Українська література від початку відкривала простір для теми тілесного, гендерного та сексуального різноманіття: у філософській вільнодумності Сковороди, у гротескних гендерних перевтіленнях "Енеїди", у відчутті самотності й болю тіла в поезії Шевченка. Ці прояви ще не формують повноцінну квір-літературу, але створюють передумови для її виникнення.
Загалом квірна література (від англ. queer literature) — це напрям художньої творчості, який досліджує досвід, ідентичності та світосприйняття представників ЛГБТКІА+, а також ставить під сумнів усталені уявлення про стать, сексуальність, тілесність і гендерні ролі. Цей термін виник у 1990-х роках у межах квір-теорії.
Між сучасною відкритою українською квірною літературою та першими вищеназваними спробами висловити "інакший" досвід, лежить низка творів, у яких тема звучить уже значно чіткіше й сміливіше.
До Місяця прайду ARTBOOKS спільно із Суспільне Культура пропонує розглянути їх у деталях.
"Андрій Лаговський", Агатангел Кримський
"Чого ти ниєш, моє серце? — лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. — Скажи, чого? — привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. — Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає".
Найпершу квірну сповідь українською мовою — "Андрій Лаговський" — залишив по собі Агатангел Кримський. Сам автор про себе казав, що не має "ані краплі української крові": батько — кримський татарин, а мати — польсько-литовського походження. Попри це, під час навчання в Колегії Павла Ґалаґана Кримський зацікавився українською мовою, літературою й історією — і зрештою став одним із фундаторів української філології, знаючи, за різними підрахунками, від 60 до 100 мов.
Перші дві частини роману "Андрій Лаговський" Агатангела Кримського були опубліковані ще в 1895 і 1904 роках, а в повному обсязі та без цензури твір побачив світ лише у 1972 році. Треба розуміти, що на момент написання роману "Андрій Лаговський" одностатеве кохання в Російській імперії не просто не приймалося: воно переслідувалося законом згідно зі статтею 995 Кримінального кодексу. При цьому у великих містах сформувалася підпільна гомосексуальна субкультура, представниками якої переважно була інтелігенція. Своїм твором — відвертими описами емоційної залежності чоловіка від іншого чоловіка, екзистенційної самотності та неприйняття себе — Кримський вперше виніс на поверхню табуйовану в імперському суспільстві тему.
У центрі роману — професор математики, меланхолійний інтелігент Андрій Лаговський, який веде внутрішню боротьбу зі своєю гомоеротичною любов’ю до учня Володимира Шмідта. Лаговський відкидає сексуальний вимір своїх почуттів, відсторонюється від жінок і трактує любов як інтелектуальне єднання без тілесності, зводячи її до античного ідеалу.
Втім, сумнівів у наявності гомоеротичного підтексту не залишають сцени інтимної фізичної близькості між Лаговським і братами Шмідтами — купання, дотики, поцілунки.
У романі ми в деталях бачимо психологічний конфлікт героя: ревнощі, ідеалізацію, пригнічення тілесного, а також збентеження через власну інакшість. Андрій навіть намагається замінити Володимира стосунками з ученицею Зоєю. Та вони закінчуються провалом: під час сексу професору буквально стає зле, що ще більше підтверджує його негетеронормативну ідентичність.
Головний герой постійно бореться із самим собою, доходячи до межі психологічного зламу. У сучасній квір-теорії така боротьба — це інтерналізована гомофобія, результат суспільної стигматизації.
Кримський наполегливо заперечував автобіографічність твору, але численні збіги з його життям — релігійне виховання, відсутність власної родини, екзистенційна самотність, невротична інтелектуальність — видають глибоко особисту історію, де художній герой — це альтер его автора.
У часи Кримського так писали хіба що в європейській літературі на маргінесах (Томас Манн "Смерть у Венеції", Андре Жид "Іммораліст" тощо). Для української літератури початку XX століття це безпрецедентний крок.
Valse mélancolique, Ольга Кобилянська
"Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов'ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, — і се все не осталося без наслідків. — Я трачу між вами почуття самоти, — говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом... І тим були ми вже вдоволені".
Ольга Кобилянська одна з перших вибудувала в українській літературі образ інтелігентної, вільнодумної жінки. Її новела Valse mélancolique (1898) — не квірна історія "в лоб", до яких вже встигла звикнути сучасна аудиторія. Тут про досвід інакшості, про відмову жити за соціально затвердженими сценаріями жіночої долі, про міжособистісну емоційну напругу, яка кидає виклик нормативності — і в цьому новела надзвичайно промовиста.
У центрі оповіді — три жінки, які живуть без чоловіків, без батьківської опіки, самостійно ухвалюють рішення. Ці факти вже підривають тогочасну традицію жіночої залежності. Їхній дім — це простір, у якому можлива жіноча дружба, взаємна підтримка, творчість і свобода. Марта — "вроджена мати", романтична, але затримується у цьому "жіночому" просторі довше, ніж могла б, і її емоційна близькість до Софії дуже глибока. Ганна — радикально незалежна, відмовляється від шлюбу, народжує дитину "від себе" і виховує її одна. Її дії прямо кидають виклик патріархальній моделі. Софія — фігура зламаної пристрасті, яка не вміє любити в міру; жінка, чия любов надто потужна, аби бути вкладеною в "нормативний" сценарій.
Погляньмо уважно на побутовий сюжет: троє жінок живуть разом, і ця ситуація в межах буржуазного суспільства 1890-х уже виглядає як можливе квірне підґрунтя. У цьому сенсі текст не дає однозначних свідчень сексуального або романтичного тяжіння однієї жінки до іншої. Тут немає еротичної лексики, чіткого зізнання в коханні чи тілесної близькості між героїнями. Однак найглибша чуттєва лінія в новелі — не між Софією та її екскоханим, а між Софією та Мартою.
Марта сприймає музику Софії тілом, емоційно, і після її смерті продовжує носити пам’ять про неї. Софія викликає в Марті глибокі почуття: захоплення, тремтіння, емоційну зосередженість на ній. У Ганнусі теж є ревнощі до Софії, деяка власницькість. Простір — закритий, майже виключно жіночий, без чоловіків (за винятком побіжної фігури професора).
Це цілком вписується в те, що сучасні дослідниці називають квір-читанням класичних текстів — коли ми дивимось, що не сказано вголос, але що можна прочитати між рядками.
"Доктор Серафікус", Віктор Домонтович
"Крім того, я не можу згодитись з тим, що повелося серед людства: чоловіки звикли, що вони беруть жінок, і жінки звикли, що їх беруть. Я надто поважаю себе, жінку й своє почуття, щоб зневажати жінок таким поводженням з ними!"
"Доктор Серафікус" став останнім твором у літературній кар’єрі Домонтовича (справжнє ім’я — Віктор Петров), натомість автор зосередився на науковій праці, аби уникнути причетності до табору соцреалізму. Роман з’явився у міжвоєнний період, в 1929 році, проте опублікували його лише 1947 року в пов’язаному з ОУН видавництві "Українська Трибуна"
Домонтович тут досліджує фігуру відлюдькуватого інтелектуала Василя Комахи, чий світ обмежений кількома людьми: п’ятирічною дівчинкою Ірцею, другом-художником Корвиним та акторкою Вер Ельснер. Попри наявність у сюжеті жіночих персонажок, стосунки Комахи з ними залишаються переважно платонічними та навіть ніяковими. Його інтимна дезорієнтованість, відраза до сексу, страх перед жінками та прагнення мати дитину без жінки — все це підкреслює асексуальність героя і глибоку відчуженість від традиційної гетеронормативної моделі.
Втім, емоційну інтенсивність для Комахи мали взаємини у минулому з Корвином. Корвин на той момент фактично намагався побудувати поліаморний шлюб, хоча й не говорить про це прямим текстом (термін "поліаморія" з’явився лише в 1990 році). Якщо уважно прочитати його дії та мотивацію, стає очевидним: Корвин прагнув одночасно кохати двох людей — свою наречену Таню Беренс і Комаху — і жити з ними в одному емоційному просторі.
Їхня "дружба" описується як "духовний шлюб", у якому Корвин постає ініціатором, а Комаха — пасивним партнером, що не чинить спротиву, хоча й не проявляє ініціативи. Корвин прямо каже, що називав Комаху своїм нареченим, і що їхнє життя разом нагадувало стосунки між чоловіком та дружиною. У тексті подано, що вони разом ходили "в парки, театри, університет" — так, як це зазвичай роблять пари.
Комаху можна вважати асексуальним біромантиком: він не має сексуального потягу до представників жодної статі, але здатен відчувати емоційне кохання — незалежно від гендеру. Корвин, зі свого боку, постає як бісексуальний персонаж, здатний на любов до жінок і чоловіків водночас. Його емоційна прихильність не обмежується гендерними рамками: він щиро закоханий як у Таню, так і в Комаху, і не поділяє ці почуття у собі. Його любов — цілісна й не двоїста.
Домонтович не робить квір-стосунки предметом осуду чи комічного відступу. Навпаки — ці взаємини подані як серйозні, емоційно насичені. Хоча зрештою приречені на розпад через непорозуміння, стигму і внутрішні бар’єри.
Українська література, попри довгу історію колоніального тиску та культурної цензури, виявляє дивовижну відкритість до досвіду інакшості. Вона не існувала ізольовано: автори й авторки були уважними до західних інтелектуальних і літературних течій. Саме завдяки цій відкритості в українських текстах ще задовго до появи терміна "квір-література" з’являються спроби осмислення одностатевої любові, асексуальності, поліаморії та гендерної нетиповості.
Твори Кримського, Кобилянської й Домонтовича та інших письменників доводять: українська література вже наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття була здатна проговорювати теми, які залишаються актуальними й сьогодні. Ці тексти не лише випереджали свій час, а й закладали підґрунтя для подальшого розвитку квірного письма в українському культурному полі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media