"Їжа — це все, чим ми є. Ваші смаки є логічним продовженням вашого внутрішнього відчуття патріотизму, етнічної самоідентифікації, вашої особистої історії, історії конкретного регіону, з якого ви родом, вашого племені, вашої бабусі. Їжу неможливо відділити від усіх цих факторів та деталей", — так писав видатний американський журналіст, письменник та шеф-кухар Ентоні Бурдейн.
І справді, їжа — частина нашого побуту, а рецепти змінювалися під впливом історичних факторів та навіть, здавалося б, найменш помітних політичних і культурних змін.
Дослідження харчової поведінки наших пращурів можуть розповісти нам немало цікавого про традиції, звичаї та навіть страхи попередніх поколінь українців. Зрештою, з їжею (а також її приготуванням і безпосередньо процесом споживання) пов'язано безліч правил, фольклорних вірувань та забобонів. Що можна їсти, а що вважається табуйованим? Як необережне поводження з певними продуктами почало асоціюватися з невдачею та нещастям?
Суспільне Культура вирішило з’ясувати, які пов’язані з їжею забобони історично були на теренах України і що вони нам можуть розповісти про вірування та життя наших пращурів.
Що віщує забутий у печі хліб
Не будемо зайвий раз нагадувати вам про те, наскільки важливе місце хліб посідав (і досі посідає) у харчовій культурі українців і наскільки історично важливим було шанобливе ставлення до нього. Але ось менш відоме народне вірування, пов'язане з хлібом: у декількох регіонах України існувало повір'я, що не можна забувати хлібні вироби у печі, бо це могло віщувати негаразди для всієї родини й навіть смерть.
Такі вірування існували, наприклад, на Волині, Слобожанщині, Гуцульщині та на Правобережному Поліссі.
Про те, наскільки поширеним був цей забобон, свідчить кількість найменувань забутої в печі хлібини, які можна було почути в різних регіонах: найчастіше використовували термін "забудько", але також вживалися такі слова, як "забувайко", "забутко", "незабудько" та інші.
Деякі дослідники пов'язують такі уявлення з тим, що хліб у народній культурі часом асоціювався з долею родини та її добробутом, а осердя печі — із входом у потойбіччя. Забутий у печі хліб, відповідно, символічно пов'язували з неповерненням людської долі зі світу мертвих.
Утім, забутий у печі хліб не завжди віщував саме смерть: буковинські гуцули асоціювали його з неврожаєм, а мешканці деяких інших регіонів — загалом із невдачами та нещастям.
Цікаво, що пов'язані з хлібом забобони є чи не у всіх європейських народів: у Франції, наприклад, вважають, що покладений на стіл не тим боком багет пророкує невдачу.
Заборона на конину
Для багатьох європейських народів конина традиційно була контроверсійним м'ясом: у часи Античності, коли на бенкетах можна було спробувати будь-що від ведмежого м'яса і до запечених фламінго чи солов'їних язичків, м'ясо коня вважали табуйованим харчем.
На думку римлян таким могли харчуватися хіба що якісь варвари. А німці — власне, нащадки тих самих германських племен, яких римляни вважали варварами, — історично їли немало конини, і навіть сьогодні у Німеччині можна знайти спеціалізовані заклади, в яких готують саме страви з конини.
У французів стосунки з кониною були більш напруженими: протягом століть вживання коней у їжу було не лише табуйованим, але й прямо забороненим законом. Але у часи Другої французької імперії через складну економічну ситуацію конина здобула надзвичайним попит і її офіційно дозволили продавати у м'ясних крамницях та кафе.
Подейкують, що ісландці довго вагалися щодо прийняття християнства саме через те, що тогочасний Папа Римський наполягав на тому, що вірянам не можна вживати у їжу коней.
Власне, табуйованість конини на теренах України також виникла завдяки прийняттю християнства: у дохристиянський період це м'ясо було доволі поширеним на всій території Київської Русі.
Наприклад, у літописах згадується що Святослав харчувався, серед іншого, і кінським м'ясом. А ось вже за часів князя Ярослава конину вважали "нечистим" м'ясом, яке не можна вживати у їжу — хоча парадоксальним чином м'ясо диких коней продовжували сприймати як цінну дичину.
Тож чому м'ясо свійських коней мало таку репутацію серед наших пращурів? Можна було б припустити, що річ лише у біблійній забороні, але схоже релігійне табу на споживання крові тварин, наприклад, не прижилося на теренах України.
На думку деяких дослідників одна з причин, чому релігійне правило щодо конини збереглося, а інші ні, в тому, що коня вважали чимось важливішим за худобу. Він був другом та помічником, і їсти конину видавалося чимось схожим на канібалізм.
Що їсти, щоб відлякати хвороби
У XVI–XVIII сторіччі на теренах України дичину не лише вживали у їжу, але й використовували як медикаменти: оленяче серце вважалося чудовими ліками проти старіння та слабкості, а копито лося — дивовижним засобом чи не від усіх хвороб.
За допомогою горілки, настояної на польових маках, та порошку з кабанячих ікол лікували дитячі кольки, а якщо пацієнт відчував утому чи тугу, то йому могли порадити додати до пива порошок із висушеного вовчого серця.
Вовчу кров також активно використовували як чудодійні ліки — вважалося, що вона може допомогти від сильного кашлю. Шкірою бобра лікували подагру та хвороби опорно-рухового апарату, а його салом — варикоз.
Детальні описи усіх цих народних методів лікування ми маємо завдяки нотаткам та спогадам Юлія Ейсмонда — керівника департаменту мисливства при Міністерстві рільництва Польщі. Він сам був пристрасним мисливцем і детально записував різноманітні звичаї та повір'я, пов'язані зі споживанням дичини на Галичині.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media