Віктор Петров, він же В. Домонтович (саме В., не Віктор, на чому він сам наголошував!) , він же Бер. Письменник, археолог, етнограф і літературознавець, а також таємний агент спецслужб і чекіст у німецькій військовій формі.
Дослідники досі сперечаються про постать Віктора Петрова-Домонтовича і його погляди. Хтось називає його жертвою тоталітарного режиму, хтось — зрадником. При цьому феноменальною є його літературна спадщина і той факт, що під своїм ім'ям він писав кон'юктурні тексти, а під псевдонімом — ні, залишивши собі альтер-его для чистого мистецтва.
Суспільне Культура розповідає історію життя, чи то пак, життів Петрова-Домонтовича: його київський богемний період двадцятих, участь у любовному трикутнику з дружиною друга і, врешті, таємну діяльність на декілька розвідок із завданням убити Гітлера.
Київська богема, неокласики, "ХЛАМ"
Віктор Петров народився 10 (22) жовтня 1894 року в Дніпрі (тодішньому Катеринославі). Його дитинство минуло в Одесі, але сам він усе життя вважав себе киянином і саме у Києві відбуваються події його найвідоміших творів.
Його батько Платон Петров був священником і теологом, але Віктор Петров завжди писав, що народився "у родині вчителя" — це було вимушеною напівправдою за радянської дійсності.
У 1913 році Петров вступає на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира й перебирається до Києва. Київ тоді був одним з осередків українського модерну, розповідає для "Локальної історії" літературознавиця Віра Агеєва. Юні митці епатували й поривали з традицією.
"У київському театрі Соловцова ставили п'єси авангардних драматургів. До Києва приїхав Лесь Курбас [...] його театральна студія розпочала постановки драм Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка. У підвалі готелю «Континенталь» містилося поетичне кафе «ХЛАМ»: «Художники, Літератори, Артисти, Музиканти». 1918 року Павло Тичина читав там вірші з тільки-но виданих «Сонячних кларнетів»".
Віктор Петров належав до спільноти неокласиків, хоч і не був поетом. Вони прагнули вибудувати новий канон в українській літературі, а окрім того були друзями й проводили разом вільний час.
Під час штучного голоду 1921–1922 років у Києві, оточеному чекістами, неможливо було залишатися. Петров згадує цей час як той, коли місто "вмирало з невблаганною послідовністю". Його разом із друзями Миколою Зеровим та Освальдом Бургардтом запросили викладати у містечку Баришівка. Заробітна плата — харчі, неймовірна на ті часи розкіш і єдиний спосіб вижити.
Із приїздом учених і літераторів Баришівка стала мало не мистецькою столицею — згодом чимало дітей-учнів, що навчалися у класиків, досягнуть успіху в різних царинах. Саме там Віктор Петров починає товаришувати із Зеровим, а також знайомиться із Софією, його дружиною — майбутнім коханням всього життя Петрова.
Кохання до дружини друга Софії Зерової
Дослідники називають стосунки між Віктором Петровим, Софією Зеровою та Миколою Зеровим найцікавішим любовним трикутником української літератури. Усе почалося з розсипаних цукерок — саме так Петров згодом згадуватиме момент зустрічі у листах до Зерової.
Симпатія між Віктором і Софією зародилася ще тоді, коли вона була дружиною Зерова. Зеров у той час, імовірно, також охолов до дружини, адже мав не один "платонічний роман" з іншими жінками.
У 1934 році від скарлатини помер десятирічний син Зерових Костик, що стало для обох батьків величезним потрясінням. Софія Зерова не змогла відвідати похорон, бо сама була мало не при смерті в лікарні, а Микола Зеров виголосив прощальну промову над могилою сина латиною, мовою мертвих.
У цьому розпачі він пише чи не єдині свої рядки російською про дружину і її коханця: "Потерей сына страшно заплатила // Судьба неверной и моей жене // Ее, больную, весть почти убила // Так для чего же жить теперь и мне?" Незабаром Миколу Зерова заарештують і згодом разом із багатьма українськими культурними діячами він буде вбитий радянською владою в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року.
Петров у повоєнні роки багато зробив для збереження пам'яті про Зерова, зокрема посприяв публікації збірки його віршів.
А із Софією Зеровою вони довгий час підтримували зворушливе листування, яке вона згодом передасть у літературний музей — як і листи Миколи Зерова. У 1957 році Віктор і Софія змогли побратися — аж через 35 років після знайомства.
Вбити Гітлера: подвійний чи потрійний агент
Але цьому шлюбу передувало чимало непересічних подій у житті письменника.
Петрова часто називають кабінетним ученим: як літератор він дебютував у 1928 році, коли вийшов його перший роман, або, за визначенням автора, філософсько-інтелектуальна повість "Дівчина з ведмедиком"; до речі, за апробацією Апробація – метод оцінки якості виконаної роботи на основі вивчення, аналізу, обстеження.Миколи Зерова. Саме тоді уперше з'явився псевдонім В. Домонтович. За рік автор написав інший відомий роман, "Доктор Серафікус", але опублікувати його зміг лише у 1947 році в Німеччині.
Але з початком війни вже немолодий учений одягає військову форму, причому німецьку. За словами Віри Агеєвої, йому довелося "носити маски, які часом приростали до обличчя". А саме — стати шпигуном.
"Віктор Петров жив в епоху, коли письменник, інтелектуал мусив грати непитомі для нього ролі. Високочолий інтелектуал, філософ, археолог, літературознавець і письменник упродовж десятиліть був іще й розвідником, таємним агентом НКВС-КДБ", — пише літературознавиця для "Локальної історії".
Петрову доручили агентурну роботу на окупованій території, його першим завданням було увійти до складу українського уряду в окупованому гітлерівцями Києві. За задумом, він мав його очолити, але цей план провалився, адже німці відмовилися від співпраці з українськими націоналістами й питання про незалежну українську державу більше не стояло.
У радянській пресі опублікували статтю про "зрадника" Петрова для того, щоб легенда запрацювала, а він сам невдовзі отримав вермахтівський офіцерський чин. За спогадами, на харківських та київських вулицях з'являвся у німецькій формі. Петров натякав, що був причетний до підготовки замаху на Гітлера у Вінниці, але подробиці цієї місії невідомі.
Втім, одна надзвичайно важлива операція Петрову, за переказами, вдалася — він врятував від знищення цілий етнос. Мова йде про караїмів, які належать до семітської групи народів, тому за ідеологією гітлерівців мали бути знищені, як і євреї. З цього приводу в Києві скликали конференцію етнографів, істориків і окупаційної влади, і нібито саме професор Петров переконав націонал-соціалістів, що караїми походять від давніх хозарів, а також навів вирішальний для гітлерівців аргумент, що за царської Росії караїми мали дворянські титули — а євреї такого права були позбавлені.
Незабаром Віктор Петров опинився в Німеччині й там став співзасновником Мистецького українського руху, який об'єднував письменників у еміграції. Там він пише том романізованих біографій, блискучої новелістики, а також книгу "Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору", в якій відверто засуджує радянський терор.
Після цього Петров виходить з дому і несподівано та безслідно зникає. З огляду на тему його останнього рукопису, багато хто припустив, що його викрала і знищила Москва. Різні табори еміграції почали звинувачувати одне одного, ширилися чутки про "помсту бандерівців", друзі ученого почали збирати спогади про нього і згадували Петрова як одного з найвидатніших інтелектуалів еміграції.
Але раптом у 1955 році у журналі "Археология в СССР" в одному з переліків радянських археологів з'являється ім'я Віктора Петрова. Це означало, що він живий і отримав радянське громадянство. Також це означало, що на Заході він займався шпигунством... Утім, Юрій Шевельов стверджував, що Петров не передав жодної інформації про їхню спільноту кагебістам, адже ніхто з утаємничених не зазнав переслідувань.
Віктор Петров помер у Києві 8 червня 1969 року. На його похорон прийшли високі чини зі служби розвідки, що багато для кого з сучасників стало певним маркером діяльності Петрова. На його гранітному пам'ятнику на Лук'янівському військовому цвинтарі — зображення ордена Вітчизняної війни і напис російською: "Профессор Петров Виктор Платонович. 1894—1969".
Документи про справжню діяльність агента Петрова й досі засекречені в Москві.
В. Домонтович у "Амадоці"
Постаті Петрова-Домонтовича і перипетіям його життя, а також неокласикам та сталінським репресіям, знищенню української інтелігенції у 1930-х роках присвячена одна з частин роману "Амадока" Софії Андрухович.
Авторка розповідає, що багато досліджувала, читала й занурювалася у творчість В. Домонтовича, у його есеїстичні тексти й розвідки, ті біографічні відомості, які можна знайти, спогади інших людей про нього. За словами Андрухович, вона пише про нього "своєму стилі і у свій спосіб".
"Ця постать привабила мене тим, чим приваблює й інших дослідників: з одного боку, неоднозначність і трагічна доля, а з іншого — це один з небагатьох випадків, коли людна вижила, пройшла крізь неймовірні, жахливі події, і це особа, про яку існують дуже полярні думки", — розповідає Софія Андрухович.
Про актуальність постаті й творів Віктора Петрова-Домонтовича — говорять літературознавці
Я перекладала італійською уривок із "Дівчини з ведмедиком" і, сподіваюся, вийде перекласти роман повністю. Переклад — це поглиблене вивчення тексту, тому для мене тексти Домонтовича — це більше про настрій, сюжет, ніж про форму. Моїх студентів дуже цікавлять жіночі образи в Домонтовича, які виглядають набагато більш глибинними та модерними (Зина) порівняно з жіночими образами в його сучасника Підмогильного, чий роман "Місто" ми вивчаємо в одному розрізі: українські двадцяті.
Творчість Домонтовича — це про те, що в кінці двадцятих у нас була самобутня якісна література, яка порушувала важливі питання тогодення. Література, про яку взагалі не знає європейський читач, тому знайомити європейських читачів із Домонтовичем — це й розказувати історію України, й показувати, що ми не прийшли нізвідки. Що у нас є літературна традиція, на яку ми спираємося сьогодні.
Якщо європейський читач, через засилля російських перекладів, знає російських письменників, то зараз є у нас нагода виправити ситуацію і тексти Домонтовича є хорошим прикладом для цього.
Постать В. Петрова-Домонтовича зацікавила мене, коли я навчалася в Києво-Могилянській академії і слухала лекції Віри Агеєвої.
Зацікавив він мене саме тим, що Петров не дає до себе підступитися: відгороджується псевдонімами ("В. Домонтович" — лише один із відомих нині, вигаданих для різних публікацій і з різною метою... В одній статті я навіть порівнювала їх із "гетеронімами" португальського письменника Фернандо Пессоа, настільки Петров різний під кожною з масок), зближується з київськими неокласиками, але уникає розстрілу й одружується з вдовою Миколи Зерова, зникає безвісти з Мюнхена, не дописавши романізовану біографію "Мовчуще божество", і сам замовкає як письменник, потім знову з'являється в іпостасі археолога в Москві, співпрацює з владою як шпигун, але докази цієї співпраці досі шукають...
Свій пізніший есей "Побутова гетеронімія", опублікований в альманаху фестивалю PEN Ukraine "Прописи", я присвятила не лише гетеронімам, а й вибору імені як вибору ідентичності, як вияву непокори чи пристосуванства. Віктор Петров-Домонтович — це наш трикстер від української літератури, і цікавитися ним не означає його завжди розуміти, підносити або виправдовувати.
Він мовби сам запрошує написати про нього романізовану біографію. Напевно, тому і фігурує в романі Софії Андрухович "Амадока".
До перекладу роману В. Домонтовича "Дівчина з ведмедиком" мій чоловік, письменник Петер Маріус Гуемер і я прийшли досить випадково: видавництво Septime захотіло видати щось "із української класики", але водночас досі актуальне й написане схожою на модерну мовою. Досить очевидно, що тоді мій вибір упав на наші 20-ті. І спочатку я подумала про Підмогильного, але вчасно дізналася, що його "Місто" уже перекладають для видавництва Guggolz. Утім, думки мої вже почали кружляти навколо української інтелектуальної прози 20-х, і так я запропонувала видавцеві В. Домонтовича. Хочу також зазначити, що видавцю ідея перекласти щось українське прийшла тоді, коли він дізнався про підтримку перекладів від House of Europe: на цьому прикладі можна побачити, наскільки важливі такі грантові програми.
Що "продало" книжку австрійському видавцю, а потім і австрійському читачу? Відсилка до більш відомого в Австрії і світі Владіміра Набокова: "За сюжетом це як «Лоліта», але написана за 27 років до «Лоліти» українським письменником ХХ століття". Це переважно вражає, читачі навіть запитували в нас, чи, бува, не надихався Набоков твором Домонтовича, на що я взяла звичку таємниче відповідати: "Усе можливо".
Якщо чесно, мені не дуже подобається такий наш рекламний хід, але він виявився дієвим. Уже після прочитання читачі й читачки приходять до нас сказати, що на "Лоліту" зовсім не схоже, з чим я одразу так само таємниче погоджуюся. Дуже приємно, коли копають углиб і пропонують свої інтерпретації.
На книжкових презентаціях ми з чоловіком часто додаємо елемент перформансу й читаємо роман у ролях (він — Іполіт Миколайович, я — Зина). У Києві я сходила на виставу "Дівчина з ведмедиком" у "Театр на Подолі", і хоча мені не все сподобалося, я винесла звідти думку, що цей роман цілком можливо перетворити на виставу, розіграти у ролях.
З відгуків на переклад ми чули, що діалоги вийшли легкими й "живими", немає відчуття "продирання крізь текст". Натомість перекладати їх було складно, ми навіть кілька разів сварилися через слово "неподібний", яке обожнює Зина, або через якусь специфічну радянську реалію, яку не знали, як перекласти. У першому випадку — з "неподібним" — ми все-таки знайшли хороший відповідник, яким я досі трохи пишаюся, а в другому переважно транслітерували реалію замість перекладати її і додавали свій коментар до неї у примітці. Усього наприкінці книжки 104 наших примітки, і щодо деяких ми сумнівалися й радилися з істориком і дослідником В. Домонтовича Андрієм Портновим.
До речі, слово "паляниця" ми також транслітерували й пояснювали в примітці замість описово передати, що це за хліб, бо це слово особливо в контексті війни з Росією набуло важливого значення як шиболет. Тож нехай німецькомовні теж трохи повправляються його вимовляти!
Крім цієї каверзи, через яку німецькомовні читачі трохи поламають язика, ми також наполягли на Kyjiw замість звичного їм Kiew, Charkiw замість Charkow і Dnipro замість Dnjepr. Сьогодні дедалі більше перекладів та медіа переходять на таку транслітерацію, а у 2021 році, коли ми перекладали книжку, доводилося вишукувати прецеденти, щоб аргументувати це рішення видавцю. На щастя, видавець до нас прислухався.
Петрову могли б позаздрити численні хрестоматійні письменники. Після презентацій томика "Доктор Серафікус" із серії "Vivat Класика", який я упорядкував і прокоментував, у мене виникло враження, що в цього автора сформувалася чудова спільнота прихильників. Декого з читачів і читачок я бачив на всіх київських заходах свого видавництва, на яких обговорювали Петрова. Причина — цікавість до прозаїка, чиї твори змушують багато замислюватися й сумніватися. А ще до його персонажів: хтось радіє за те, як "вилюднює" професор Комаха в уперше надрукованих розділах, натомість у кількох книжкових клубах довго не вгавали суперечки з приводу стосунків між Серафікусом і Корвиним. З українською літературою таке трапляється далеко не завжди.
Чим зумовлена мода на Петрова? Він ерудит, майстер інтелектуального епатажу, скептик, іроніст, поціновувач міської культури й ненависник будь-чого ретроградного.
Уважний до душевних випробувань, Петров завойовує читачів і рефлексіями щодо вільної любові, і співчутливим змалюванням чоловічої самотності, і тихою впертою надією на успіх у найбільш приречених love stories.
Серед доробків ровесників його художні твори, можливо, найщедріше пересипані посиланнями на чужі тексти і згадками про реалії, зрозумілі тільки рафінованим інтелігентам. Але це й досить читабельні книжки, у яких не згасає інтрига. Не завжди суто подієва: вона може прохоплюватись навіть у філософуваннях чи розкішних описах, як-от у романі "Без ґрунту".
Петров — людина з тонким відчуттям історії та вірою в те, що жодна мить не безбарвна й не ізольована. Ось, скажімо, уривок із романізованої біографії "Аліна й Костомаров": "Персні, лицарський орден, містичні заручини, храм, ікони, вишневий садок, гудіння бджіл, Тарасові «Гайдамаки» і вальтер-скоттівський Робін Гуд, — усе <...> сполучувалось у щось цільне <...>". Чарівна "гримуча суміш" образів? Ні, це Україна ХІХ століття у суто модерністичному ракурсі, ще й якому привабливому! І хіба такі виклад та трактування минулого — не ідеальна візитівка України для зарубіжної аудиторії?..
Як науковець Петров зазвичай писав стилістично стримано, тезово, ба навіть конспективно. Але варто просунутися кількома рядками — і за сухуватою лексикою важко не помітити його рвійності в конструюванні оригінальних та дуже сміливих концепцій. Наприклад, доповідь із міркуваннями про молодого Максима Рильського, у яких фігурують Гомер, дендизм і кокаїн, далі заохочує філологів до перепрочитання українського модернізму більше, ніж десяток монографій.
Ну, і звісно: Петров — загадковий розвідник, який дивом примудрявся зберігати свою творчу лабораторію самодостатньою та переважно ідеологічно незіпсованою.
А взагалі він головним чином археолог. Істинний археолог пристрастей: мистецьких, любовних, дослідницьких, розвідницьких, архівних, видавничих, історичних... Тому й небайдужий для всіх, хто схильний з азартом заглиблюватися в навколишній світ і самого себе.
Більше про нове видання "Доктора Серафікуса" В. Домонтовича зі свіжовіднайденими розділами читайте в інтерв'ю В'ячеслава Левицького. Також слухайте подкаст про письменника у межах проєкту "Український Культ".
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media