Лабіринт надгробків, розколота стела, в'язниця: як у різних країнах виглядають меморіали в пам'ять про злочини геноциду

. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Друга стаття конвенції ООН про запобігання злочину геноциду визначає геноцид як дії, вчинені з наміром знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу.

Як у світі пам'ятають масові злочини проти людяності та вшановують жертв? Як ця складна і невимовно болісна тема утілюється у фізичній площині через меморіал?

Підходи і розуміння пам'яті різняться в кожній країні. Десь це лабіринт із бетонних плит, десь — фотографії закатованих людей, десь — монументальна архітектура і штучні озера, а десь — справжні людські кістки і черепи.

Суспільне Культура зібрало кілька прикладів світових меморіалів і практик меморіалізації, що стосуються пам'яті про великі трагедії та злочини проти людяності.

Меморіал геноциду в Сребрениці

"Меморіальний цвинтар жертв Сребреницької різанини" — меморіально-кладовищний комплекс у Сребрениці, Поточари, створений в пам'ять про жертв геноциду 1995 року. Тоді сили Республіки Сербської в Боснії вбили понад 8 тисяч чоловіків і хлопців у Сребрениці та її околицях, ще близько тисячі людей досі вважають зниклими безвісти.

Намір створити меморіал виник за п'ять років після трагедії: у 2000 році Верховний представник Боснії й Герцеговини Вольфганг Петріч заявив, що земля в Поточарі буде перетворена на меморіал та кладовище для жертв геноциду.

У 2003 році меморіал відкрив колишній президент США Білл Клінтон, який був президентом під час більшої частини Боснійської війни і очолював Дейтонську мирну угоду. У тому ж році на новому кладовищі були поховані перші 600 жертв.

Жінка читає релігійний текст на меморіалі жертвам геноциду в Сребрениці, 11 липня 2019 року. Фото: AP Photo/Darko Bandic

Комплекс меморіальних кладовищ коштував 5,8 мільйона доларів і був оплачений пожертвами приватних груп та урядів, зокрема США виділили на проєкт 1 мільйон доларів.

У 2005 році, на десяту річницю різанини, коли під час церемонії на кладовищі мали бути поховані 580 ідентифікованих жертв, а також очікувалося понад 50 000 відвідувачів, серед яких і міжнародні політики та дипломати, боснійсько-сербська поліція виявила дві бомби на місці пам'ятника за кілька днів до церемонії. Вибухи спричинили б масові людські жертви і мали на меті втягнути регіон у подальше кровопролиття, але, на щастя, цієї трагедії вдалося уникунти.

На сімнадцяту річницю, 2012 року, церемонію вшанування відвідали 30 000 людей, тоді ж були перепоховані 520 нових ідентифікованих жертв. Близько 7000 людей, зокрема частина тих, кому вдалося вижити, вийшли на триденний 110-кілометровий марш у пам'ять про боснійців, яким довелося тікати від армії боснійських сербів.

У 2021 році, на двадцять шості роковини геноциду, в Сребрениці поховали останки ще 19 нещодавно виявлених жертв.

Жінка плаче біля меморіалу жертвам геноциду в Сребрениці, 27 січня 2024 року. Фото: AP Photo/Armin Durgut

Меморіальний комплекс у пам'ять про геноцид вірмен

У 1915 році на територіях, які були підконтрольні владі Османської імперії, зокрема і на території Західної Вірменії, понад 1,5 мільйона вірмен вбили, катували та депортували — переміщення цивільного населення відбувалося в умовах, що призводять до неминучої смерті. Геноцид вірмен вважають другим за вивченістю актом геноциду в історії після Голокосту.

У пам'ять про ці трагічні події у 1967-му було засновано меморіальний комплекс "Цицернакаберд", що означає "фортеця ластівки". Він розташований на однойменному пагорбі в Єревані і був зведений у радянські часи, що є досить надзвичайним фактом.

Саме закон про будівництво в Єревані пам'ятника "в пам'ять жертв геноциду 1915 року" виявився єдиним документом вірменською мовою, ухваленим ЦК КП Вірменії упродовж 1960-х років. Існує кілька версій про обставини його прийняття — згідно з найпоширенішою, радянська влада була змушена дати згоду на будівництво пам'ятника після протестів громадськості в Єревані 1965 року. Але також існує думка, що мотивацією могло бути бажання зміцнити вплив на вірменську діаспору для радянської пропаганди.

Меморіальний комплекс "Цицернакаберд" в Єревані в пам'ять про геноцид вірмен 1915 року. Фото: Bouarf

Ідея створення меморіалу була публічно озвучена в 1965 році, у п'ятдесяту річницю геноциду. Після конкурсу обрали проєкт архітекторів Артура Тарханяна и Сашура Калашяна, який, за задумом авторів, мав стати "месою в пам'ять невинно загиблих і водночас заповітом для тих, хто вижили, бути зрозумілим усім, незалежно від національності та віросповідання, і, нарешті, повинен був стати центром, де будуть документувати і публікувати факти з історії геноциду вірмен".

44-метрова стела символізує волю до відродження вірменського народу, уздовж неї тягнеться розлом, що розділяє її на дві частини. Це символ розколотого вірменського народу, менша частина якого живе у Вірменії, а більша — в діаспорі. Поруч зі стелою розташовується постамент-конус, утворений із дванадцятьох кам'яних плит, у його центрі горить вічний вогонь.

Сашур Калашян, пояснюючи символізм постаменту, говорить, що "оскільки біль втрати живий і сьогодні, то плита — неначе рана, що не загоюється. Вона дала тріщину і розкрила перед нами безодню, повну горя".

Поруч зі стелою розташована стометрова Стіна жалоби з назвами міст і сіл, де проходив шлях депортованих під час геноциду вірмен. Останньою добудовою комплексу став відкритий у 1995 році музей геноциду. Він розташований на іншому кінці парку і майже цілком перебуває під землею. В експозиції представлені історичні фотографії, а недалеко від музею є алея, де іноземні державні діячі садять дерева в пам'ять про жертв геноциду.

Щорічно 24 квітня, у День пам'яті жертв геноциду вірмен, сотні тисяч людей підіймаються на пагорб до меморіального комплексу й покладають квіти до вічного вогню.

Меморіальний комплекс "Цицернакаберд" в Єревані в пам'ять про геноцид вірмен 1915 року. Фото: Aleksey Chalabyan/Vyacheslav Argenberg/Սէրուժ Ուրիշեան/Matthias Süßen

Меморіал жертвам расизму в США

"Національний меморіал миру і справедливості" архітектурні критики назвали "одним із найпотужніших і найефективніших нових меморіалів, створених за покоління". Його відкрили 2018 року в місті Монтгомері, штат Алабама, що в США.

У центрі меморіалу — павільйон із 805 підвішеними сталевими прямокутниками. Вони символізують округи США, де були задокументовані випадки лінчування. На кожній із балок є гравіювання імен й місць перебування жертв, згадано також тих, чиї імена невідомі.

Навколо основної будівлі розташовані монументи, до прикладу, скульптура "Скручений" ганського художника Кваме Акото-Бамфо. Композиція складається із семи скутих фігур різного віку і статі, зв'язаних разом, — вона присвячена трансатлантичній работоргівлі.

Також представлена скульптура "Повстань" Генка Віліса Томаса. Вона зображує десятьох темношкірих чоловіків, ув’язнених у бетоні. Деякі фігури затоплені з головою, так що видно лише підняті руки. Робота розповідає про насильство з боку американської поліції часів сегрегації.

Національний меморіал миру і справедливості у Монтгомері. Фото: greg randall/Buckbut/Steven Zucker/greg randall/Flickr

Пам'ять про геноцид у Бангладеш

Національний меморіал мучеників збудований на честь і в пам'ять про тих, хто загинули під час геноциду і Визвольної війни за незалежність Бангладеш від Пакистану в 1971 році. Пам'ятка розташована у Саварі, приблизно за 35 км від столиці Дакки, її відкрили в 1982-му — за одинадцять років після трагічних подій.

Після розгляду 57 представлених проєктів було обрано дизайн Саєда Майнула Хоссейна. Комплекс містить штучне озеро, а основна споруда складається із семи призм, що поступово змінюють співвідношення сторін.

Кожна з цих семи частин є важливим розділом в історії Бангладеш: вони символізують боротьбу за статус бенгальської мови в 1952 році, перемогу Об'єднаного фронту на провінційних виборах в 1954-му, рух за конституцію в 1956-му, рух проти Комісії з освіти у 1952-му, рух "Шість пунктів" у 1966-му, масове повстання у 1969-му і, нарешті, кульмінаційну подію — Війну за незалежність у 1971 році, коли Бангладеш став окремою суверенною державою.

Національний меморіал мучеників в пам'ять про геноцид у Бангладеш. Фото: Farruk Ahmed Bhuiyan/Pinu Rahman

Геноцид у Камбоджі: в’язниця, яка стала меморіалом і поля смерті

Масове винищення камбоджійців режимом яервоних кхмерів або Комуністичною партією Кампучії відбувалося упродовж 1975–1979 років. Тоді жертвами терору стали, за різними оцінками, від 1,5 до 3 мільйонів жителів. Громадян примусово виселяли з міст і відправляли на роботу в трудові табори, часто доводячи до смертельного виснаження. Особливо переслідували інтелігенцію, політичних, релігійних та освітніх діячів — їх убивали без слідства.

Осередком геноциду стала колишня школа, а за режиму червоних кхмерів в'язниця — Туоль Сленг у Камбоджі. Ця назва означає "пагорб отруєних дерев", або ж "пагорб Стрихніну". Живим звідси не виходив ніхто, а тортури над ув'язненими досягали небувалих масштабів і збоченості. Тут було вбито від 17 до 20 тисяч людей, — справжню кількість убитих дізнатися неможливо, бо кати знищили більшість документів.

Саме цей будинок смерті нині перетворений на музей геноциду, який часто відвідують західні туристи і камбоджійці. Важко сказати, що приміщення має експозицію — вигляд в'язниці та катівень збережено майже без змін. Частиною виставки є справжні людські кістки, черепи загиблих буквально зберігають у шафах.

Геноцид червоних кхмерів: в’язниця Туоль Сленг у Камбоджі, яка нині стала меморіалом. Фото: odkryjsviat

Якщо в'язням вдавалося пережити жахи тортур, червоні кхмери вбивали їх примітивними інструментами, сокирою, мачете чи металевою палицею, адже куля в часи режиму була занадто цінною. Це відбувалося на так званих полях смерті — братських могилах, де ховали жертв цього трагічного геноциду.

За різними оцінками, на цих полях поховано від 1,5 до 3 мільйонів осіб при загальному населенні Камбоджі в 7 мільйонів людей. Найвідоміше "поле смерті" – "Чоенг Ек". Сьогодні там також розташований меморіал і буддистський храм на згадку про жертв терору.

Поля смерті в Камбоджі – меморіал Чоенг Ек в пам'ять про геноцид, влаштований червоними кхмерами. Фото: tourweek

Місця пам'яті жертв геноциду в Руанді

Під час військового перевороту в Руанді 1994 року етнічна група хуту знищила майже 75 % народу тутсі, а також тих хуту, які були проти вбивств. Геноцид здійснювали армія, жандармерія і цивільні за бездіяльності міжнародних організацій та держав світу. Жертвами цих подій, за різними оцінками, стали від 500 тисяч до 1 млн людей, а загальна кількість закатованих становить близько 20 % від усього населення країни.

Нещодавно ЮНЕСКО внесла до Списку всесвітньої спадщини меморіали геноциду в Руанді, серед них такі пам'ятні місця:

  • "Ньямата" — меморіальний комплекс, розташований навколо колишньої церкви за 30 км південніше від столиці, де поховано останки 50 000 людей.
  • "Мурамбі" — технікум на півдні країни, який став одним із місць різанини в Руанді. Тутсі спершу намагалися сховатися в місцевій церкві. Однак єпископ і мер заманили їх у пастку, відправивши до технікуму, стверджуючи, що там їх захищатимуть французькі війська. Близько 65 000 тутсі прийшли до закладу, їм не дали ні води, ні їжі. Це було зроблено для того, щоб люди були надто слабкі для опору.
  • "Ґісозі" — меморіал у столиці, де поховані останки понад 250 000 людей. Тут розташований інформаційний центр для тих, хто хоче зрозуміти перебіг подій геноциду та його причини.
  • "Бісесеро" — поселення на пагорбі на заході країни, де загинули близько 40 000 людей.
Меморіальний центр жертв геноциду в Кігалі, Руанда. Фото: EPA/DAI KUROKAWA/AP

У 2021 році в Руанді запустили перший у країні та другий у Східній Африці україномовний аудіогід — це відбулося в музейному комплексі Меморіал геноциду в Кігалі в межах проєкту Олени Зеленської.

А в 2023 році міністр закордонних справ Дмитро Кулеба передав Меморіалу жертв геноциду в Руанді вишитий рушник з Житомирщини. Його створила 102-річна українка Любов Ярош, про що написали в Музеї Голодомору.

Дмитро Кулеба передав вишитий рушник із Житомирщини Меморіалу жертв геноциду в Руанді. Фото: Музей Голодомору I Holodomor Museum

Пам'ять про Голокост

Трагічні події Другої світової війни та Голокосту поставили перед митцями, художниками і письменниками фундаментальний виклик: як творити після ШоаШоа — єврейський термін, який використовується на позначення геноциду, здійсненого нацистською Німеччиною під час Другої світової війни.? Німецький філософ та соціолог Теодор Адорно говорив: "Писати вірші після Освенцима — варварство, і це підточує саме усвідомлення того, чому сьогодні неможливо писати вірші".

Один із найвідоміших меморіалів убитим євреям Європи розташовано в Берліні й називається Меморіал жертвам Голокосту. Ідея створення цього меморіального комплексу з'явилися ще в 1988 році, дискусія навколо його спорудження тривала цілих 17 років, а будівництво — з 2003 до 2005 року.

Меморіал, величезне поле із 2 711 сірих плит-надгробків, споруджений за проєктом деконструктівіста Пітера Айзенмана. У самому центрі комплексу розташований вхід до підземного приміщення, в якому зібрані історичні документи та свідчення людей, які пережили Голокост.

Ліс із сірих квадратних глиб з бетону розташовується неподалік від будівлі Рейхстаґу та Бранденбурзьких воріт. Для відвідувачів він виростає із землі поступово і непомітно, півметрові брили спочатку не викликають жодного занепокоєння — так як і націонал-соціалізм спочатку здавався абсолютно невинним. Але раптом непомітно для себе людина опиняється затиснутою між височенними бетонними стовпами, губиться в холодному незатишному лабіринті. Одних споруджений у Берліні меморіал жертвам Голокосту вражає, інші ж вважають його занадто монументальним.

Фото: АР

Автор проєкту американський архітектор Пітер Айзенман стверджує, що мав на меті провокативний ефект: “Мій меморіал — це не кока-кола, яку полюбляють всі. На мою думку, кожний проєкт, який порушує тему Голокосту, повинен бути провокативним. Меморіал виконає свою функцію тільки в тому разі, якщо він провокуватиме, оскільки це допоможе підтримати дискусію про причини Голокосту та про те, як уникнути повторення такої трагедії”.

Психолог Колін Еллард відзначає особливість впливу архітектури комплексу на відвідувачів. Проходи між плитами зроблені занадто вузькими для того, щоб йти по них удвох, доводиться залишитися на самоті:

"Відчуття втраченості серед сірих плит, за якими не видно навколишнього світу, вимушена розлука з близькою людиною і почуття незахищеності, що виникало на перетині наскрізних коридорів, піднімало в душі хвилі страху, тривоги, туги та самотності [...] Ефект досягається через тілесну дію на відвідувача. Ви повинні стати частиною інсталяції, пройти через неї, загубитися в ній — тільки тоді чужий жах і чуже горе стають відчутними та приголомшливими".

Надгробки, розколота стела, в'язниця: як у різних країнах виглядають меморіали в пам'ять про злочини геноциду. Фото: Alexander Blum/Don Barrett/Marco Cabiale/Flickr

Також музеї та пам'ятні місця, присвячені історії Голокосту, існують у багатьох містах світу, зокрема у Вашингтоні, Оттаві, Амстердамі, Єрусалимі, Освенцимі. Вони закликають діяти, а не лише дивитися експозиції, працюють з дітьми, говорячи з ними на високоемоційні теми, а також розв'язують проблему збереження пам'яті про величезну трагедію XX століття на місцях вбивств.

На цю тему читайте більше в матеріалі Суспільне Культура "Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію"

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media