читати рецензії, якщо й без того зрозуміло, що фільм поганий?"
Це досі комедія про незграбного персонажа, який хоче як краще, а виходить як завжди. Але якщо умовні містер Бін або лейтенант Френк Дребен з "Голого пістолета" ближче до абсурду, то Вадим Ротт, як і його мама, невдачливі у тій драматичній мірі, у якій буваємо незграбні усі ми.
Варто хоча б абзац присвятити технічному виконанню. Це не телевізійна картинка, що притаманна масовим українським комедіям, і не вилизана зйомка на кшталт "Вулкана" або "Донбасу" Лозниці. Камера у "Моїх думках тихих" зайняла ідеальну для цього фільму позицію: операторська робота не перетягує на себе ковдру глядацької уваги, а допомагає розкривати сюжетну лінію. Саундтрек теж відіграє важливу роль, як у житті будь-якого сучасного жителя мегаполісу – це синті-поп, кілька віддалено знайомих хітів і треп, що ідеально підкреслює ситуації штибу "очікування vs реальність".
Висновок: чудова сімейна трагікомедія, яку легко можна проґавити через невдалий попередній досвід з українськими фільмами. Хороший творчий дебют Антоніо Лукіча, блискуча акторська гра дуету Лідаговський-Вітовська і гідна планка якості для кінематографістів України. Фільм, який важко не порадити друзям, знайомим чи колегам.
Читайте також: "10 фільмів, за якими треба стежити, щоб бути в темі. Розклад прем'єр до квітня"