Пам’ять і вдячність: Суспільне Культура пропонує головні тези публічного обговорення проблем створення Національного військового меморіального кладовища, яке має стати національним пантеоном для вшанування пам’яті героїв.
Подія відбулася в Київській школі економіки, її ініціювала група за участі депутатів Верховної ради України та Київської міської ради, Центру міської історії (Львів), Платформи культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" та спільноти "Марш за Київ".
Участь у панельній дискусії взяли ветерани, рідні та близькі полеглих воїнів, фахівці й активісти з міського розвитку, архітектури, екології, культурної та природної спадщини.
Перша частина дискусії — "Війна і пам’ять. Україна у світовому контексті". Спікери: спеціаліст з публічної історії, історичної наратології та медіакомунікацій, кандидат історичних наук Антон Лягуша, історикиня та дослідниця Центру міської історії у Львові Ірина Склокіна, співзасновниця та кураторка Платформи культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво", докторка філософських наук Оксана Довгополова та культурна менеджерка Катерина Семенюк.
Конспект другої частини дискусії — "Практики пам’ятання" — читайте тут.
Що таке Національні військові кладовища
Ми не перша країна, яка хоче створити Національне військове кладовище. Чим же вони є? Це особливі поховання, призначені для спочивання та пам'яті про військовослужбовців, які присвятили своє життя захисту країни. Ці кладовища зазвичай керуються державними органами або військовими організаціями.
Вони служать не лише місцем поховання, але й символом пам'яті, гордості та вдячності за жертву й мужність військових.
Кілька найвідоміших прикладів — Арлінгтонське національне кладовище в США та Нотр-Дам-де-Лоретт у Франції.
Символіка та особливості
Національні військові кладовища часто мають свою символіку — прапори, військові символи, пам'ятні знаки та пам'ятники. Також багато національних військових кладовищ мають церкви або каплиці, де проводяться релігійні служби або молитви.
Значення Національних військових кладовищ
- Національні військові кладовища відіграють важливу роль у збереженні й передачі історії та пам'яті.
- Вони створюють місце для вшанування військових героїв та виявлення вдячності за їхню службу.
- Кладовища також є місцем відпочинку та роздумів для відвідувачів, нагадуючи про цінність миру та свободи.
Проблеми пам'яті
Селективна пам'ять. Часто в історичних комеморативних практиках може спостерігатися селективне відображення подій, спрямоване на вибіркове вшанування окремих подій, героїв або груп людей. Це може призводити до спотворення історичної правди й забування інших важливих аспектів або жертв.
Політизація. Комеморативні практики й пам'ять про війну часто піддаються політичній маніпуляції. Використовуючи їх як засіб політичного впливу, різні сторони можуть намагатися змінити або перекрутити історичний наратив для досягнення своїх цілей.
Політики можуть хотіти заробити на цьому певний соціальний капітал, який згодом може перелитися в електоральний. Політичні маніпуляції дійсно є, будуть, але це не означає, що ми їх маємо боятися — ми маємо думати про них, зустрічати їх обличчям до обличчя, розуміти, чому вони відбуваються, й вчитися з ними працювати.
Незабезпечення гідного вшанування всіх жертв. Деякі комеморативні практики можуть концентруватися лише на пам'яті військових героїв або певних груп, залишаючи без уваги цивільних жертв, внутрішньо переміщених осіб тощо. Це може викликати нерівновагу й несправедливість у вшануванні всіх, хто постраждав від війни.
Розміщення та збереження пам'ятників. Існує проблема вибору місць для розміщення пам'ятників та пам'ятних знаків. Це може стати об'єктом полеміки та конфлікту, особливо коли існують різні інтерпретації історичних подій або коли пам'ятники спричиняють болючі спогади для деяких груп людей.
Забуття та недбале ставлення. Пам'ять ми не можемо намацати, зрозуміти, ми можемо відчути її, але інколи це навіть складно описати. Флешбеки, вигадана пам'ять — false memory, коли ми собі придумуємо минуле, якого не було, або якийсь елемент минулого. Також є поняття символічного забуття та недбалого ставлення до війни, зокрема це фізичне пам'ятання, фізичні комеморативні практики.
Діалог та залучення громади
Важливо створювати можливості для діалогу та залучення громади до комеморативних практик. Врахування різних думок, досліджень та інтерпретацій може збагатити розуміння воєнних подій і сприяти справедливому вшануванню жертв.
Практика показує, що там, де буде ієрархієзована пам'ять, де зверху нам казатимуть, кого і що пам'ятати, — це буде полем для маніпуляцій, міфотворчості, переписування, викривлення історії. І в цей момент пам'ять про жертв війни може стати дуже страшним мобілізаційним інструментом суспільства й потенційно — тоталітарних практик.
Кладовища та військові меморіали як місця пам'яті
Я як історикиня бачу свою задачу показати, що ці проблеми, які зачепив Антон Лягуша, не раз бували вже з різними країнами та спільнотами. І наші уявлення про те, яким чином мають виглядати військові меморіали та кладовища сьогодні, не є єдино можливими. Акцентуємо на моментах для роздумів:
- Для кого потрібні кладовища, для живих чи для померлих? Функції, які може виконувати це місце для живих, — це терапевтична робота, творення спільноти, творення майбутнього.
- Для завдань національної держави чи для місцевої громади? Ця проблема теж по-різному розв'язувалася в історії — чи Національне меморіальне військове кладовище тільки для вшанування патріотизму й спільноти в цілому, чи все-таки воно поважає ту громаду, на території якої воно знаходиться, наскільки воно відповідає якимось потребам і функціям, які очікують люди, що живуть поруч.
- Соціальна нерівність мертвих і живих, про що вже добре сказав Антон Лягуша.
- Закритий і завершений простір чи розвиток і участь? Наскільки ми передбачаємо простір для розвитку в конкурсних проєктах і дизайні, наскільки ми відкриті для того, щоб там була можливість проведення заходів, живої пам'яті, подій. Чи цей простір буде закритим, таким ідеально завершеним, в якому існують лише жорсткі сценарії поведінки?
Історичний екскурс
Доба романтизму
Сучасну добу можна почати з великого переламу — переходу функції поховання від церковних дворів до кладовища доби романтизму. Першим прототипом кладовища-саду й першого муніципального, не церковного кладовища в Парижі є Père Lachaise (Пер Лашез), яке виникло в 1804 році. На цьому кладовищі поховані полеглі в усіх війнах ХХ століття, у яких брала участь Франція, та інші видатні постаті.
Важливий приклад взаємодії, балансу природи й культури в терапевтичній функції, а також увага до того, що кладовище — це місце, де люди мають мати простір для медитації, молитви, тощо.
Варто згадати про рамки поведінки на кладовищі. Ще в ХІХ столітті прийнятним було сприймати кладовище як місце сімейних вихідних, зустрічей для закоханих, місця для морально-просвітницького проєкту.
У 1831 році виникає New Auburn Cemetery — перший романтичний проєкт у сільській місцевості в Америці, створений силами товариства арбористів у дусі англійського ландшафтного парку.
Доба реалізму та імпресіонізму
Подальший розвиток кладовищ відбувався до більшої простоти й практичності, від романтизму до реалізму та імпресіонізму. Після Громадянської війни в США виникає тип кладовища як парку-луки — менше рослин, менше догляду, бо існувала проблема недоглянутості кладовищ. На кладовищах зменшується кількість деталей, менше польоту фантазії, починаються обмеження в прикрасах, які додавали родичі померлих на ділянках поховання.
Для української ситуації це менш типово, але в дуже багатьох країнах світу військові кладовища є супержорстко регульованими просторами, де родини не мають можливості повною мірою долучатися до догляду за могилами. Для української традиції, мені здається, це дуже вагомо, коли люди мають можливість через цей контакт з природою, через те, що роблять щось своїми руками, мати цей зв'язок зі своїми загиблими й виявляти, представляти якісь їхні індивідуальні особливості. Саме з цих причин багато родичів не бажають поховань своїх загиблих на таких національних пантеонах, бо це робить полеглих нібито більш знеособленими.
Модерна доба
Під час модерної доби відбувається перехід смерті у сферу професійного відання, люди починають сприймати смерть як щось негативне. Виникають ідеї, що на кладовищах потрібно поводитися дуже стримано, перебувати тільки короткий час, не можна практично нічого робити, окрім молитви та якогось ритуалу.
Важлива тема й кладовища як бізнесу — нібито у випадку Національного меморіалу ця тема не мала б спливати. Але ми знаємо з досвіду інших країн, що дуже часто це так чи інакше пов'язано з великими ресурсами, девелопментом, спекуляціями землею тощо. Для українського контексту це досить важливо.
З'являється тип меморіального паркового кладовища — він передбачає підкорення природи, на відміну від прекрасного романтичного буяння. Це період стерильного середовища, регуляції й перетворення природи на "пасивне тло".
Відомим прикладом цієї доби є кладовище Арлінгтон біля Вашингтону. В українських розмовах про військове кладовище цей приклад часто спливає як дуже позитивний. Абсолютна більшість тих, хто там похований, мають однакові надгробки, однаковий дизайн-код поховань. Це має відображати демократичну націю, де всі члени є рівними.
Але якщо ми заглибимось більше, то стане зрозуміло, що Арлінгтон є супервинятковим, ексклюзивним місцем, куди далеко не кожен може потрапити. І оцей менеджмент з боку армії чи держави говорить про селективність. А вибір згори не буває безконфліктним.
Також один із найбільш ризикованих моментів — мало хто згадує, що це кладовище включає поховання конфедератів, тих, хто програли, "не наші", так звані "погані хлопці". Але тим не менш вони туди потрапили просто з практичних міркувань.
Суперризиковано було б з мого боку говорити — а що загиблі з того боку? Українські громадяни, мешканці Донецької, Луганської областей, Криму, які ми визволимо, — де ми їх ховаємо, як ми до них ставимося? Ми ж будемо єдина нація, це будуть знову частини нашої території, єдиної України. Не знаю, чи це питання на часі, але, думаю, ми маємо його озвучувати.
Раджу всім почитати статтю про життя кладовищ — там йдеться про те, як на Арлінгтоні є поширеними практики, які здійснюють самі родичі, що намагаються робити поховання солдатів далеко не такими уніфікованими й анонімними. Ще в двотисячних роках у них відбувалася конфронтація з адміністрацією кладовища, яка постійно намагалася усунути такі "людські" додатки, які люди приносили на могили, а також контролювати їхню поведінку. Бо дехто, наприклад, приносить їжу для своїх померлих, або хоче танцювати на цвинтарі, бо той, хто помер, любив танцювати, або святкувати Різдво й приносити ялинку тощо. Тобто такі речі, які не співпадають із образом уніфікованого державного політичного проєкту.
Ця стаття показує, яким чином права, терапевтичні практики проживання свого горя врешті-решт були враховані на цьому кладовищі.
Ще два приклади модерних кладовищ — "Лісове кладовище" у Стокгольмі (Skogskyrkogården) та Меморіал ветеранам війни у В'єтнамі.
У першому провідним є повага до ландшафту, є сценарій руху відвідувачів і місця для медитації й молитви. У другому фокус на контакті з відвідувачем — він може побачити себе в дзеркальному відображенні, а також доторкнутися до імені загиблого.
Висновки
У підсумку хочеться зосередитися на питанні про те, як зробити самих людей живим меморіалом, щоб це була триваюча пам'ять: не стабільний монумент на вічність, а триваюча розмова й пригадування. Аби люди приходили на кладовища й взаємодіяли.
Також мали би бути супровідні проєкти — усна історія, музеї, видання спогадів, шкільні конкурси про досвід війни, товариства сімейної історії. Терапія через нарацію, щоб кожна історія була почута.
Дистанція від подій. Короткострокові й довгострокові проєкти
Я не перший рік працюю з пам'яттю, але раніше, на щастя, ми працювали з пам'яттю про події, які відбулися десятки років тому, до яких ми мали дистанцію. Сьогодні ми включені в пошук мови, якою говорити про трагедії сьогоднішньої війни. Це дуже складно.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми думали, що поле нашої експертизи певний час не буде активним, тому що ми знаходимося всередині подій. Але виявилося так, що одразу після деокупації Київської області почали створюватися меморіальні проєкти. Не просто ідеї, акції, а саме проєкти, які в бетоні, бронзі мали закарбувати події цієї війни.
Зрозуміло, чому так відбувається — це професійний інстинкт: архітектор, який переживає жах від того, про що він дізнався після деокупації Бучі, на адреналіні починає створювати меморіал.
Перед професійною спільнотою постає проблема, адже для того, щоб створити меморіал, треба пройти через конкурс, обговорення, шлях до пошуку сенсів. Але в той самий момент люди відчувають потребу тут та зараз. Вони ображаються на тих, хто каже, що до цього треба довго йти. Ми опиняємося в розтяжці між баченням нормального меморіалу, який пройде цей довгий шлях, і абсолютно природнім бажанням людей якось зафіксувати, пропрацювати свій біль тут та зараз.
За останній рік я пройшла шлях від бажання всім сказати "чекайте, зараз нічого не треба робити", до розуміння, що ми маємо бачити і короткострокові кроки, і довгострокові. У той самий час, якщо ми говоримо про створення саме Національного меморіалу, то нам треба завершити подію, щоб пропрацьовувати пам'ять, а не реальність.
Перебування під прапором
На початку розмови ми згадували, що зараз не існує затвердженого чину поховання й могили військових позначаються прапором — я раптом схопила себе на тому, що для мене зараз це найкращий спосіб. Я не хочу зараз шукати іншого варіанту, адже для нас зараз перебування під прапором, відчуття присутності прапора дає надзвичайне відчуття солідарності.
Про пам'ятник Алевтини Кахідзе для матері
Доєднуючись до розмови про прапор і те, як він працює, — згадала один з кейсів невеликого меморіалу, який з'явився в Україні ще до початку повномасштабного вторгенння, у 2021. Це меморіал, створений Алевтиною Кахідзе для матері, яка померла на блокпості окупантів. Вона відтворила в мармурі фрагменти їхнього будинку в Жданівці, через який матір не хотіла виїжджати. Ми окреслювали цей проєкт як пам'ятник тим, хто помер на війні, але не брав у ній участі.
Коли Кахідзе розробляла цей проєкт, вона думала про прапор і вагалася, чи додавати його, адже це символ військових поховань. У неї є історія, що її мама, навіть будучи під окупацією, зберігала український прапор і навіть встигла передати Алевтині. Але мисткиня вирішила, що прапор, ця тканина, — це дуже цінна річ, яку вона має зберегти. У підсумку Кахідзе вирішила не додавати до меморіалу елементи прапору, адже її матір не була військовою. Але меморіал працює сам по собі, це дуже потужний проєкт, він не масштабний, але на нього ми посилаємося, коли шукаємо художню мову, візуальний підхід до меморіалізації.
Що відомо про створення Національного військового кладовища в Києві
На виконання доручення прем'єра Дениса Шмигаля 27 жовтня 2022 року Київрада доручила Департаменту містобудування та архітектури КМДА розробити детальний план території для розташування Національного військового меморіального кладовища в урочищі "Лиса Гора".
Екологи та активісти були проти розташування меморіалу на Лисій горі. Тогоріч у листопаді на сайті Київради було зареєстровано петицію проти створення військового кладовища на "Лисій Горі".
Київрада цю петицію не підтримала.
У січні прем’єр-міністр Денис Шмигаль доручив кільком міністрам і столичним посадовцям знайти нове місце для створення в Києві національного військового кладовища замість Лисої гори.
Як повідомили у Мінкульті, Національне військове меморіальне кладовище можуть створити на виїзді з Києва у Биківнянському лісі на Броварському шосе. Там розташований Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили".
Дивитися дискусію "Пам’ять і вдячність: На шляху до створення Національного військового меморіального кладовища" повністю:
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!