Головне, що ми робили у 2022 році, — це намагалися вижити. А новини з гарячих точок нашої країни займали майже всю нашу свідомість. Але б ми були не українці, якби не знайшли час для творчості, суперечок навколо культури, неминучих перемог та поразок на культурному фронті. Пригадаємо основні, які були на слуху.
Відмова від російської мови та культури
Озброєний напад Росії та окупація частини наших територій у 2014 спровокував першу помітну хвилю відмови від російської культури та мови. І як наслідок, викликав цікавість до нашої власної історії, культури та мови. Ба більше, платформа для вивчення мов Duolingo запевняє, що найбільшою тенденцією 2022 року став глобальний сплеск кількості людей, які вивчають українську мову.
Найбільш свідомі громадяни ще тоді відмовилися від споживання всього російського. Але тоді війна зачепила не всіх. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну у 2022 році довело: чим більше російських ракет, танків, солдатів на нашій землі, тим більше у нас україномовних громадян, які вивчають свою історію. Тому це, звісно, перемога, але з присмаком гіркоти.
Напад Росії прискорив процес нашої самоідентифікації, але загострив проблему визначення того, що є українським. Суспільство зараз накручене та нервове, тому дискусії часто переростали в суперечки.
Пригадаймо тільки кілька гострих тем: Музей Булгакова у Києві та "слобожанська мова" у Харкові. Але це не відкриті питання, тому ще раз поставимо тут крапку. 1) Булгаков народився, навчався та деякий час жив у Києві, але вважав його малоросійським, а не українським містом, сам був завзятим імперцем. 2) Мова, історично поширена на Слобожанщині, – українська, тобто якщо й існує "слобожанська мова", то це точно не російська. І якщо мери наших міст-мільйонників, як мер Харкова Ігор Терехов, не знають історію свого краю, то як цим можна докоряти пересічним громадянам?
Виклики та перемоги українського мистецтва
Ще ніколи не було такої кількості виставок українського мистецтва, такого фокусу на Україні й такого інтересу до українських митців та мисткинь. Однією з перших та наймасштабніших виставок українського мистецтва у світі, що розповідали про українську кризу через російську агресію, стала виставка "Захоплений будинок", яка об’єднала більше ніж 200 робіт українських художників та художниць.
Чи не найвідоміший у світі Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку у своїй галереї відкрив виставковий проєкт "In Solidarity", у межах якого представлені роботи митців та мисткинь, які народилися на території України.
Хвиля перетребуцій художників, яких за кордоном звикли називати російськими, – ще один важливий аспект цього року. Над поверненням історичної справедливості працюють як європейські спеціалісти, так і українські.
У селі Криворівня відкривається Музей Параски Плитки-Горицвіт, а у Києві — Музей Ади Рибачук та Володимира Мельниченка. Тобто росіяни бомблять наші міста та знищують інфраструктуру, а українці скидаються на байрактари, створюють опери у пустих музеях та відкривають нові музеї. Ця нація дійсно непереможна.
НеКультурні суперечки в соцмережах
З одного боку, соцмережеві баталії часто виглядають некрасиво, з іншого, вони на ранніх стадіях виявляють розбіжності, які завжди існують в такій складній системі, як суспільство. І випущена пара в фейсбуці або твіттері не накопичується фізично та згодом не переростає в серйозний конфлікт.
Пригадаємо, що стало приводом для суперечок в соцмережах у 2022:
- Український письменник бурятського походження Дорж Бату, який нібито вигадав собі біографію, зокрема, роботу в NASA;
- Календар з оголеними журналістками "5 каналу";
- Кліп співачки Христини Соловій, в якому вона цілувалась з Сергієм Жаданом;
- Інтерв'ю російському медіа "Meduza", яке дав історик Ярослав Грицак;
- Підозра у співпраці українських музикантів з російською агенцією у Великобританії;
- Спільна пісня Сергія Бабкіна та російського музиканта Бориса Гребенщікова;
- Критика фотосесії Олени Зеленської для Vogue;
- Сексистська заява гендиректора Yakaboo Івана Богдана та багато інших;
І все ж таки, пам'ятаєте, як в перші місяці повномасштабної війни українці об'єдналися та були як єдиний злагоджений механізм. Коли ми трохи звикли до війни, як би це жахливо не звучало, то інтернет-лайки поновилися. Ми ще не перемогли росіян у війні, але в нас дуже багато люті. Не забуваймо, хто наші вороги та не шукаймо їх серед своїх.
Іноді суперечки в соцмережах – це просто наш спорт, наші цукерки, наші онлайн вечірки та можливість безкарно висловитися, а потім спокійно піти заварювати собі каву. Українці після цього ще нароблять сотні мемів, які поширяться соцмережами та ще довго будуть підіймати настрій.
Скажи "паляниця" – та інші меми
За культурними ознаками ми відрізняємо одну націю від іншої. Пригадайте, як важко за кордоном відрізнити російськомовного українця, якщо той без вишиванки або хоча б шкарпеток "Доброго вечора, ми з України" від росіянина. Міф про "один народ" розбивається об наші різні мови. До того ж українську росіяни не розуміють, у нас різні пісні, які вони не вміють співати, та навіть свої приколи, контекст яких вони не знають.
Якби це була війна мемів, то ми б давно перемогли. За кількістю мемів та швидкості їх створення українцям не має рівних. Під час найбільшої війни з часів Другої Світової, яка повністю проходить на території України, ми сміємося вголос над противником щодня, а це його дуже дискредитує та дратує.
Росіяни хотіли залякати нас, зробити наше життя неможливим, самі вирили, що вони страшні та величні, а ми насміхаємося над ними. І вони зменшуються на власних очах, а уявна велич розвіюється, як туман. А мільйони українців мають спільні моменти колективної радості, що ще більше об'єднує у найтемніші часи. Меми ─ сучасний інструмент пропаганди та ні аби яка психологічна підтримка.
Українська нація всі ці місяці тримається на безперечний вірі в ЗСУ та на мемах. До того ж так ми позбуваємося, на жаль, не безпідставного іміджу пригніченого народу-великомученика, а стаємо народом-супергероєм, який не тільки завзято відбиває російську навалу, а ще встигає висміювати ворога.
Головний мем цієї війни – про "русский военный корабль". Комусь вона не подобається за матюки, але вона заполонила соцмережі, білборди по всій країні, її писали на банківських картках, товарних чеках та додатках мобільних операторів, торговельних майданчиків, службах доставлення; вона прозвучала навіть в американському Сенаті. А ще паляниця, бавовна, Чорнобаївка, конотопські відьми, пес Патрон, трактор, який вкрав танк, та реальні люди: Арестович заспокійливий, базуючий Подоляк, Віталій Кім і навіть Степан Гіга піднімали настрій українцям.
Втрата культурної спадщини
Тим часом українські музеї несуть втрати, співмірні з пограбуваннями під час Другої Світової війни. Російські окупанти вивозять цінності, викрадають музейників і бомблять культурні об’єкти та музеї. Ми всі пам’ятаємо Музей у Іванівці, де зберігалися роботи Марії Примаченко, та історію їх порятунку з вогню місцевими жителями.
Понад 1000 закладів культури, переважно на півдні та сході України, пошкоджені або зруйновані. У містах та селищах, які російські окупанти захопили в перші дні війни, культурні цінності не встигли евакуювати. Там все пограбували та вивезли до Росії.
Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко розповів, що обсяг викрадених творів мистецтва з музеїв перевищує той, що був за часів Другої світової війни. І тут постає питання, чому не вдалося вивезти цінності раніше? "Ті спроби, які я намагався робити 23 числа щодо Маріуполя, і це теж частина питання, наткнулися на непорозуміння місцевої влади, які сказали, що не потрібно сіяти паніку", — заявив Ткаченко для "УП.Життя".
Головна хоронителька фондів Національного музею Тараса Шевченка Юлія Шиленко розповіла в інтерв’ю УНІАН, як 24 лютого, коли Київ вже обстрілювали, вона з тими співробітниками, які вийшли на роботу, перенесла до сховищ близько 3000 експонатів:
"Ми були не готові до війни – ні морально, ні матеріально, ніяк. Напередодні я телефонувала в Міністерство культури та питала, що ми будемо робити в разі критичної ситуації. Річ у тім, що у 2014 році нам Мінкульт дав завдання скласти списки експонатів, які підлягають евакуації, скласти списки потреб для того, щоб ми могли це все зробити. Ми все це сформували, надіслали до Міністерства… і все. І коли прийшла війна, виявилося, що ніхто ні до чого не готовий, ніхто не знає, де взяти гроші, хто буде знімати експонати, хто буде перевозити їх, і де взяти гроші на пальне, як охороняти ці неоціненні речі. Цього не знав ніхто".
Тим часом міністр культури заявив, що правоохоронні органи розглядатимуть окремо випадки саботажу евакуації цінних експонатів з міст.
Поки ми шукаємо винних, колекція маріупольського музею Куїнджі та багатьох музеїв на півдні та сході України цілком вірогідно, що повністю втрачені.
Зацифрування культурної спадщини – це ще одне надважливе завдання для України, тому що наші сусіди мріють нас знищити та довести, що українців як нації не існує. Усі 8 років від початку війни з Росією до повномасштабного вторгнення потрібно було зацифровувати наші культурні пам'ятки день і ніч. Бо зараз ми навіть не можемо точно сказати, що саме зникло з музеїв, бо це все було записане в паперових журналах.
Українські таланти за кордоном
У економічно розвинутих країн є практика залишати у себе найкращі таланти. І це актуальне не лише для сфери професійної культури. Спочатку українцям пропонують тимчасову роботу, а потім вони отримують змогу постійного працевлаштування. Чим довше триватиме війна, тим нижча ймовірність їхнього повернення в Україну. До того ж сфера культури — одна з найбільш низькооплачуваних в нашій країні. Тут часто працюють за покликанням, за ідею, але не за гроші.
Вимушений відплив цінних кадрів за кордон через війну ─ це наша поразка, але тут є і складова перемоги. Наприклад, українська режисерка Ольга Турутя-Прасолова їде працювати до театру в португальському місті Брага та ставить там "Лісову пісню". Так португальці дізнаються не тільки про високий рівень режисури в Україні, а й про Лесю Українку та нашу культуру.
Наші акторки Ніна Батовська та Катя Васюкова працюють в польському театрі "Заглембя" в Сосновці, там приголомшені рівнем їхньої майстерності. Наша піаністка Олександра Морозова грає в італійському театрі Массімо в Палермо. Цей список дуже довгий. Тобто українські митці зараз представляють Україну за кордоном, роблять наше мистецтво відомим та видимим.
Також за кордоном нашим митцям доводиться постійно відстоювати своє право не бути представленим поруч з росіянами на виставках, фестивалях, книжкових ярмарках, спільних концертах. І тут постійно то поразки, то перемоги. Бо коли ракети летять не над твоєю країною та руйнують не твої домівки, то війна сприймається як щось жахливе, але не зовсім реальне.
Доводиться докладати зусиль, щоб донести свою позицію організаторам заходів і при цьому не виглядати надто радикальними. Примирення через мистецтво з росіянами неможливе, поки наші території окуповані ними. Примирення відбудеться після їхньої втечі з нашої землі, після покаяння та виплати репарацій. Після цього можна буде обговорювати можливість діалогу – не раніше.
І поки одні українські митці виборюють своє право не бути представлені на спільних майданчиках з росіянами, Сергій Бабкін записує пісню з російським співаком Борисом Гребенщиковим, а Юрій Андрухович під час літературного фестивалю у Норвегії дискутує з російським письменником Михайлом Шишкіним.
Якби українська культурна спільнота домовилася про спільну стратегію, об'єднану єдиним наративом, яка б поширювалася і на публічні заяви за кордоном, то таких би незручних ситуацій можна було б уникнути. Тут постає наша суттєва поразка ─ відсутність культурної дипломатії.
І все ж таки більшість працівників культурною сфери залишилися в Україні. Перед ними стоїть серйозна проблема депрофесіоналізації та декваліфікації. Бо деякі музиканти по пів року не брали гітару до рук, тому що возять дрони та тепловізори на фронт або гуманітарку по деокупованих селах. А скільки митців зараз на фронті з автоматом замість мікрофону або пензля?
Фізичне знищення митців
Навіть телеграм-канал Суспільне Культура іноді нагадує некролог:
- загинув на фронті під Бахмутом режисер Олег Бобало та актор театру "Чорний квадрат" Олександр Снігуровський;
- на фронті загинув заслужений артист ансамблю імені Вірського Сергій Шкварченко;
- на фронті загинув комедійний актор Ярослав Гаркавко;
- тіло викраденого росіянами в окупованому Ізюмі та зниклого безвісти письменника Володимира Вакуленко знайдено на місці масового поховання в Ізюмі, серед 400 інших тіл;
- на фронті загинув історик Вадим Стецюк;
- на фронті загинув артист балету Київської оперети Вадим Хлуп'янець;
- на фронті загинув київський екскурсовод Сергій Миронов;
- львівський режисер Василь Яворський загинув на фронті;
- запорізький історик та "кіборг" В'ячеслав Зайцев загинув на фронті;
- росіяни розстріляли диригента Юрія Керпатенка у його власній домівці в Херсоні.
Це хронологія за останні 2,5 місяці, а повномасштабна війна триває вже 10 місяців. 10 місяців на цій війні гинуть українці, які стали на захист своєї рідної країни, гинуть наші митці. Ми ніколи не зможемо це ані заповнити, ані пробачити.
Діалог з владою
На початку повномасштабного вторгнення волонтери закривали пробіли держави, а їм допомагали люди. Бо ми не мали права здатися. Коли держава оговталася, а наші західні партнери припинили виражати занепокоєність і почали діяти, добровольці вже були в берцах, з якісними шоломами та броніками, завезеними з-за кордону, з дронами, тепловізорами і на автівках.
У культурній сфері відбуваються схожі процеси: влада іноді не реагує або імітує бурхливу діяльність, допоки спільнота не об'єднається і не почне бити у всі дзвони.
По-справжньому небайдужі люди дуже часто вимушені не займатися безпосередньо творчістю, а захищати наші культурні пам'ятки, битися за "Довженко-центр", наполягати на перейменуванні російських назв та на забороні виступати у нас росіянам або продавати їхні книги в Україні. Жахливо, що все це доводиться робити і під час війни також.
Проте українська культура помітна у світі. І не тільки через війну, а тому, що автентична, потужна, різноманітна, строката, прекрасна. І нам є що пригадати навіть (а то й особливо) у воєнному 2022 році. Стислий перелік:
- Перемога гурту Kalush Orchestra на Євробаченні;
- Сергій Жадан за рік отримав близько 10 премій та виступив з сильною промовою на Премії миру німецьких книгарів;
- Українські фільми отримали нагороди на найзнаковіших кінофестивалях світу, таких як "Санденс", Каннський, Венеційський. Фільм "Клондайк" Марини Ер Горбач потрапив до лонглиста "Оскар-2023", а документальний фільм "Будинок зі скалок" – у шортлист.
- Співачка Джамала відвідала церемонію нагородження перед щорічною головною американською премією Центру Кеннеді (45th Annual Kennedy Center Honors), отримала нагороду та заспівала гімн України;
- Флешмоб #ЗнесиМенеПовністю позбавив міський простір Києва, Харкова, Дніпра, Житомира, Кременчука тощо пам'ятників Пушкіна. Хоча, може то був не флешмоб, а просто Сергій Жадан зробив фатальне селфі з Пушкіним;
- Міністр культури та інформаційної політики вперше в історії України брав участь у засіданні міністрів культури Європейського Союзу;
- Харківський академічний драматичний театр після довгої та запеклої боротьби активістів та співробітників театру з місцевою владою нарешті останнім в Україні позбувся "російський" та "імені А.С.Пушкіна" зі своєї назви;
- В Одесі нарешті прибрали пам'ятник Катерині II, яка ввела кріпацтво в Україні та знищила козацтво.
Культура – наш другий фронт. І на ньому перемога важлива не менше, ніж на тому, до якого прикута вся наша увага. Культура – це наше спільне надбання. Це не щось незрозуміле для обмеженого кола людей, обмотаних яскравими шарфами та в чудернацькому одязі. Культура – це про нас всіх, про український народ, про нашу ідентичність.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!