Лідер неокласиків, видатний лектор, феноменальний інтелектуал: про життя й трагічну загибель Миколи Зерова

Микола Зеров. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Микола Зеров — поет, літературознавець, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. А також легендарний професор, на лекції якого приходили навіть викладачі, покидаючи своїх студентів, лідер неокласиків і той, кого називали "живим сріблом" і "Золотоустом".

Він став ворогом для радянської влади, бо одним фактом свого існування руйнував міт про провінційність і меншовартість української культури. Після абсурдного звинувачення в керівництві терористичною групою й арешту він сперечатиметься з чекістами про Пантелеймона Куліша, а на Соловках перекладатиме "Енеїду" українською.

Суспільне Культура розповідає історію життя Миколи Зерова, письменника Розстріляного відродження.

"Скучающий осьмоклассник" з феноменальною пам'яттю

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові в інтелігентній учительській родині. "Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство", — так писав Зеров у своїй автобіографії.

Батько Зерова Кость Іраклійович піклувався про освіту дітей — він любив спостерігати за природою, описував її в оповіданнях, які потім читав дітям, їздив до шкіл на велосипеді, відвідував лекції молодих учителів, інколи й сам давав зразкові уроки. У родині було одинадцятеро дітей, з яких до повноліття дожило лише семеро і троє з них стали відомими діячами: один із братів Миколи Зерова став вченим ботаніком, академіком АН УРСР, а інший — письменником, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест.

Спілкувалися в родині двома мовами: батько російською, а мати українською. Марія Яківна прищепила дітям любов до мови — вона походила з роду вільних козаків і жоден з її пращурів не був у кріпацтві.

Микола Зеров та родина Зерових, 1918 рік. Фото: суспільне надбання

Юний Микола Зеров після закінчення школи вчився в Охтирській та Першій київській гімназіях. Саме це навчання стало початком його любові до Києва — київська гімназія була розташована в одній з будівель сучасного університету Шевченка.

Там 13-річний Зеров разом із друзями створює рукописний журнал "Скучающий осьмоклассник", де "публікують" віршовані пародії на гімназистів та їхніх учителів. Гімназійна адміністрація не залишила цього без уваги й занизила Зерову оцінки на випускних іспитах, щоб він не отримав медаль за успіхи у навчанні.

Але студент Зеров мав феноменальну пам'ять: запам'ятовував багато інформації та міг ситуативно цитувати великі тексти, тому відсутність медалі не завадила йому вступити й вивчитися на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира.

Видатні лекції Зерова-Золотоуста

Після закінчення навчання Зеров учителював у Златополі та Баришівці, згодом викладав латину в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства і українознавство в Архітектурному інституті. Працював редактором бібліографічного журналу "Книгарь", а вже у 1923 році Зеров повертається як викладач у стіни своєї альма-матер, Київського інституту народної освіти, як він називався тоді.

Про виступи Миколи Зерова серед студентів ходили легенди. Його університетська лекція була радше невимушеною розповіддю, цікавою бесідою, а під час його промов у авдиторіях западала абсолютна тиша — настільки слухачі були зацікавлені зловити кожне слово викладача.

"В художньому інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій Миколи Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури. Щоб не «зривалися» інші лекції, вирішили перенести предмет Зерова на останні години в розкладі", — згадував один із сучасників.

"Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, а за вміння відгукуватися на кожну важливу подію – «живим сріблом». Часто студенти зустрічали і проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої", — зі спогадів дружини Софії Зерової.

Микола Зеров. Фото: суспільне надбання

Творчість, лідерство серед неокласиків і гумор

Зеров перекладав українською твори давньоримської, західноєвропейських та російської літератур — завдяки йому з'явилися неперевершені інтерпретації багатьох класичних поетів. У власній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми та філософськими мотивами.

У 1920 році вийшли підготовлені ним "Антологія римської поезії" та "Нова українська поезія", що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. Про "Антологію римської поезії" критик Сергій Єфремов писав: "Не дилетантом заходиться він біля своєї праці, а озброєний солідною підготовкою і це, разом з справжнім поетичним хистом, дало прегарні, немов ковані переклади, що староримський побут влучно зодягають в одежу українського слова". Автором обкладинки став Георгій Нарбут.

"Антологія римської поезії" та "Нове українське письменство" Миколи Зерова. Фото: суспільне надбання

Микола Зеров був ідейним лідером літературної групи неокласиків. Також він належав до інтелігентського гуртка, що сформувався довкола художника Георгія Нарбута.

На зібраннях вони часто обговорювали справи розвитку української літератури та мистецтва, але було й місце для жартів — разом з Нарбутом і ще кількома друзями Зеров створював містифікаційний та сатиричний образ такого собі Лупи Грабуздова. Сьогодні відомі дві його поезії від імені Грабуздова, також збереглися пародії на тогочасних літераторів. До прикладу, про Павла Тичину Лупа Грабуздов відгукувався так:

"Навколо — комуна,

А космос — в душі,

Че-ка ж над ухом:

— Бреши,

А пиши!"

Заставка до книги "Лупа Грабуздов" пера Георгія Нарбута. Фото: Facebook Національний художній музей України

Про почуття гумору Зерова розповість така ситуація: одного разу письменник зламав зуб, і щоб перетворити недолік на свою перевагу, він написав цикл дотепних сонетів "Зламався зуб":

"Прощай, навік прощай, моє кохання!

Позбувся зуба я… Щербатий і сумний,

Я понесу в могилу сподівання

На усміх твій, рожево-золотий.

Проклятий сир. І добрий, і твердий,

Зламав без жалю зуб пломбірований мій,

І я шепчу, шепчу без розставання:

Прощай навік, кохана, — до свідання".

Але повернімося до серйозніших поетичних зразків — у 1924 році вийшла збірка Зерова "Камена", яку вважають найяскравішим зразком поезії українських неокласиків. Сонети цієї збірки вплинули на розвиток жанру в українській поезії, а ціла низка віршів найвидатніших римських поетів була перекладена вперше. Вважається, що обкладинку до книги створив сам автор, а назва збірки узята з античної міфології: "каменами" римляни називали богинь — покровительок поезії, мистецтв і наук.

Збірка Миколи Зерова "Камена". Фото: суспільне надбання

Літературна дискусія — Зеров підтримує Хвильового

У 1925 році почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 року — письменники обговорювали, якою має бути новітня українська література. Микола Хвильовий був одним з її ініціаторів: він стверджував, що важливими є освіченість, заглиблення у світовий досвід і вміння поводитися зі словом, а не просто пролетарське походження та бажання писати.

І Хвильовий, і Зеров тяжіли до інтелектуалізму, європейських тенденцій — і обоє мріяли бачити українську літературу в загальноєвропейському контексті. Тож у дискусії Зеров-критик стає на бік Хвильового. Хвильовий пішов далі й став стверджувати, що українська література може і має розвиватися окремо від російської, орієнтуючись передусім на Європу — "геть від Москви!". Микола Зеров у свою чергу кинув клич Ad Fontes ("До джерел"), що означало наголос на глибокому вивченні власних і світових культурних традицій.

Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923 р. Серед них Максим Рильський, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Павло Тичина, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка. Фото: суспільне надбання

"Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе", — писав Микола Зеров.

За це письменників затаврували "буржуазними націоналістами". Також дратувала опонентів Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Після закулісного втручання в дискусію Йосипа Сталіна Миколу Зерова починають переслідувати.

Переслідування й особисті трагедії

З кінця 1920-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. Миколу Зерова відстороняють з посади професора за так званий контрреволюціонізм, а згодом і звільняють. Радянські спецслужби чинили на нього тиск, забороняючи йому продовжувати літературну діяльність. Не витримавши подібного тиску, вчиняє самогубство Микола Хвильовий, друг Зерова.

Ще одним величезним потрясінням для Зерова стала смерть від скарлатини його єдиного десятирічного сина Костика-Котика. На церемонії прощання Микола Зеров виголосив прощальну промову латиною, мовою мертвих. На здивовані погляди присутніх він згодом відповів: "Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?"

Дружина Софія Зерова не змогла бути на похороні, бо лежала в лікарні. Стосунки подружжя й до цієї трагічної події вже давно були складними, адже в Софії був роман із письменником Віктором Петровим-Домонтовичем і Зеров знав про це.

Микола і Софія Зерови з сином Костянтином. Фото: суспільне надбання

"Терористична група Миколи Зерова"

27 квітня 1935 року до Зерова прийшли з обшуком та арештували за звинуваченням у тому, що він керівник контрреволюційної терористичної націоналістичної організації. Разом із ним арештували 28 представників української інтелігенції.

Підставою для обшуку стало "зізнання" одного з колег по перу про "траурне зібрання" у квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки, де присутні читали вірші та висловлювали співчуття з приводу смерті письменника. Серед учасників він назвав й ім'я Миколи Зерова. Також під час обшуку чекісти знайшли так звані речові докази: книгу "Політика" з дарчим написом Григорія Косинки та історичний роман "фашиста" Пантелеймона Куліша "Чорна рада".

Спочатку Зеров намагався пояснити, заперечував, сподівався, що йому вдасться реальними фактами домогтися справделивості. Але після цілого року допитів і психологічного тиску остаточно виснажений морально письменник вже був готовий на все, тільки б це закінчилося. Він навіть порадив іншим, що "нужно хоть что-нибудь клеветать на себя, иначе нас всех расстреляют".

Микола Зеров. Фото: суспільне надбання

Після "тасувань" "терористичну групу Зерова" визначили з шести учасників: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь. Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Навіть для радянських органів справа Зерова виглядала цілковитою "липою": "Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера", — йдеться у висновках про реабілітацію Зерова, писаних уже по його смерті.

Військовий трибунал на закритому судовому засіданні без участі звинувачених і захисту розглянув судову справу. Зерову визначили міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна.

Заслання й убивство

У 1936 році етап із Миколою Зеровим та іншими засудженими в справі прибув на Соловки. За станом здоров'я він не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати, а закінчивши роботу, в комірчині сторожа займався перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну працю над українською версією "Енеїди" Вергілія, про що Зеров пише в листах до дружини. Рукопис цього перекладу втрачено або знищено.

Останній з листів Зерова до дружини датований 19 вересня 1937 року.

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень "справу Зерова та ін." нагально переглянула особлива трійка УНКВС по Ленінградській області. Зерову, Филиповичу, Вороному, Пилипенку було винесено найвищу міру покарання — розстріл. Вони загинули 3 листопада 1937 року. Миколі Зерову було 47 років.

Батько Зерова щотижня писав Сталіну лише одну фразу: "Де мій син Микола?" Згодом йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937-го, а дружині після війни відповіли, що Зеров помер 1942 року. Ні вона, ні батько так і не дізналися справжніх обставин смерті.

Микола Зеров був реабілітований посмертно ще самою радянською владою у 1958 році — вирок Військового трибуналу і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області були скасовані, а справу припинено "за відсутністю складу злочину".

Документ про виконання розстрілу Миколи Зерова. Фото: суспільне надбання

Про актуальність спадщини Миколи Зерова — говорять літературознавці

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
Михайло Назаренко, український літературознавець, критик, письменник і перекладач

Микола Зеров – не лише блискучий інтелектуал 1920-х. Це постать, актуальна доти, доки ми читаємо і міркуємо про українську культуру. Недавно я запостив у фейсбуці уривок із його роздумів про історію та сучасний стан українських перекладів – і перша реакція майже вcіх читачів була: "Ну як про сьогодні!" Не через те, що ми ходимо колами, а тому, що гостра і точна думка залишається актуальною.

Небагато знайдеться в нас критиків й істориків літератури, які б настільки системно бачили нашу культуру, хто б так влучно і гостро міг її описати. Був Зеров — і після цього просто соромно розводити ту демагогію, яка в нас нерідко маскується під інтелектуальність і патріотизм. Бо справжня розмова про те, чим ми були і є, може бути такою, як у зеровських статтях, книжках, лекціях.

А ще, звісно, він великий поет — один із найбільших у нашому ХХ столітті й, зізнаюся, мій найулюбленіший. Рильський, рецензуючи єдину його прижиттєву збірку, "Камена", зауважував: багато що там буде не зовсім зрозумілим навіть для досвідченого читача. "Але пощо ж писати так, щоб то потребувало коментарів? Відповім на це теж питанням: для чого взагалі писати книги?" От саме так: Зеров показав, що таке справжня складність поетичної мови — мови культури. І водночас ті ж самі вірші справляють глибокий емоційний вплив, бо їхня складність — єдиний спосіб зобразити те, про що йдеться: Київ, безнадія, вічність, культура.

Хороших видань Зерова не дуже багато: двотомник 1990 року, монументальне "Українське письменство" 2003-го. Давно є потреба в зібранні творів — бодай не повному, але добре підготованому. Сподіваюся, до цього дійде.

Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
В'ячеслав Левицький, поет, перекладач, літературознавець, кандидат філологічних наук

Зараз особливий час для перечитування творів Миколи Зерова, тому що ми перестаємо вірити в інтелект і талант, які не доповнюються сумлінністю. Своєю чергою Зеров — це ерудит й естет, для якого інтелектуалізм означав насамперед відвагу (ні, не просто величаву позу). Це людина, що рішуче прагнула подолати провінційність української культури, а в незворушності вбачала симптоми сірості й меншовартості.

Це харизматичний і чуйний викладач, який міг зібрати величезну аудиторію навіть під час блекаутів сторічної давності. Зрештою, це велика та шляхетна київська легенда. Кілька віршів, які Зеров присвятив нашій столиці, стали еталоном поезії про неї. Ніхто раніше не згадував в одному сонеті про кілька епох з історії Києва так динамічно, химерно й по-справжньому живо, що давньогерманські воїни опинялися поруч із новітніми розгнузданими футуристами. У його навіть не строфах — рядках про "Шеделя білоколонне диво", "золотом цвяховану блакить" або "запашний простíр, // Де ходить вітер горовий і пʼяний" Київ змальовано виразніше, аніж у деяких перехвалених романах.

Не вірте нікому, хто каже, що Зеров — безпристрасний автор, такий собі сухар! Він влучно іронізував іще в ранніх віршах (приміром, хвилюючись через екзамен), а згодом поєднував академічний раціоналізм зі спостережливістю поета. Навіть певною богемністю: у дружньому листі Зеров розповідав Михайлові Могилянському про безтурботну вечірку неокласиків у Віктора Петрова, після якої вони, як зазначено, "всім кодлом" подалися фотографуватися на Володимирську гірку. А ще Зеров умів натхненно "запакувати" сюжет у стриману та лаконічну, зате оригінальну деталь, кепкуючи над ротатою вороною — уособленням обивателів чи міркуючи про Херсон — карту, висмикнуту з колоди похмурої минувшини.

Він інтригував. Наприклад, в українській літературі небагато поетів, чиї твори про Донбас могли б за палітрою, експресією і таємничістю конкурувати з пейзажем цього київського професора: "Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш // Над сірими і ржавими ярами — // Ми їх пили маленькими ковтками, // Бо знали ми: півмісяць буде наш". Що вже казати про майстерність ввічливого тролінгу! Як літературний критик Зеров дорікав відомому авангардистові за "взяті напрокат óбрази", а дебютну книжку майбутнього соцреаліста назвав "типовою втратою початкуючого поета з провінції на затягані і набридлі теми".

Твори неокласика (і поезію, і літературознавчі праці, і критичні статті) в останні десятиліття друкують досить активно. Інколи в межах надзвичайно цікавих проєктів: згадаю, зокрема, антологію-артбук Олександра Андрієвського "Південні вірші" (2024). Але не певен, що сам Микола Костьович із його вимогливістю був би радий багатьом публікаціям. З одного боку, у 2002 році Микола Сулима ретельно упорядкував величезний, на понад тисячу сторінок, том робіт Зерова "Українське письменство". З другого — напевне, простіше знайти бібліотеку Ярослава Мудрого, ніж нове видання віршів Зерова бодай із якимись примітками. Чи кожен читач і кожна читачка зможе без фахових коментарів оцінити цю складну за змістом лірику, пересипану термінами й посиланнями? Не факт. Словом, на такому фоні радянський двотомник Зерова постає мало не зразковим (усе ж укладачами були Григорій Кочур і Дмитро Павличко, які любили літературу та мали пієтет до знакового модерніста).

До речі, дивно і прикро, що ми вчергове дискутуємо про велику російську любов Булгакова до нашого міста, про начебто корисність "Білої гвардії" для заглиблення в несфальшовану історію України. Російськомовний інтелігент Зеров став провідним українським урбаністом, надихаючись духом української старовини в Києві й не глузуючи над україномовними вивісками, як цей його сучасник. Може, такий приклад усе ж актуальніший сьогодні?..

Ясна річ, Зеров — не з тих поетів, чиї вірші всі з легкістю цитуватимуть або наспівуватимуть. Але, на щастя, до неокласиків нині прикута увага. І це ще один їхній здобуток — утвердження інтересу, ба навіть моди на українське інтелектуальне мистецтво. Роль Зерова тут неможливо применшити.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media