Пісковик чи граніт — який матеріал обрати для надгробків майбутнього Національного військового меморіального кладовища (НВМК)?
Дискусія щодо цього розгорнулася в соціальних мережах та на професійних майданчиках.
Зокрема, у своїй колонці журналістка Дарія Гірна закликає відмовитись від граніту в розбудові НВМК. Вона зауважує, що граніт був властивий ритуальній культурі Радянського Союзу, натомість пісковик є більш традиційним матеріалом для України, також із нього зведено чимало європейських місць пам'яті.
У свою чергу головний архітектор НВМК Сергій Дербін пише, що "недоречно ігнорувати один із найуніверсальніших монументальних матеріалів через те, що Радянський Союз його також використовував", а також наводить власну порівняльну таблицю на користь граніту.
Тож яке значення має матеріал? Якщо ми говоримо про естетичний або емоційний, настроєвий вимір меморіального кладовища — якими мають бути кольори і текстури цього пам'ятного місця? А також який з каменів має найбільш відповідні фізичні характеристики і відповідність українським кліматичним умовам?
Суспільне Культура поспілкувалося з Даркою Гірною і Сергієм Дербіним, а також експертами у сфері меморіалізації та дизайнерами:
- головою інституту Нацпам'яті Антоном Дробовичем;
- кандидатом історичних наук, директором магістерської програми з дослідження пам'яті та публічної історії Київської школи економіки Антоном Лягушею;
- військовослужбовцем, бренд-дизайнером ЗСУ Тарасом Іщиком,
- військовослужбовцем, дизайнером, ініціатором громадських проєктів Богданом Гдалем.
- Також ми отримали коментар державної установи "Національне військове меморіальне кладовище".
Станом на час написання цього матеріалу дискусія продовжується і вибір матеріалу остаточно не ухвалений. Також під час брифінгу 9 серпня стало відомо, що Мінветеранів звернулося до СБУ із проханням перевірити наявність "російського сліду" в будівництві НВМК. Наразі порушень зафіксовано не було, стверджує міністр ветеранів Олександр Порхун. Раніше розслідувачі Hromadske виявили, що граніт для будівництва НВМК постачатиме компанія підсанкційного в Україні власника Вадима Єрмолаєва, натомість заступник директора НВМК Ярослав Старущенко заявив, що він "не має про це інформації".
Матеріал — це частина розповіді про місце, яке ми будуємо, а також емоція, яку він створює. Щоб відчути, наскільки камінь змінює всю атмосферу меморіалу, далеко ходити не потрібно. Можна відвідати меморіал польським військовим на Личакові у Львові, який відкрили поляки. І поруч новий сектор загиблих українських воїнів із сірого граніту. Ми, на жаль, все ще облаштовуємо такі місця за інерцією — так, як звикли. Але не так, як це буде найкраще і найбільш гідно.
І коли ми закладаємо національне кладовище, дуже важливо не підходити до цього питання утилітарно: мовляв, цей камінь простоїть без догляду 500 років — значить, ми його знову оберемо. Це нівелює нашу пам'ять як дію і звільняє нас та наступні покоління від відповідальності за доглядом національного кладовища. Такий підхід мені нагадує громади, які деколонізують російські назви вулиць і завбачливо називають їх нейтральними "плодово-ягідними" назвами. Мовляв, якщо прийде окупант або проросійська влада.
Вибір граніту — це ідентичний підхід в архітектурі, який сигналізує суспільству, що держава будує об'єкт, який можна буде в будь-який момент просто залишити, вкоротити на нього фінансування і не наближатися туди сотні років. Бо він же з міцного каменю. А на його зернистий сірий вигляд, який розмиває написи, та ненадійність із погляду саме збереження пам'яті — байдуже.
У Львові є кладовище воїнів УГА, яке зроблене із двох каменів — архітектурного бетону та граніту. Імена на архітектурному бетоні прочитуються легко, написи на граніті прочитати важко — як темні, так і світлі. Тому що проблема граніту — це або безпросвітна скорбота, або зерниста текстура, на якій імена воїнів незручно читати. Для чого обирати матеріал, який, на думку реставраторів з досвідом, не є найкращим каменем саме пам'яті?
Військові кладовища Співдружності — з пісковика, американські — здебільшого з білого мармуру. Наші західні партнери не шкодують коштів на сакральні для їхньої пам'яті місця. І це запорука не просто довговічного, світлого та елітарного вигляду таких місць. Це гарантія, що на них держави завжди організують реставраторів, майстрів, прибиральників та волонтерів. Біля таких меморіалів завжди буде життя у формі освітніх та мистецьких обмінів, уроків із суспільствознавства, історії тощо. У нас такого підходу хочуть уникнути уже на самому старті, хоч це наш обов'язок перед полеглими за Україну.
Я вбачаю продовження радянської традиції у використанні граніту як матеріалу для надгробків, бо саме СРСР зробив з України полігон видобутку граніту для всіх республік. Саме цей камінь зробили символом міці радянської армії та широко використовували в розбудові пам'ятників.
Якщо до Другої світової війни ще можна було маніпулювати і посилатися на гімн ОУН "Зродились ми" (1929), де метафорою Олесь Бабій говорить про міць граніту, то зараз цей камінь у масовій культурі має стійкий радянський осад. І хочемо ми цього чи ні, ця асоціація тепер назавжди зі значною частиною українського суспільства, ми цього ніяк не відмотаємо і не змінимо.
Це не означає, що ми маємо зовсім витіснити з публічного простору цей матеріал і нічого з нього не будувати. Звісно, що ні, у нас є чимало родовищ з гранітом, який може служити для багатьох корисних цілей в будівництві. Але не для таких сенситивних і тонких речей, як пам'ять.
І навіть попри "міцну славу" граніту, він також потребує догляду, як і будь-який інший камінь. Щоб у цьому переконатися, можна відвідати Лук'янівське військове кладовище у Києві і побачити, що відбувається з гранітними плитами без такого догляду. Пам'ятники, яким не більше як 30–40 років так само вкриваються мохом, пліснявою, написи прочитати неможливо. З цих причин високопоставленим військовим в СРСР Міноборони на могилах вибивав написи залізними буквами.
Західні демократії давно пройшли шлях розбудови політики пам'яті й нам не потрібно вигадувати велосипед, винаходити багато відпрацьованих часом речей. Тому багатьох аспектів у них нам об'єктивно треба повчитися. Але не забувати власні традиції також важливо.
У нас є 400-річна традиція козацького хреста. Переважно наші предки їх виготовляли зі світлого пісковика, поклади якого у нас є в багатьох місцях. Характерно, що тисячі хрестів з пісковика витримали випробування кліматом та часом і зберегли до сьогодні чіткі епітафії. Хрести збереглися навіть попри те, що ми занедбали і просто забули про наші старі козацькі кладовища, які в більшості навіть не мають статусу історичної пам'ятки. І зараз краєзнавець Роман Маленков дуже великими зусиллями намагається привернути увагу до цієї проблеми. Також нашим людям важливо бачити фото загиблих воїнів. У західній традиції військових некрополів фото переважно не використовують. Треба думати, дискутувати і шукати наші рішення.
Я б хотіла, щоб наші меморіали були зі світлого каменю, подібні до нового військового сектору на Микулинецькому кладовищі у Тернополі. Це про чистоту, умиротворення, благородність і подвиг. А не емоційне провалля у вічний сум і скорботу. Це наші майбутні місця сили, адже на них поховані найкращі люди цієї країни. Цвіт нації не можна просто взяти і закатати в асфальтний граніт.
Меморіальний комплекс розташований у лісі, серед природи, тому будь-який об'єкт має гармонійно поєднуватись із навколишнім середовищем. Також важливим фактором є довговічність споруд та об'єктів. І найважливіше — це чуттливість теми вшанування пам'яті, тому під час проєктування я довго шукав цей баланс.
До прикладу, саме тому ми відмовились від використання синтетичних штучних матеріалів, таких як бетон на пішохідних доріжках, бо він під впливом навколишнього середовища почав би руйнуватись вже за кілька років. Або ми повністю відмовились від рубероїдної покрівлі на користь ПВХ-мембранної, адже її строк експлуатації у два рази більший, та процес монтажу набагато екологічнішим. Також підібрали українських виробників, зокрема й освітлення, задля підтримки українського бізнесу.
Архітектура завжди керується трьома обов'язковими якостями, сформованими ще у I столітті до нашої ери римським архітектором і військовим інженером Вітрувієм, а саме: міцність, користь і краса. Проєктуючи Національне військове меморіальне кладовище, ми також не можемо поступатись жодною з якостей задля "гарної картинки" під час відкриття, яка через п'ять років вже перестане такою бути, й доведеться починати ремонт, адже меморіал має нести пам'ять про чин українських захисників і захисниць гідно — вічно.
Радянський Союз використовував і граніт, і бетон, і мармур, і навіть метал як матеріали для пам'ятників та надмогильних споруд. Тому це повний абсурд — стверджувати, що, використовуючи граніт у 2024 році, ми продовжуємо якусь радянську традицію. Більше того, на більшості могил і вояків УПА, й українських героїв після відновлення незалежності також вже використаний граніт, тому з пошани до пам'яті наших захисників й з поваги до горя рідних загиблих не варто навішувати якісь негативні характеристики цьому каменю.
З давніх-давен у будь-якому будівництві вибір матеріалу був зумовлений локальністю та можливістю обробки. Тобто якого матеріалу в цій місцевості було найбільше — з того і будували, який було легше обробляти — той і обирали. Саме тому ви бачите в Італії більшу кількість монументів з мармуру, а в Німеччині — з шиферного сланцю. Були б у нас 140 родовищ мармуру (а саме така кількість родовищ із граніту), то залишилась би нам "радянська спадщина" з мармуру. Чи наступним етапом ми будемо відмовлятись від бронзи для увічнення пам'яті героїв, бо у совєтів це також був поширений матеріал для скульптури?
У мережі шириться коментування граніту як утилітарного каменю, а пісковику — як елітарного. Прошу звернути увагу читача, що це конкретне пересмикування й маніпуляція, бо це чиясь суб'єктивна думка, яка не має професійного підґрунтя. Не існує таких термінів, як "елітарний камінь" або "асфальтний". Граніт активно використовується в іноземних меморіалах також: навіть американські військові цвинтарі національного значення не всюди використовують мармур, як на Арлінгтоні, приклад тому — кладовища у Г'юстоні та Аризоні.
Звісно, ми маємо продовжувати українські традиції, тут відповідь однозначна. Одним із найважливіших здобутків у проєктуванні військового кладовища є втілення в одній з форм намогильної споруди образу козацького хреста. Також проєктом передбачений військовий собор задля проведення відспівування згідно з традиційною українською звичаєвістю, передбачені локації під тематичні монументи. В озелененні використовуватимуться традиційні українські рослини, такі як калина, барвінок, ялівець.
Якщо це питання щодо традиції використання пісковику як матеріалу для козацьких надмогильників, тоді акцептуємо, адже традицією є саме камінний хрест, тобто з каменю, а який саме камінь використовували козаки — залежало від ресурсів регіону. Цю традицію ми також зберігаємо: намогильні споруди на НВМК будуть кам'яними. Але звісно, варто й послуговуватись іноземним досвідом у проєктуванні меморіалів.
До прикладу, відвідуючи Арлінгтонське військове кладовище, я багато спілкувався з головним інженером та директором меморіалу. І звичайно, ми провели багато часу обговорюючи і як саме влаштований меморіал, і як організований процес поховання, хто і як здійснює догляд за могилами, та різноманітні технічні деталі: щодо системи поливу, монтажу надмогильників, ремонту будівель, влаштування господарського блоку й багато іншого — інформації вистачить ще на окрему статтю.
Якби ми говорили про картину чи графіку, то могли б обговорювати кольори та текстури, оскільки ми говоримо про архітектурно-меморіальний комплекс, то маємо обговорювати об'ємно-просторові рішення, не висмикувати якусь одну деталь із контексту й ізольовано її розглядати. Варто розуміти, що меморіальні кладовища мають бути частиною спільної історичної пам'яті, частиною національного міфу про те, якою ціною ми вибороли свободу і незалежність. А для створення цього міфу недостатньо говорити лише про кольори та текстури, тут є набагато важливішими практики комеморації як суспільні, так і державні.
Я абсолютно підтримую позицію Дарки Гірної, він мені вона здається дуже адекватною і правильною.
Яке взагалі має значення матеріал? Мені видається, що коли ми говоримо про матеріал — передусім ми говоримо про форму, вигляд, стилістику, якість і про формування нової меморіальної культури.
І, звісно, тут ми можемо говорити про класичний жахливий граніт і про пісковик. Матеріал створює форму, яка прямо чи опосередковано впливає на зміст, на сенси, на сприйняття, на зчитування пам'ятників і, вибачте на слові, на атмосферу. Мені видається, коли ми говоримо про граніт — так, це абсолютно радянська практика.
Навіть перебуваючи в західній частині України, я побачив разючу естетичну і візуальну різницю на старих кладовищах, де є простий камінь, білий пісковик із красивими надгробками, різними хрестами, з ангелочками. Ці кладовища виглядають як не просто місце пам'яті, а, скоріше, як простір краси та вшанування. І поруч на тому самому кладовищі ці нові чорні граніти. Мені видається, радянська практика чорного і сірого граніту, сучасна українська практика чорного граніту є просто результатом бізнесів із виробництва граніту і салонів ритуальних послуг. Для мене це абсолютно універсальна форма пам'ятування, в якій відсутній будь-який індивідуальний підхід до родин загиблих.
Коли ми говоримо про НВМК, очевидно, українська традиція разом із наявними європейськими досвідами, естетична, практична, традиція пам'яті має бути головною. Якщо ми дивимося на козацькі й навіть різноімперські періоди української традиції поховання — ми знову ми не побачимо там граніту. Натомість ми побачимо хрести, прямокутні форми, візерунки, різної форми статуї, що очевидно естетизує процес поховання, горювання і візуально естетизує процес пам'ятування.
Спостерігаючи за формуванням нової меморіальної культури у форматі пам'ятників, дошок пам'яті, нової візуальної меморіальної культури, я страшенно обурююсь чорному граніту. Я є апологетом світлих кольорів, тактильної текстури — так, мені здається, пам'ятні місця стають комфортними, а значить більш адаптивними, в яких нам може бути добре, в яких ми можемо мати світлу пам'ять і створювати новий національний наратив.
На моє переконання, матеріал має надзвичайно велике значення, оскільки фактично саме матеріал і його властивості, видозмінюючись із часом, творять якраз загальну атмфосферу меморіального об'єкту. Граніт обирали за його міцність, дешевизну і досить великі поклади в Україні. Однак, як і будь-який інший камінь, він має фізичні недоліки, бо теж тріскається від морозу, з роками літери перестають читатися. З часом це стало для багатьох дуже прибутковим бізнесом, що сформувало певне "гранітне лобі" в поховальних справах. Крім того, 70 років радянської влади і велика масовість різних радянських військових меморіалів як маркерів імперіалістичної культури зафіксували граніт як совковий камінь.
Після першої половини ХХ століття, коли в нашій культурі превалювали світлі камені, особливо із встановленням радянської влади на території України, саме граніт зайшов у поховальну культуру пересічних мешканців. Навіть мавзолей Леніна був зроблений із житомирського граніту, тому це теж певний імперіалістичний маркер, якого ми досі не можемо позбутися.
Безперечно, саме використання граніту як намогильних споруд — це радянська і російська традиція. Якщо ми зайдемо на будь-який цвинтар, то побачимо, що більшість військових поховань червоної чи радянської армій виготовлені з граніту, в більшості це друга половина ХХ століття. З цього матеріалу виготовлено безліч пам'ятників радянської імперської доби, тому народ вирішив естетично перейняти собі те, що раніше було їм недоступно. На жаль, для відновлення історичної справедливості та ідентичності треба йти в бік світлого каменю, бо це бік західної культури.
Це також не відміняє того, що граніт використовують не лише в Україні, але й в інших країнах світу, однак цей матеріал використовують для мощення, будування колон або стін. Але якщо ми говоримо саме про намогильні споруди, то від прадавніх часів до часів становлення радянської влади більшість намогильних споруд були виготовлені зі світлого каменю — пісковику, вапняку чи ракушняку.
Якщо ми розглядаємо ситуацію з військовими кладовищами, то перше, що мало б бути взагалі — це певна стилістична система саме вигляду цих кладовищ, їхнього планування, використання матеріалів у різних об'єктах тощо. Україна має великі поклади пісковику і вапняку, що може й має бути використане на військових намогильних спорудах, тому що використання граніту має і змістові, і технічні недоліки.
Найбільш яскравий приклад використання світлого каменю — це меморіали Першої та Другої світових воєн в Європі, а також національні військові кладовища в США та Великій Британії. Для намогильних споруд там використовують білий мармур, пісковик, портлендський камінь тощо. Особливістю цих намогильних споруд є те, що літери на них висікають із внутрішньою заливкою контрастним кольором або без неї.
Крім того, що надзвичайно важливо — за всіма військовими похованнями там є централізований догляд з боку держави, своєчасна заміна намогильних споруд тощо. Психологія нашого народу передбачає те, що намогильний камінь треба поставити один раз і більше до нього не підходити, не ремонтувати і не обслуговувати, тому він має бути вічним.
Але вічного нічого немає. У випадку з НВМК, де має бути своя майстерня і персонал, виготовлення і своєчасна заміна плит, закупка матеріалу, догляд — це все може здійснюватись на місці й централізовано закуповуватися. Тому в цьому випадку можна використати і білий мармур, який є дорожчим, але я вважаю, що для національного кладовища держава могла б собі таке дозволити, щоб віддати найвищу шану нашим захисникам і захисницям.
Граніт не підходить для намогильних споруд цього вигляду не лише своєю темнотою, яка навіває скорботу і гордість, але й внутрішньою фракцією самого каменю, фактура якого складається з камінців різних кольорів, яка нікуди не зникає під час шліфування, тому це погіршує читабельність літер із відстані не лише після висікання, але й після зафарбовування літер. Тому і для загальної атмосфери світлий камінь важливий, щоб передати світлу емоцію та емоцію гордості, й вимагає чистішої фактури для висікання літер у камені. Всі ці речі, які використовують насамеперед у західній культурі, до якої ми прагнемо, мають глибокі сенси, яких нам варто вчитися і старатися ставати кращими.
Безперечно, ми можемо і мали би взоруватися на українську військову меморіальну культуру, однак як системи її ніколи не існувало. В козаків не було однієї форми хреста, як не було такого і в армії УНР, УГА чи УПА. Відповідно, зараз нам потрібно цей весь досвід узагальнити, проаналізувати, як це працює на Заході, де це працює досить добре, і створити нову українську військову меморіальну культуру, яка б ґрунтувалася на принципах рівності незалежно від статі, віросповідання, військового звання тощо і на українських військових традиціях, військовій символіці тощо. Саме це нам дасть вектор розвитку нашої військової комеморативної культури в бік західного прогресивного суспільства.
На мою думку, вся композиція має складатися зі світлого каменю. Намогильні споруди можуть бути білого кольору, стіни можуть бути з граніту або травертину світлого кольору, монументи зі світлого каменю в поєднанні зі світлими скульптурами з чорної бронзи чи зі світлого каменю. Саме світлий колір у поєднанні з добре доглянутим простором і газоном буде творити атмосферу вічного спочинку, умиротворення та військового подвигу.
Чесно кажучи, в мене немає асоціацій граніту саме з радянською епохою. Граніт може бути неприйнятний не тому, що використовувався за "совка", а тому, що він, на мою думку, занадто надмірно вилизаний, глянцевий, створює відчуття нарочитої урочистості, прилизаності, гламурності, показної і в дечому бездушевної офіційності, віддаленості від тихого теплого вшанування воїнів. І не тільки воїнів.
Спокійна приємна текстура пісковика не створює тієї дистанції, яку створює граніт. Пісковик — він ніби від плоті й крові цієї землі. Так, він вразливий, так, він чорніє, але він не відчувається чужорідно в середовищі, в якому встановлюється. Він ніби говорить, що ми вдома. Ми тут народилися і тут лишимося. Ми захищаємо своє і любимо це. Це наша земля. Нам є що боронити.
Я свідомо не коментую конфлікти, пов'язані з кладовищем. Але єдине, що я можу сказати — що українські воїни заслуговують на достойне вшанування свого внеску в те, що Україна все ще є наперекір бажанням ворога.
Національне військове меморіальне кладовище — це один із найважливіших меморіальних просторів України. Матеріали, що будуть використовуватися, мають визначальне значення — вони мають бути якісні, відповідні до простору, відповідати вимогам довговічності й зношуваності, мати антивандальні якості про всяк випадок.
Щодо атрибуції радянських традицій — це дискутивне питання. Звісно, Радянський Союз і радянські меморіальні практики мали типову естетику, були типовизовані надгробки і матеріали були не найкращі. Відповідно, певний фльор є, але це далеко не завжди, адже питання в тому, наскільки це якісно. Адже радянські сектори поховань створювали враження штампованих, поняття людяності й естетичності точно не були на першому місці. Говорити, що це пов'язано безпосередньо з гранітом, можна, він часто використовувався, але це трохи натяжка.
Така само історія з пісковиком. Хоча мені особисто пісковик подобається — наприклад, я зараз обираю намогильний камінь для мого прадіда, і мені подобається пісковик якраз через його схильність до швидкого зістарювання. Власне, майстер, з яким я говорив, каже: що ти пісковику що не роби — він все одно посіріє і покриється мохом за 2–3 роки, за 5 максимум. А мені цей ефект подобається, він дійсно відсилає візуально до цих козацьких цвинтарів. Але сказати, що це винятково історичний матеріал і він кращий, а граніт гірший, не можна.
Я вважаю, що ми маємо виходити з дуже прагматичних міркувань. Грубо кажучи, має бути табличка, ми маємо розуміти плюси і мінуси різних натуральних каменів: мармуру, граніту, пісковику — можливо, є ще якісь камені. Якщо можна зашліфувати і зробити якісний граніт і він кращий за пісковик, то вибрати його. Якщо ні й пісковик буде кращий за сумарним набором позитивних якостей і ціни, то вибираємо пісковик. Це має бути чиста прагматика, тут якихось естетичних канонів... Ми зараз самі формуємо канон: якщо ми якісно виберемо матеріал і подбаємо, щоб він був нормально втілений — тоді це і сформує новий канон.
Я почитав дуже детальну статтю архітектора Сергія Дербіна, який аналізує плюси та мінуси граніту і пісковику, але не в абстрактних контекстах, а на українських цвинтарях. І це хороша, переконлива стаття. Я почитав статтю Дарії Гірної про дегранітизацію, там є європейські приклади, є українські приклади, це теж дуже ґрунтовна стаття. Мені здається, що це прекрасно, що в нас є така дискусія, але, прочитавши обидва ці матеріали, я не дійшов до остаточного висновку.
Наприклад, мене цікавить питання — а яка реальна ціна кубу граніта, саме такого світлого граніту, як пропонували на презентації НВМК, або яка реальна ціна кубу пісковика? Де саме, на якому конкретно родовищі апологети пісковику пропонують його брати, чи там є така потужність? Така само історія — чи є така потужність для граніту? Як виглядатиме пісковик через 5 років і як виглядатиме граніт через 5 років? Яка ціна обслуговування гідрофобних матеріалів для пісковику, якщо ми його вибираємо?
Усіх цих прагматичних речей я не побачив у дискусії, мені цього бракує. Я, на жаль, не зміг бути на презентації каменів, які проводило Мінветеранів, але із запису відео я бачив, що там не були представлені рівнозначні варіанти пісковику, і більше того, не було проаналізовано, продемонстровано, як вони себе поведуть через той чи інший час. Я вважаю, що на сьогодні це питання відкрите, воно повинно бути більш глибоко продискутоване.
Тому наразі я для себе остаточно не визначився — мені потрібні додаткові дані й матеріали прочитати, щоб розібратися. Ми точно не можемо ризикувати, вибирати недовговічний або недостатньо якісний матеріал, з одного боку. І, з іншого боку, ми не можемо ризикувати естетикою — ми дуже довго боролися за те, щоб на НВМК була присутня козацька традиція, і вона має бути виконана на найвищому рівні.
Власне, державна установа НВМК спільно з Мінветеранів, разом з експерами, мають проаналізувати досконало, достеменно всі варіанти й представити переконливі аргументи, чому варто вибрати той чи інший матеріал. Люди, які ухвалять це рішення, мають узяти на себе відповідальність, що через п'ять років воно виглядатиме так.
На це ще трохи є часу, але треба фіналізувати дискусію, тому що вже в цьому році мають відбутися перші поховання, а в наступному році мають з'явитися намогильні споруди. Після того як пройде потрібний час після поховання, після якого можна встановити ці конструкції. Відповідно, час спливає — треба інтенсифікувати цю дискусію і завершити її на зрозумілій точці й ухвалити обґрунтоване рішення.
Усі наші полеглі захисники та захисниці, зокрема неідентифіковані, які будуть поховані на Національному військовому меморіальному кладовищі, будуть мати намогильні споруди у формі козацьких хрестів та заокруглених у верхній частині прямокутних плит, які повторюватимуть обриси одне одного. Намогильні споруди будуть із натурального каменю світлого кольору, який у достатній кількості можна буде видобувати на території України.
Вибір матеріалу для намогильних споруд ще триває. Державна установа "Національне військове меморіальне кладовище" зараз у пошуку найкращого, довговічного та естетично привабливого варіанту, який буде розміщуватися на могилах наших захисників і захисниць.
Фінальні версії будуть виконані у формі плити та хреста із фотографією полеглого та із нанесеними унікальними шрифтами, які зараз розробляють спеціально для Національного військового меморіального кладовища. Після остаточного рішення буде оголошено тендер на платформі Prozorro з чіткими вимогами щодо матеріалу. Основним критерієм для обрання переможця на Prozorro стане найнижча ціна.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media