Гіо Пачкорія — український режисер грузинського походження, який народився та виріс в Луганську. Продовжував грати вистави українською мовою в луганському театрі протягом майже чотирьох років під час окупації, а пізніше заснував в Києві камерний театр "Маланка", де ставить вистави за мотивами творів українських письменників.
Ірина Миколайчук поспілкувалася з режисером про те, як Росія прийшла в його родину з війною чотири рази, чому не хоче жити, як заповів Шевченко, що для нього театр та чого не вистачає українським митцям зараз.
Гіо, як грузин в девʼяти поколіннях опинився в Луганську?
Мій батько з Сакартвело (Грузія — Ред.), а мати біженка з Абхазії. Батько приїхав в Луганськ ще у 1985 році на навчання. Він був з не багатої родини, а в Україні тоді була можливість отримати спеціальність, вступивши на бюджет. Потім у 26 років він вирішив, що пора одружуватись. А як раніше одружувались всі картвели? Казали: "Гогі (так звуть мого батька) тут є дівчина, можеш придивитися". Моїй мамі на той момент було 23 роки, вона працювали медсестрою в лікарні. Вони один раз просто прогулялися, поспілкувалися. Потім другий раз. А на одинадцятий день — одружилися. За ці одинадцять днів вони навіть за ручку не трималися і не цілувалися. Вже тридцять один рік в шлюбі. Разом оселились в Луганську, потім народився я з братом і до війни ми родиною жили та працювали там.
Ти розповідав, що війна в Україні — це не вперше коли Росія намагається зруйнувати твій дім і що ти проходиш блокпости з дитинства. Розкажи про це.
Росія прийшла з війною в мою родину чотири рази. Перший раз у 1992-1993 роках, коли прийшла в Абхазію. Тоді росіяни спалили дім дідуся з бабусею, де народилась та виросла моя мама, обікрали наших родичів. Другий раз у 2008 році, коли вони напали на Сакартвело. Мені тоді було 12 років, я був на канікулах у рідних і прокинувся від вибухів та гулу літаків в небі.
Третій раз — у 2014 році в рідний Луганськ, де я народився, виріс і працював на той час. Батьківський будинок сильно пошкодив снаряд, а все що не було зруйновано — обікрали. Батьки тоді ще втратили своє кафе, яке було сімейною справою.
Четвертий раз я зустрів війну вже в Києві у 2022 році. Тому я завжди кажу, що у мене досвід проходження блокпостів з шести років. Може звідти і взяла початок моя акторська карʼєра, адже що ми тільки не робили, щоб побачитись із рідними в Абхазії, які тільки історії не вигадували на тих блокпостах (сміється).
Що відбувалося з українським мистецтвом в окупованому Луганську, яка доля була у театрів?
На той час там працювали три театри. Я працював в Луганському українському академічному музично-драматичному театрі після окупації Луганська ще майже чотири роки. Коли казали тоді, що театр виїхав — це виїхав директор, який забрав печатку, статут, і з ним поїхали декілька акторів. Вони переїхали в Сєвєродонецьк, а ми, вся акторська трупа театру, залишилися працювати далі. І до нас не просто ходили — ми були найвідвідуванішим театром міста. Весь цей час ми ставили вистави виключно українською. Ба більше скажу — ми грали не просто українською, ми її вичищали та прибирали всі російські кальки з мови.
Це була ваша форма протесту та прояв патріотизму? Ви не боялися?
Не можу сказати, що ми усвідомлювали себе патріотами — ми просто робили те, що маємо, те, що любимо, і не уявляли, як може бути інакше. Ми збиралися в кабінетах зі "своїми" та слухали українські новини, обговорювали свої плани, що будемо робити коли Україна повернеться в Луганськ. Зараз я розумію, що і небезпеки повною мірою ми не усвідомлювали. Могли до прикладу вийти в центр міста співати гімн України. Нам просто напевно пощастило, що ми не попалися і до нас не приходили в театр.
Як ти собі пояснюєш ці тривалі стосунки з війною, що це для тебе і як ти все це проживаєш?
Коли я виходжу і кажу: "Привіт, я Гіо Пачкорія, український режисер картвельського погодження з Луганська" — це не просто, ефектна презентація, за цим стоїть моя особиста історія. Звичайно, я постійно в процесі усвідомлення цього досвіду і мені здається, що ця історія чомусь й досі не закрита у мене. Я намагаюся зрозуміти в чому. Я схиляюсь до думки, що для того, щоб людина щось зрозуміла, її треба один раз покарати. Якщо ти ще не зрозумів або вперто не хочеш розуміти, отже, тебе життя ще, як слід не покарало. Я зараз в процесі цього усвідомлення.
Цей досвід тісно переплітається в мені з мистецтвом. А чим старше стаєш, тим складніше, на мою думку, іноді буває в мистецтві. Особливо пропускати свій життєвий досвід через мистецтво. Цей клубок, який заплутався всередині мене, його все одно потрібно розплутувати. Тому іноді я себе тішу тим, що мені просто треба зробити якусь виставу, пов'язану з темою війни, щоб мені стало легше. В принципі, зараз щось на кшталт цього пробуємо робити, побачимо що вийде.
Зараз зʼявляються вистави та фільми про події цієї війни і мені їх дуже важко дивитись. Але як іще можна сформувати культуру памʼяті, щоб не ретравматизувати глядача знов і знов занурюючи в болючі події, я для себе відповіді не знайшла. Можливо у тебе є відповідь?
Я шукаю спосіб, як говорити про війну в театрі. У мене немає цих літер, у мене немає цих слів. Просто озвучувати факти або програвати насильство, яке коїться — не бачу користі від цього. Говорячи про сучасну війну, то ми зараз всередині цього досвіду і все навколо дуже оголене, чутливе та крихке. Думаю, що про війну найкраще говорити через документалістику, або перформативні читання, щоб давати глядачу ніби погляд зі сторони на цю проблему.
Щодо інших форм мистецтва, то існує багато варіантів, як сказати про війну не говорячи про війну. Всі ж хочуть ставити про війну, а треба не про війну ставити, а про людей під час війни. Це велика різниця. Обережно і з турботою про глядача теж можна розкривати важливі теми з яких війна нікуди не дінеться. Бо війна — це певні, запропоновані обставини, в яких центром все одно є люди і можна та варто розглядати саме їх. Не обовʼязково це має бути через складну ретравматизацію глядача.
Навіщо людям театр, як гадаєш? Чи є у нього якась найвища місія?
Якби я знав відповідь на те, в чому місія театру, я б їм не займався (сміється). Я не знаю чому люди ходять в театр. Бували випадки, коли мені казали: "Гіо, я після вистави отримала нарешті відповіді на питання, на які я не отримала за два з половиною роки психотерапії". А були випадки, коли людина просто: "Ну окей, непогана вистава". Помилково вважати, що театр зобов'язаний або може змінювати. Але у мене, як у режисера є велика відповідальність в тому, що я збираю людей, яким кажу: "Подивіться, ось це може бути один із варіантів розвʼязання певної проблеми або новий погляд на неї".
Моя задача — не загнати глядача в кут, а відкрити можливості. Бо глядач в театрі не любить, коли йому кажуть, оце чорне, а оце біле, оці погані, оці хороші. Якраз таки моє мистецтво полягає в тому, щоб, прочитати текст таким чином, яким ти не читала його, і показати його тобі новим.
Хто з письменників надихає і чи є у тебе свій соулмейт в українській літературі минулого?
Коли я беру твір, для мене важливо, щоб він резонував із часом. Тому я люблю Івана Франка. Я взагалі собі кинув виклик, займаючись українською літературою, про яку часто чув, що вона ніби вся однакова — про страждання та любовні трикутники, і для мене якоюсь мірою виклик у тому, щоб у кожному матеріалі знайти щось, що буде відгукуватися з сучасністю. Франко для мене проєвропейський, багатогранний, з повагою до минулого, але ж чітким поглядом в майбутнє. В його творах вже тоді були показані різні грані фемінізму.
Мені він імпонує більше ніж Шевченко, який на мою думку, демонструє застрягання в стражданнях та гніві. Памʼятаю, як мене тригернуло, коли зʼявились піни з надписами "Живи, як заповів Шевченко". Я не хочу так жити і бачити Україну через призму його літератури.
Твоя вистава "Ми" за мотивами пʼєси Франка "Украдене щастя" показує вихід за межі любовного трикутника, де двоє чоловіків залишаються наодинці зі своїм болем. На що ти хотів запропонувати подивитись глядачу в цій виставі?
Якось я взяв перечитати фінальну сцену цієї пʼєси, де Микола вбиває Михайла, бо не може ділити свою жінку з іншим. Той дякує за звільнення, а Анна, яка втратила надію, лишається з людиною, яку не любить. Микола — зламаний, Михайло — мертвий, а Анна — емоційно мертва. Всі вони ніби живі трупи. Ця сцена надихнула на думку: що, якщо смерть — це стан, у якому людина існує, коли відсутній сенс життя? Так зʼявилася ідея нової інтерпретації цієї пʼєси.
Я забрав на сцені у цих двох чоловіків жінку, яку вони кохали більше за життя і залишив їх взаємодіяти в цих обставинах. Вони самотні, вони в тотальній депресії, живуть в якомусь своєму світі, в якому вони не можуть ні виговоритися, ні виплакатися. І в якийсь момент вони зустрічаються на її могилі й вирішують поговорити. Я запропонував глядачу поглянути на внутрішній світ чоловіків, їх вразливість та крихкість. У виставі багато символізму, того нового, що побачив в ній я, і на що пропоную подивитись глядачу прицільніше.
Як посеред війни в режисера з грузинської родини народилася українська "Маланка"? З чого все почалося?
Театр "Маланка" почався з великої любові та донатів людей. Я на свій день народження, 17 грудня 2022 року, під час блекаутів в темряві, зі світлом знайденим нашвидкуруч, записав відео, де розповів, що маю ідею відкрити театр, але щоб він народився, потрібна допомога людей. Мене підтримали тоді учні, які проходили у мене курси з акторської майстерності та просто підписники. Зібрані кошти дозволили організувати перші гастролі та закупити перший мерч.
А ще одними із перших мене підтримали двоє друзів: Максим Приходько, директор фітнес-клубів, бо йому відгукнулась ідея й Олександр Шевченко, який працює в IT сфері і любить театр. Він завжди мріяв вийти на сцену, але поки не має такої можливості, тому сказав, що в цей спосіб він хоче бути дотичним до театру.
Пізніше я подавався на різні конкурси та гранти. Одного разу подався на грант в Київську школу економіки на програму Talents for Ukraine. Як зараз памʼятаю, як я чекав на відповідь від них, адже на той час вона могла багато чого змінити для "Маланки". Я залишився в театрі збирати декорації, бо мені було потрібно відправляти їх в інше місто. В залі тиша, а у мене вже стан тихого відчаю, бо тоді вже дуже не вистачало фінансування. Саме в цю хвилину я отримав на пошту лист про те, що ми виграли грант на 5000 доларів. Я тоді зі сльозами на очах написав абсолютно не формального листа, в якому просто по людські розповів, що для мене зараз означає ця перемога. Нас тоді це дуже підтримало. Ми потім познайомились з президентом школи і я проводив для них майстер-класи.
З того, що я чую від тебе, у мене напрошується висновок, що українській культурі не митців не вистачає, а фінансування, так?
Митців у нас шалена кількість, просто потрібно звертати на них увагу та допомагати ставати видимими. У нас такі класні, творчі, талановиті та потужні люди, про яких ми навіть не знаємо на широкий загал, тому що їм не вистачає підтримки. Так, я вважаю, що сучасному мистецтву не вистачає й фінансування також.
Ми в "Маланці" відіграли премʼєру 16 травня ("Будка ч. 27" — Ред.) і йдемо на канікули, тому що я бачу, як нам стає важко просто втриматися на плаву, а тим більше — йти в розвиток. Потрібно змінювати свою стратегію та шукати зовнішнього фінансування. Було б дуже добре, щоб держава та великі бізнеси створювали програми для розвитку творчого потенціалу країни і спрямовували свій ресурс саме на пошук митців. Це взаємовигідне партнерство, адже кошти, які отримують митці, так чи інакше повертаються в державу. Ми зі своїх вистав допомагали закривати збори військовим, робили закриті благодійні покази для полку "Азов" та перераховували частину коштів на Мистецький Український Рух. Тобто це завжди про взаємообмін всередині країни. Від мистецтва чекають доступності, але перш ніж воно стане доступним для глядача, воно має бути доступним для митця, щоб у людей була можливість створювати культурний продукт і проявлятись.
Як ти гадаєш мистецтво починається в середині чи ззовні, щось тебе штовхає і тоді вже зʼявляється мистецька форма? Де народжується мистецтво Гіо?
Знаєш де мистецтво? Мистецтво у ванній (сміється). Я серйозно. Воно там. У мене багато ідей народжується саме там. Тож моя відповідь проста. А загалом, це одне із таких питань, на яке так само як і відповідь про театр — у мене колись були, як здавалося, правильні відповіді, але вони вичерпали себе та застаріли. Це підказка, що мистецтво не може стояти на місці, воно постійно змінює форму, зміст та сенси. Будь-що, що стає сталим або зупиняється — помирає. І саме тому завжди це нові відповіді. Але є одна фундаментальна річ для мене — те, що мистецтво — це завжди поєднання внутрішнього з зовнішнім. Воно народжується коли один всесвіт торкається іншого. Бо вистава народжується не на сцені, вона народжується між глядачем і сценою. Саме в оцей проміжок, де закінчується стілець глядача і починається сцена, виходить на зустріч один одному особистий досвід кожного з нас і починається своєрідне спілкування душ та енергій один одного. Мистецтво — це ось ці невидимі доторки.
Як проявляється Гіо — український митець, видно з твоєї публічної діяльності. А як проявляється Гіо грузин? В які моменти життя ти відчуваєш, що ось воно, твоє картвельське коріння говорить?
Коли ти приїжджаєш в Сакартвело, то там люди, які тебе завжди приймуть, завжди тобі будуть раді. Ця відкритість, гостинність та звичка робити спочатку все для людей, а потім для себе — це картвел в мені. У нас навіть такий вираз є: "Коли у тебе є гроші, ти запросиш гостей, нагодуєш їх і напоїш вином. Коли у тебе немає грошей, ти позичиш гроші, запросиш гостей, нагодуєш їх і напоїш вином". Тобто ти насамперед про когось, а не про себе — це одночасно і добре і не дуже. Другий прояв, навіть не прояв, а потреба — це смачно поїсти і всіх навколо годувати. Ну і третє — темперамент, хоча я як для грузина вважають себе дуже стриманим та мʼяким. Я завжди кажу акторам, коли ми репетируємо, що є певні правила і я можу ігнорувати їх порушення до певного часу. Але за тиждень до вистави я включаю "картвела" і тоді все буде чітко, швидко і так конкретно, по-кавказьки. Часто жартую: "Не будіть в мені картвела" (сміється).
Що порадиш людям, у яких є страх проявлятись?
Часто кажуть про те, що важливо зробити перший крок і тоді буде легше, але я думаю і це те, що я розповідаю на своїх майстер-класах, що часто крок — це забагато для першої дії. Якби це було так легко, то всі б його робили та йшли вперед не озираючись, чи не так? Тому я раджу зосередитись на тому, щоб скоротити відстань до першого кроку, якоюсь легкою дією. Наприклад, прийшла ідея, бажання почитати, або народився в голові вірш — візьми і запиши. Це моє правило двох хвилин, я ним постійно користуюся. Хвилини таких дій складаються в години результату потім. Спосіб проявити себе поступово знайдеться також, головне навчити себе легким діям спочатку.
У нас в школі був хлопець, який не розумів літературу, коли пояснював педагог. От не йшло йому і все за тими схемами, які давали. Педагог в жарт, якось сказав: "Придумай свою схему". Він і придумав свою шалену схему, яку розумів тільки він і від неї кайфував. Найголовніше, що він почав розуміти літературу. Стати винахідником та автором, придумати свій шлях та отримувати задоволення від процесу — ось що я виділяю для себе, як головне. Творчість — це завжди народження індивідуального.
В одному з інтерв'ю ти казав, що якщо кожен день тебе запитувати що для тебе театр, то кожен день буде нова відповідь. Що сьогодні для Гіо театр?
Театр сьогодні для мене — це питання, на яке я шукаю відповідь. Одне я відчуваю точно, що я й досі отримую від нього задоволення. Я, до речі, не відношу себе до тих митців, які постійно кажуть: "Я незадоволений своїми виставами." Я не розумію цього і мені це звучить не правдиво. Наприклад, нещодавно я ставив "За двома зайцями" в Миколаєві. У мене там багато чого вдалося, але й були складні моменти. Чи задоволений я до кінця тим, що вийшло? Ні, бо я розумію, що завжди є щось, у що ти впрешся навіть технічно. Це нормально. Але чи можу я про весь процес, в якому я багато сміявся, яким так насолоджувався, сказати, що я не люблю його? Ніколи. Я й досі обожнюю його. Можна закопуватись у творчий пошук недосконалості, шукати ідеальну форму та репетирувати виставу нескінченно, але варто вчасно зупинятись. Тож можна сказати, що театр зараз для мене — це поєднання внутрішнього та зовнішнього і баланс творчого пошуку та задоволення від процесу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media