П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
— Яке місто спить і матюкається? — чую я запитання зі сцени.
Зазвичай ми сидимо в перших рядах кіноконцертного залу «Ювілейний». Він здіймається генеральським кашкетом над пологою площею. Він здіймається кашкетом генерала ЗСУ над пологою площею.
Ну як пологою? Зліва від нього гострим шпилем стирчить щось хвойне. Я не дуже знаюся на деревах. Єдине, на що я спроможна в питанні дендрології — це відрізнити хвойне від листяного. І то тільки тому, що мама відмовлялася купувати хвойні рослини в дім, бо це до смерті. Удома ніколи не було туї або ялівцю. Але це нікого не захистило. Вони всі мертві. Ми всі мертві.
Зліва від «Ювілейного» росте умовний кипарис. Справа профілем до «Ювілейного» завмерла Очаківська брама — ворота Херсонської фортеці. Її будівництво було завершено 1787 року. Очаківську браму збудували із сіро-жовтого вапняку. Його добувають у басейні річки Інгулець. Її назва з тюркської перекладається як «перешкода». У мене були певні сподівання на річку влітку 2022 року, як і на Кардашинські піски. Ходили чутки, що там зав'язла вся дивізія Паулюса 1943 року. Я не пробачила Інгульцю та Кардашинським піскам те, що вони не захистили міста. Так само я не пробачила місту те, що воно не захистило батька. Я відвантажила відповідальність за його життя та його смерть на плечі міста. Мені треба знайти винуватця. Я знаходжу. Я звинувачую Херсон.
Я дивлюся на світлини Очаківської брами. Вони стали моєю єдиною можливістю повернутися до Херсона.
Я вдивляюсь у світлини Очаківської брами з двома пілястрами по обидва боки від воріт. Я ніколи не бачила їх відчиненими. Я знаю, що за ними в глибині стоїть Свято-Катерининський собор, який імператриця наказала назвати Спаським. На його фронтоні залишився напис «Рятівникові роду людського Катерина II присвячує». Мені здається символічним те, що російська імператриця прусського походження, яка народилась у місті Штеттин (нині це Щецин, Польща), за тисячу п'ятсот кілометрів від Херсона, у XVIII столітті присвятила храм нашим військовим, нашим захисникам, нашим рятівникам світу. У рік завершення будівництва Херсонської фортеці Катерина II завітала з інспекцією до міста. Дратує мене факт її візиту? Зовсім ні, зовсім ні. Мало хто вештається херсонськими степами.
Храм склали з місцевого піщанику кольору білого золота. З нього батько збудував нашу дачу в Кардашинці, за тридцять шість кілометрів від Херсона.
У серпневу степову спеку в Кардашинці нам стає в пригоді звичай іспанців спати вдень. У степову спеку в Кардашинці з дванадцятої до четвертої в нас сієста. Ну як «у нас»? Ми — це чоловіки та діти: я, моя двоюрідна сестра, яка як рідна, кузен і племінник. Мама, тітка, невістка та бабуся ліплять вареники з вишнею.
Після шостої ми — діти: я, моя двоюрідна сестра, яка як рідна, кузен і племінник – накриваємо на стіл. Чоловіки з бабусею пораються в саду. Мама, тітка та невістка в шість рук виловлюють друшляками вареники, чвакають їх у великі миски, додають вершкового масла та ставлять на стіл.
Чоловіки повертаються із саду, роздягаються по пояс і сідають. Лунає сигнальний стукіт мисок — і до них одночасно тягнуться з усіх боків виделки. Тягнуться до напівпрозорих вареників, через тонку шкірку яких видно темно-червоні боки вишні. Ми накладаємо на тарілки гори вареників, над якими парує вулканічний дим, занурюємо їх у сметану — дехто сипле зверху цукор — і кладемо до рота.
З рота на всі боки бризкає вишневий сік. Він тече по голих животах батька, дядька, брата й кузена. Брат тре око. Шматочки вишні налипли на волосся племінника. Сестра обпікається гарячою ягодою. Вона розтулює рота й махає на нього рукою, як віялом.
Я начебто віддаляюся від нашої хатинки кольору білого золота. Я бачу сотні тисяч будиночків серед золотавих херсонських полів і чую з них радісний гомін, дзенькіт виделок, хлюскання вареників і вибухи сміху. Єдині вибухи, які чутно в Херсоні. Єдині вибухи, які чутно в Україні.
Цієї весни виповнилося двісті сорок років, як світло-золотий Свято-Катерининський собор (він же Спаський храм) було освячено. Я празникувала цей ювілей картоплею в мундирі й оселедцем із польського супермаркету. Двісті сорок років, як освятили храм, і чотири роки, як окупанти вивезли з нього останки князя Потьомкіна, який народився в селі Чижово, що за тисячу двісті п'ятдесят кілометрів від Херсона. Двісті сорок років, як освятили храм, і чотири роки, як із нього вкрали останки Потьомкіна. Тут святкувати нíчого. Не тому, що дата не кругла, а тому, що навіть мертві позбавлені спокою. RIP — «спочивай з миром»! Від цих трьох літер залишилася тільки R — «спочивай»!
Я придивляюся до світлин Очаківської брами з пілястрами. Дві з них розташовані праворуч, дві — ліворуч від воріт. Пілястри стрункі та довгі, наче ноги моєї двоюрідної сестри, яка мені як рідна. Якби в мене були такі ноги, я б ходила на руках. Капітелі пілястр підтримують декорований карниз та аттик. Які ж вони вродливі! Думаю я зараз. Тоді я не помічала їхньої вроди. Я не помічала вроди Херсона взагалі. Я була до нього упередженою. Так, як бувають упередженими до рідних батьків і милуються батьками своїх друзів. Я була упередженою до Херсона й милувалася Києвом. Мене тягнуло на Хрещатик. Я захоплювалася Золотими воротами. Мене вабив Печерськ. Печерськ із тіткою Ларисою, яка в духовці запікала курку на банці. Технічно то була не банка, а пляшка з-під кефіру, яку вона заповнювала водою, щоб курка виходила соковитою. Мене тягнуло до Києва й до соковитої курки. А що там Херсон і кукурудза? Вони завжди були, є і будуть. Як і батьки. Думала я тоді. Батьки пішли. Херсон і кукурудза були, є і будуть.
Ми сидимо в перших рядах «Ювілейного». Сидіти в перших рядах у моєму віці одинадцяти років і за мого зросту — метр тридцять сім сантиметрів — означає дивитися тільки на чорні лаковані черевики артистів.
— Яке місто спить і матюкається? — повторюють черевики.
«Реально? — думаю я, — він реально думає, що це оригінально запитувати в ХЕРСОНІ? "Яке місто спить і матюкається?" Тобто він упевнений, що до нього це просто-таки ніхто не робив. От жоден з усіх тих конферансьє, які заповнювали паузи в концертах майже однакових ВІА. Жоден із них не запитав у залу про місто, яке спить і матюкається».
Черевики просуваються ближче до краю сцени. Ліва туфля малює півколо в повітрі, граційно відкидає кабель мікрофона гострим носком і наполягає:
— Яке місто спить і матюкається?
«Пішла нахер», — про себе відповідаю я їй й дивлюся на віддзеркалення софітів на черевиках конферансьє. Від концерту до концерту туфлі не змінюються. Як і жарт про Херсон. Міняються тільки голоси, які його вимовляють.
«Пішов нахер», — повторюю я подумки. Я люблю читати, і мені відоме значення слова «філантроп», але в сенсі матюків мій вокабуляр ще треба підтягнути.
«Пішли ви всі нахер», — думаю я й мрію про епоху, наближення якої вже відчуваю. Про епоху, коли я перетворюся на підлітку, буду всіх посилати нахер уголос і пояснювати свою поведінку буремним станом пубертату. Скажу одразу: ця епоха так і не настала. Тобто пубертат завітав. Буремність — ні. Уся буремність підлітковості зводилася до того, що я парфумилася коньяком батька. Він назбирав гарну його колекцію.
У Новій Каховці, за сімдесят сім кілометрів від Херсона, виготовляли якісний коньяк. У Новій Каховці, де 1899 року три франко-швейцарці отримали перший урожай винограду, будуть виготовляти якісний коньяк. Усе моє життя перетворилося на вибір між минулим і майбутнім часом дієслів.
З усіх каховських коньяків понад усе мені подобається «Таврія». Нічого не можу сказати про його смак. Мене вабить коробка кольору слонової кістки та квітково-ванільний аромат. Я торкаюся корком від коньяку за вухами та до зап'ясть. Підліткою я парфумлюся коньяком і вчуся цілуватися на тюльпанах. Я вчуся цілуватися на червоних із рудими підпалинами тюльпанах. Саме так я бачу пубертатний бунт.
Тобто Херсон — місто, яке, на думку гастролерів, спить і матюкається. Я б так не сказала. Я так не скажу. Матюків я чула не більше й не менше, ніж у будь-якому іншому місті. Щодо сну, то кажуть, ніби Нью-Йорк (що за сім тисяч дев'ятсот кілометрів від Херсона) — це місто, яке не спить. Так кажуть ті, хто не був у Херсоні.
Мама прокидається о п'ятій ранку та збирається на стихійний базар біля залізничного вокзалу. Коли вони зідзвонюються з бабусею ввечері, то бабуся тріумфально її інформує, що о п'ятій уже поверталася додому.
Мама прокидається о п'ятій ранку та збирається по скручену в баранячий ріг ковбасу, густі вершки, від яких аж ложка згинається, і по яйця, жовток яких набрав кольору куркуми. Хтось це все привозить зранку (тобто практично з ночі) під високі каштани.
Мені здається, що це були саме каштани. Або мені втішно думати, що то їхні свічки підсвічували бабусь і тіточок. Є в херсонських базарах якась незрозуміла, але відчутна сакральність. Мені втішно уявляти свічки каштанів, які освічують жінок і розкладені на рушничках бринзу, сало, тараньку, картоплю, огірки, помідори, трилітрові бутлі з молоком. Вони розкладають їх на рушничках або залишають у кошиках, злегка відгорнувши хустини, щоби покупці спокушалися полуницею, яблуками, пиріжками, кабачками, качками, курми, кролями, на одній лапці яких завжди залишали клаптик шерсті, щоб можна було довести, що це саме кріль, а не, приміром, кішка. Мені втішно уявляти свічки каштанів, свічки, які тримає зелена долоня з п'ятьма пальцями і які світять зверху на різноколірні маківки бабусь і тіточок.
З вокзалу мама сідає на… я не пам'ятаю номера тролейбуса, тому завантажую ізівей. У хвилини розпачу, тобто завжди, я подорожую Херсоном з ізівеєм. Він робить моє життя ізі. Не сильно ізі, але я й за це вдячна. Він робить моє життя трішки ізі, а Херсон — трішки ближчим. Ближчим, попри всі ці кілометри, які простяглися між нами. А, до речі, скільки їх — цих кілометрів? Я заходжу в гуглмеп.
«Не вдається прокласти маршрут», — бачу я на екрані.
Я запитую в чату джипіті.
«Дві тисячі триста кілометрів автівкою», — відгукується він і додає: — Або одна тисяча дев'ятсот п'ятдесят кілометрів по прямій, як летить птах«.
Не знаю, як розуміти його останні слова. Він навчився кумедничати чи пташиний політ — це єдиний доступний мені спосіб дістатися Херсона? Якби я могла обирати, то я би повернулася туди мартином.
Ізівей показує, що з Привокзальної площі до нашого дому йде тролейбус № 9. Мама сідає на нього та їде до зупинки «Обласна лікарня». Вона переходить через проспект Ушакова (нині — Незалежності) та крокує вулицею Українською. За кілька кварталів від неї зліва стоїть пам'ятник Джонові Говарду, який з'явився на світ поблизу Лондона, за дві тисячі чотириста тридцять кілометрів від Херсона. Джонові Говарду — британцю за походженням, філантропу та юристу за покликанням. Він присвятив своє життя поліпшенню умов ув'язнених. Для цієї діяльності дві імперії — Британська, в якій він народився, і Російська, в якій помер, — годилися ідеально. Біла стела, присвячена Джонові Говарду, стоїть на проспекті Незалежності, але поховали його в селі Степанівка, за шість із половиною кілометрів від Херсона. Із часом його могила зникла. Йому, як нікому іншому, були відомі повадки імперців, і тому він учинив мудріше, ніж Потьомкін: замість того, щоби бути вивезеним у безвість, Говард розчинився в херсонських степах.
Мама крокує вулицею Українською. На її перетині з вулицею 295-ї Херсонської дивізії — тієї, яка 1944 року визволила Херсон від окупантів, від німецьких окупантів — великою літерою Г стоїть наш дім. Мамине життя обвивається навколо дому.
Якби я зараз опинилася в Херсоні, я би проігнорувала тролейбус. Я би пересувалася пішки по проспекту Незалежності. За сімнадцять хвилин минула б зупинку «Обласна лікарня» та, не повертаючи додому, ішла б далі. Далі й далі, щоб за чотирнадцять хвилин дістатися Херсонської міської ради. Проспект Незалежності, 37. Вісімнадцять віконних комірок уздовж. П'ять віконних комірок упоперек. Сіра будівля. У жодних архітектурних екзерсисах помічена не була. Я приходжу сюди до батька. Його життя обвивається навколо роботи. Колись саме сюди я прилечу мартином. Я прилечу сюди мартином і крилами закрию небо над містом.
Я дістаюся Херсонської міської ради. Здається, що саме два вікна праворуч від входу — це батькова колишня приймальня та кабінет. Я бачила на ютубі, як літали папірці по пограбованих кімнатах і коридорах комітету після визволення Херсона в листопаді 2022 року. Коли камера раптово стрибнула до його кабінету, мені здалося, що я побачила його за столом. Він підвів голову та подивився на мене. І смертю смерть подолав.
Херсон — це місто, яке спить і матюкається? Частково — так. Зараз йому бракує часу, щоби спати. У нього немає часу, щоб спати, і дуже багато приводів, щоб матюкатися.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media