Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Чим більше тижнів минає між моїми поїздками на Донеччину, тим більше тривожуся за кілька днів до дати початку руху за маршрутом Київ — Слов'янськ, звичним маршрутом додому. Фронт підійшов надто близько до рідного міста. У 2026-му Донецької залізниці фактично немає. Порожнім стоїть слов'янський вокзал із маленьким розарієм на платформі біля першої колії. Влітку 2025-го там мене проводжали метелики й коники-стрибунці на клумбах, земляки поспішали на електрички, а на привокзальному ринку можна було натрапити на ятки зі слов'янською керамікою, бо зухвалі керамісти продовжували працювати.
Слов'янськ завше був брамою між Донеччиною і Харківщиною. Коли я їхала з Києва в потязі, перехід між областями не помічала, і після Лозової почувалася майже-вдома. Ніби невидима рука з Донеччини торкалася невидимої руки на Харківщині, щоб засвідчити приязнь і єдність Слобожанщини. Сьогодні брама до Донеччини — саме населені пункти Харківщини. Взимку потяг доправив мене до Барвінкового, цього липня на моєму квитку було позначено «Київ — Лозова». Далі автобус розкришеними дорогами довіз мене додому. Тепер траєкторія подорожі може змінитися кожного ранку, бо її визначають дії ворога, який надумав убити мій край, руйнуючи разом із ним серця тих, хто, як рослини-ендеміки, ніколи не знайдуть іншого дому крім нашого степового королівства.
Моя ендемічність є частиною моєї природи. Годі сподіватися колись її втратити. Кілька місяців тому знайома здивовано запитала, чому мене тягне на напівзруйновану Донеччину, адже я понад двадцять років живу в Києві. Так, ніби ці роки мали скасувати мою ендемічну єдність із рідним домом. Я вирішила їй нічого не пояснювати, бо слова безсилі. Майже чверть століття живу в столиці, але досі відчуваю, що тут перебуває лише частина мене. Київ може нагадати тобі, звідки ти, у непередбачувані моменти. З «реєстрації в Донецькій області» в моєму паспорті й нині починається безліч «пригод» у державних установах, у розмовах із роботодавцями, орендодавцями, знайомими й незнайомими.
Та справа навіть не в тому, що я не маю в столиці власного житла, а в тому, що кожен обстріл рідного міста відчуваю гостріше, ніж київські пекельні ночі з балістикою. Маючи сердечні зв'язки з Русанівським урочищем, старим Подолом і Дніпром, я не належу їм вповні, доки мій степовий життєсвіт загрожений. Я усвідомила це 2014-го після звільнення Слов'янська. Тоді у підконтрольних Україні міст Донеччини ніби відкрилося друге дихання. Водночас протягом дванадцяти років російсько-української війни присутність винесеного країною-агресоркою вироку моєму дому робила всі поїздки туди радісними й болючими.
У моїх думках про рідний край надія сусідить з тривогою, і це є частиною мого відчуття дому. Але цього літа більше за реальні небезпеки рідного прифронту я тривожилася, як проростатиме у свідомість звуження простору довкола міста. Мені було страшно, що не зможу опанувати себе, побачивши каміння замість старих купецьких будівель. Більше за дрони й КАБи мене непокоїло те, як життя відступає від мого дому, ласі медівники-«туристи» вже оповідають про «міста, що помирають» і ховають мою малу батьківщину до того, як російська армія її зруйнує. Ніби соціальна смерть мого степового королівства має настати раніше за смерть фізичну, а всі, хто про це пише, впевнені, що керуються «реальним поглядом на ситуацію», і щоб стати «своєю», я маю з ними погодитися і припинити говорити про Донеччину.
Перед літньою поїздкою до рідного міста більше за нескінченні бомбардування, знищені житлові будинки, магазини, ринки, фітнес-центри, школи, коледжі, університетські корпуси та пам'ятки архітектури, періодичну відсутність електрики й води я боюся, що руйновище, яке сіє РФ у моєму краю, закриє його образ у моїй свідомості. Мені страшно не втримати моє степове і сонячне королівство в собі самій. Росіяни не мають влади над моїми спогадами, але те, на що вони перетворюють Донеччину, нищить моє теперішнє і перекриває дорогу в майбутнє.
Ще в Києві одна з внутрішніх тривог будить мене на світанку, і в грудях прокидається моє невидиме серце, яке ніколи не дасть забути про степ, шлях до якого стає дедалі складнішим. Моє видиме серце застигає на кілька секунд, намагаючись підлаштуватись до ритму серця невидимого. Я дивлюся в бік сходу сонця — у бік мого королівства. Невидиме серце ховається всередині серця видимого, щоб на переході між Харківщиною та Донеччиною прокинутись і стрибати так високо, що мені доведеться покласти руку на груди.
За дванадцять годин до початку подорожі додому я п'ю каву і йду до Дніпра. Звичку кидати монетки у воду, щоб повернутися, знаю з 1985-го, коли вперше з батьками побувала в Маріуполі. Хоча для мене вона не має нічого спільного з магією, мій день у Києві перед поїздкою на Донеччину починається з неї. Я йду набережною до Русанівського пляжу і подумки повторюю, що повернуся. Говорю це Дніпру, так ніби то єдиний Інший, якому є діло до мого повернення.
Я обрала Русанівку для проживання на восьмому році життя в Києві — за близькість ріки та майже курортну острівну легкість, що віддалено нагадала мені рідне курортне місто. Коли доходжу до місця, де зазвичай плаваю, починається дощ. Над Гідропарком гримить грім. Дощ сильнішає — тепер це справжня злива. Я пливу, і довкола мене по воді скачуть невидимі монетки. Ніби хтось їх кидає, щоб я вціліла, і мене ніщо не зачепило ззовні й не зламало зсередини. У місці, де течія найсильніша, віддаю ріці свою монетку. Коли виходжу на берег, біля мене вистрибує з води велика риба. Я називаю її тим іменем, яким зазвичай звертаюся до таких, і обіцяю, що ми ще побачимося.
За добу слухаю, як рідний слов'янський дощ шелестить за вікном, а степовий грім котиться небом над містом.
Липневий і серпневий Слов'янськ найбільш справжній. Блакитні петрові батоги біжать наввипередки з сіро-зеленим полином вздовж стежок та узбіч, і це вказує на середину року. В таку пору проявляється курортна природа мого дому, в якому в мирні часи кількість санаторіїв, маленьких керамічних підприємств, кондитерських цехів, ринків і кафешок перевищувала кількість промислових об'єктів. Навіть у часи війни, у 2014–2021-му, туристи з Донеччини й Харківщини обирали наші місця для відпочинку, а степові люди, котрі втратили свій дім в окупації, обирали Слов'янськ для нового початку життя.
Моє королівство — зустріч повітря і води, сонця та солоних і прісних озер та річок, реальна матеріальність краси степу. Це маленькі відстані між селами, туристичними базами, лісами й луками, що колись оточували моє місто щільно сплетеним вінком, а тепер росіяни прагнуть перетворити їх на царство мін і мертвих. Це прекрасні панорами в кількох районах міста, які тепер стали прикметою його вразливості перед ворогом. Це боривітер над ярами, величезні колонії серпокрильців у спальних районах, голоси здичавілих на канікулах підлітків між багатоповерхівками й запах маринадів з вікон у серпні-вересні. Це не терикони, яких я не бачила до восьми років, а гора Карачун, з якою вітаєшся прямо з вікон багатоповерхівок. Це Крейдяна гора у Святогірську, до якого колись кожні пів години бігали маршрутки, а тепер не наважуються їхати найзухваліші гуманітарні місії. Це спалені ворогами крейдяні сосни, образ яких лишився у моєму приватному фотоархіві й у спогадах, та вцілілий орнітологічний заказник у районі Слов'янського курорту з розмаїттям птаства, що не бажає залишати місця, над якими літають дрони та КАБи.
Це незнищенні солоні озера, вітер і небо над ними, вцілілі шматочки краси мого королівства, що береже дно доісторичного моря та вершини доісторичних гір. Це місце, куди мої предки прийшли кілька століть тому. Це єдиний мій центр Всесвіту, моє сонячне і солоне королівство, загрожене, засуджене ворогом на смерть і беззахисне.
Здається, сьогодні місто спорожніло, але варто у понеділок вийти до однієї з маршруток — і бачиш, що людей немало. Можна піти пішки до центру міста рано-вранці й зустріти з два десятки зухвальців, котрі знають всі переходи-нірки в антидронових сітках, а за годину опинитися в доглянутому міському Шовковичному парку. Там давно немає шовковиць, та серед тих дерев сто років тому познайомилися мої бабуся й дідусь. Тепер серед ботанічного розмаїття, верб, хмелю, троянд і лаванди живуть садові скульптури зі зруйнованого на іншому кінці міста санаторного мінідендропарку, і серед них — маленький боривітер-вартовий.
У прифронтовому місті можна сісти на маршрутку біля будинку купецького зібрання і гайнути у район солоних озер, щоб нарешті належати собі й простору довкола. У маленькому суперсолоному морі вода тримає краще, ніж у будь-якому великому морі, і можна зависнути над глибокою ямою (кажуть, 20 метрів?!), роздивляючись дрібних живих істот у воді. Це місце, де познайомилися мої батьки. На дні одного з озер лежать сотні моїх монеток, і цього серпня я додаю до них ще одну.
Бути вдома — відчувати, як сіль сповнює сонячне світло, слухати голоси птахів-довгоногів і впертих мартинів, яких, як і тебе, від подорожі до Слов'янська важко віднадити.
Бути вдома — бачити світло на воді, щоб потім кілька місяців живитися його силою.
У липневому-серпневому Слов'янську 2026-го сигнали повітряних тривог звучать так часто, що важко розпізнати, де закінчується одна і починається друга. За дві доби я звикаю до цілодобових обстрілів, і помічаю, що сплю краще, ніж у Києві. За тиждень починаю розуміти, куди пролітає повз мене КАБ. Вдень мого слабкого зору достатньо, щоб побачити падіння бомби й зрозуміти, що вона гепнулася в полі або в промзоні.
Та краса ще живе в моєму степовому королівстві й проривається так несподівано, що моє невидиме серце майже вистрибує з грудей.
Загрожена краса дивиться з облич троянд у розарії, влітає у вуха голосами птахів в орнітологічному заказнику і відхиляє очерет, щоб показати церкву, до якої мої предки по батьковій лінії ходили ще в позаминулому столітті.
Крихка краса розкидала по місту горіхові дерева та віконниці у спорожнілих старих будинках, кожен із яких є мішенню для російської армії.
Вразлива краса шкрябає мою п'яту, щоб я нахилилася і помітила, як солонець по краю озера став червоним.
Тендітна і зухвала краса розгортається до обрію і далі на панорамах.
Я виросла в районі, побудованому в 1970–1980-х, та частина моїх маршрутів пов'язана з найстарішими кварталами середмістя. Моя ненависть до ворогів прямо пропорційна тому, як вони ніби за пекельним планом руйнують куточки, добре відомі й людям-ендемікам, і тим, хто багато років поспіль відвідували Слов'янський курорт влітку. З дитинства пам'ятаю, як у нас казали «піти гуляти в город». Це означало на тролейбусі поїхати в центр міста, де були парк розваг, велика площа з фонтаном і магазинами довкола, кінотеатри та будинки культури, скверики, катальпи та розарії, старі купецькі споруди, будівлі, побудовані для містян меценатами в кінці ХІХ — на початку ХХ століття, і принадні для мешканців інших міст слов'янський ринок, кафешки та кондитерські.
Влітку 2026-го я дістаюся до «города» маршруткою, виходжу біля спорожнілого авіаційного училища і йду до напіввцілілої мозаїки радянських часів — планета Земля в блакитних, синіх, бузкових кольорах летить у просторі й часі. Я роблю кілька знімків на телефон, підбираю з асфальту десяток бузкових шматочків, що обсипалися від близьких вибухів. На мить моє невидиме серце майже зупиняється. Образ мого міста — калейдоскоп, з якого сиплються шматочки мозаїки. Я ховаю їх у торбу і бачу, як я-дванадцятирічна йду містом.
Мої звичні маршрути до музичної школи — найпростіші прогулянки середмістям. Сьогодні я йду разом із собою-дівчинкою повз забиті ОСБ плитами вікна, зачинені й уцілілі магазини, провалений дах будинку, де була книгарня. Ми минаємо вцілілі клумби та кафешки, в яких гудуть генератори, доходимо до Соборної площі, вітаємося зі старим дубом і з трояндами.
Центр міста живий, засмучений, виснажений і радий нас обох бачити. Я помічаю, яка велика наша площа, і згадую батькові розповіді про те, що колись тут був старий собор. Новий, відбудований вже у нашому столітті на іншому місці, визирає з-за дерев. Дівчинка нахиляється і торкається пальцями асфальту перед постаментом, на якому колись стояв радянський ідол. Десь саме тут був Троїцький собор, зруйнований вибухівкою і важкою технікою у грудні 1971 року, за шість років до мого народження.
З безлічі міських легенд найближча мені історія про плач замурованого під асфальтом ангела, який колись жив у знищеному соборі. Я прислухаюся. Під землею тиша, бо в ангела немає ані слів, ані сліз. І хоча в моїх думках про нього більше естетики, ніж віри в надприродне, я вітаюся з ним, бо наш занімілий ангел — все одно ангел.
Я дивлюся в бік будівлі міськради на портрети земляків, які загинули в російсько-українській війні. Деякі з цих лиць мені знайомі. Когось я знала в шкільні роки, хтось є знайомцем по місту або родичем однокласників і приятелів, хтось був зовсім юним, коли я вчилася в університеті. Дівчинка спостерігає за мною. Вона знає, що таке смерть, бо вже втратила батька, але не знає, що таке війна. Вона, як і я, тепер знає, що під землею в центрі площі її рідного міста занімів ангел, хоча він все ще там.
Біля повороту до будівлі музичної школи дівчинка зникає. Я одна стою і дивлюся на забиті вікна і двері, на шматки чорної плівки, яка тріпоче там, де ОСБ-плит не вистачило, на страшних бродячих псів, що не пускають мене до входу. На стан концертної зали після бомбардувань немає сил дивитися. Я повертаюся до вцілілого розарію на площі, ходжу між катальпами та горіховими деревами, фотографую їх плоди та будівлі довкола, і вперто оминаю руїни.
У моєму степовому королівстві тепер мало людей, тому я підкидаю на долоні шматочки мозаїки «Земля», і повертаю їх на вулиці, декого беру за руку. Потім я їду на маршрутці до свого спального району, тиняюся його вулицями, вдома годинами граю на фортепіано, яке мені нікуди забирати, ввечері з балкона записую голоси серпокрильців і цвіркунів. Вночі у моїй рідній квартирі я міцно засинаю під звуки ворожих дронів і КАБів.
Майже половину життя живу в Києві, але варто черговій російській бомбі у Слов'янську спалити ринок чи сквер, знищити стару купецьку будівлю чи новісінький фітнес-центр, відламати половину школи чи розгатити маленьке підприємство, що було символом місцевого бізнесу, як мене охоплює знайоме відчуття того, ніби я живу на Донеччині, а в Києві мене немає, бо я тут чужа. Коли росіяни б'ють по одній з пам'яток архітектури рідного міста, моє невидиме серце розлітається на друзки, і я не знаю, як його зібрати наново. З нього, як із розбитого калейдоскопа, сиплються шматки мозаїки. За два тижні по моєму поверненню до Києва нових зруйнованих пам'яток немає, але росіяни методично нищать те, що забезпечує життя міста. Ніби палець інфернальної потвори рухається картою і ставить позначки на ній.
Не знаю, скільки разів раніше я перечитувала рядок Василя Стуса «Торуй цей шлях…», та тільки цього літа відкрився мені смисл загубленої в історичних перипетіях першої назви мого рідного міста — Тор. Слово «тор» означає колію, второвану дорогу. Тепер ця колія проходить всередині мого серця.
Вже на Русанівці наздоганяє мене звістка про підрив на міні мого земляка-волонтера Олексія Юкова, який розшукував тіла загиблих українських воїнів і повертав їх родинам, та ще й збирав тіла російських окупантів, щоб вони не лишалися на нашій прекрасній землі, а відправлялися до себе додому. Я дивлюся на повідомлення про його смерть і згадую його фотографію з маленькою дочкою в нашому міському парку у 2025-му. Потім передивляюся відео, на якому він іде зі своєю групою пошуку по наших знівечених ландшафтах. Залишки краси природи прориваються у простір довкола хлопців, які шукають людські тіла. Цей контраст робить мою голову порожньою. Моє невидиме серце вкривається по краях крейдою і сіллю. Моє видиме серце майже зупиняється.
Я закриваю очі, бачу абрис життя ще живого міста і чую, що на Соборній площі під асфальтом занімів ангел. Я готова заніміти разом із ним. Київський дощ кидає невидимі монетки за моїм русанівським вікном, і сльози повертають мені моє солоне та сонячне королівство. Я нарешті бачу полинові обрії за панорамами й прекрасне світло над солоними водами озер і водами Сіверського Дінця, крейду на схилах святогірських схилів і тіні на схилах Карачуну, петрові батоги, полин, птахів і ландшафти до обрію й далі.
Моє степове королівство в грудях розгортається так швидко, що там не лишається місця ні для якого іншого дому, крім Тора в серці.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media