Черкащанка Анастасія Бобкова — лейтенантка прикордонних військ України. Вона проходила службу у складі бойового підрозділу прикордонників на Лиманському, Куп'янському, Вовчанському та Бахмутському напрямках. За військову службу отримала медаль.
Скільки важить тактичний рюкзак військової, чи носять захисниці жіночий однострій та, чи є відмінності в проходженні військової служби залежно від гендеру. Про це — у розмові з Анастасією.
Пані Анастасіє, розкажіть, будь ласка, як Ви ухвалили рішення с тати військовою?
Була десь у класі десятому. Мені дуже подобалась військова форма. І я подала документи до Національної академії державної прикордонної служби. Потім потрапила на відбір цивільної молоді, навчалася там майже чотири роки. Після того нам повідомили офіцери нашої академії, що є набір до новоствореного 15-мобільного прикордонного загону. Бригада стала на кордон. Я вирішила, що це буде цікавий початок моєї військової служби. І написала рапорт про те, що виявила бажання проходити тут службу. Після випуску з академії, а у нас був достроковий випуск, бо війна в країні, нас направили на розпорядження по прикордонних комендатурах швидкого реагування. Я потрапила на першу прикордонну комендатуру швидкого реагування. Як казав мій командир, перша прикордонна — перша з честю. Приїхавши на підрозділ комендатури, я спочатку була трішки в шоці. Де я? Що я? І що буде далі? На яку посаду призначать? Командир сказав: "Ти мені нагадуєш одну знайому. Я вже знаю, куди тебе призначу". Спочатку я проходила службу на посаді начальника групи кадрів. Чотири місяці була там. Перед тим, як вибувати в зону бойових дій, мене перепризначили на офіцера групи розвідки штабу першої комендатури швидкого реагування. Потім постало питання, чи маю я бажання виїжджати в зону бойових дій. Бо дівчат питають перед тим, як направляти їх туди. Я погодилась, написала рапорт. І 21 червня ми вибули на Бахмутський напрямок, Донецька область, місто Часів Яр. Я набирала, комплектувала підрозділ, відбирала. Потім, після того, як ми вибули з Бахмутського напрямку, переїхали на Лимано-Куп'янський напрямок.
Що ви виконували, якими були бойові завдання на Лимано-Куп'янському напрямку, на Вовчанському?
Моїми завданнями були дорозвідка місцевості, здійснення аналізу щодо противника, спостереження на моніторах за противником, бо наш підрозділ підіймав "пташки". Так само з тих пташок вони знищували ворога скидами боєприпасів.
Розкажіть, в яких умовах ви там перебували? Ви особисто виходили на позиції?
Я виходила на позиції декілька разів, бо мене як дівчину берегли, оберігали, і щоб ніде нічого зі мною не сталося. Бо все-таки є у військових, в армії таке упередження, хвилювання за дівчину.
А ви одна була дівчина в підрозділі, чи ще були?
У нас було розподілення після навчання в академії. На прикордонну комендатуру попала я і ще одна дівчина з мого факультету. Але поїхала я одна, і ще була дружина військового. Він був начальником мінометної прикордонної застави. І його дружина так само захотіла проходити службу в 15-му мобільному, в прикордонній комендатурі, але не в його підпорядкуванні.
Коли ви були на позиціях, ви проживали поряд зі своїми побратимами? Чи було окреме приміщення для дівчат?
Не було окремого приміщення. І це знаєте, набагато краще, тому що це колектив, і ти постійно з ними, постійно щось вчишся в них, бо у цих хлопців більше досвіду, ніж у дівчат, які приходять на військову службу.
Ви говорили, що чоловіки бережуть дівчат, які є в підрозділі. Вони допомагають?
І з речами допомагали, бо в мене було багато дуже сумок, багато речей. Вони постійно носили в машину, виносили з машини. Їхня підтримка дуже велика, бо деколи в деяких справах щось не виходило, я там бувала і плакала, і вже думала, навіщо сюди пішла, а так сіла, поговорила, мене заспокоїли, і все добре, і далі продовжила служити.
Ви кажете, що допомагали з речами, а скільки важить тактичний рюкзак військового?
Ну, я не знаю, кілограма три, три-чотири. Просто там ще були сумки, які важили, мабуть, по кілограм десять, з речами моїми. Це, в основному, була форма військова, берці, бронежилет, каска, автомат.
Ви заговорили про форму. Жіночий варіант форми є? Чи підшивали під себе, підганяли розміри?
Підшивала під себе, бо, в основному, ці розміри, я не знаю на кого, деяку форму підшивала, а деяку купляла під дівчат. Є розміри, так набагато краще.
Косметику з собою брали?
Звісно, брала. Я ж дівчина, я ж не буду ходити, як не знаю хто. Мені хотілося бути гарною, навіть в тих бліндажах. Це навіть деколи підіймало настрій. Ти стала собі перед дзеркалом, нафарбувалася, прийшла і всі сяють.
Ви кажете, що рюкзак три кілограми, а бронежилет? Він жіночий чи полегшений?
Є полегшена форма, але в мене був бронежилет, який мені видавав загін, то він кілограмів, мабуть, 15 важив. Воно, знаєте, спочатку вдягаєш, там тяжко, потім йдеш і йдеш, вже там проходить година, дві, і воно вже якось твоє єдине ціле.
Як довго ви могли перебувати ось з такою вагою?
По-різному було, добу-дві.
Ви готувалися до таких фізичних і психологічних навантажень, про які ви говорите?
Оскільки в академії у нас була фізична підготовка у дуже посиленій формі, то труднощів не склало у підрозділі носити бронежилет, каску, рюкзак.
А психологічно, ви говорите, що були сльози, засмучувалися. Чому це виникало?
Дуже хотілося додому, бо після випуску з академії майже рік не була у відпустці. Від того, що я бачила, інколи деякі фото хлопців, бо від них там нічого майже не лишалося. Мені казали, та навіщо тобі на це дивитися, оберігали, але все одно я наполягала на своєму, бачила це і тяжкувато було, морально тяжко. Бо ти розумієш, що ти з тією людиною день-два тому стояв, спілкувався, через два дні його вже немає.
Ви говорите, що свідомо прийняли рішення виїжджати в зону бойових дій. Чим воно було зумовлено?
Коли ми прийшли у підрозділ, все злагоджено було, всі разом. І якщо вибирати, чи лишатися тут, у постійному пункті дислокації, або виїжджати туди всім разом, підрозділом, то краще я буду їздити по чагарниках, у несприятливих умовах. І це стосується не тільки дівчат, а і чоловіків, бо чоловіки також від того втомилися. Краще я буду з ними там, аніж лишусь тут.
Скільки часу ви були у зоні бойових дій?
Дев'ять місяців.
Якою була процедура вашого повернення? Це за вашим бажанням, чи підрозділ вивели?
Наш підрозділ вивели на ротацію. Ми перебували спочатку пару днів в пункті постійної дислокації в Черкаській області. Потім нас направили на Чернігівський напрямок, а потім я вже перевелась в управління прикордонного загону.
Як ваша родина сприйняла ваше рішення захищати Україну?
Моя родина не знала, де я, куди потрапила. Вони знали, що на прикордонну комендатуру. Але десь чотири чи пʼять місяців не знали, що я виїхала на Бахмутський напрямок.
Ви ж контактували телефоном?
Контактувала, так, телефоном. Вони постійно питали, чи все в тебе добре, як справи, чим займаєшся. Приходилось трохи прикрашати деякі моменти, я їм казала, що я тут. Насправді я вже перебувала на Вовчанському напрямку, це тільки тоді вони дізналися.
І коли ви вже сказали, де знаходитеся, як рідні відреагували?
Вони так переживали, особливо батько, він там вже казав, все, я там призиваюсь теж, йду в підрозділ. А я кажу: та сиди, куди ти підеш?
Які були враження, коли вперше потрапили в зону бойових дій. Що вас зачепило?
Ти заїжджаєш, навіть в той Часів Яр, все розбомблено, нічого від тої місцевості, яка була раніше, не лишилося. Це теж так, заїжджали у Донецьку область, Бахмутський напрямок, і ніякої довіри навіть до цивільної людини не було. Я інколи так виходила, в місто випускали, виходила і думала, що може десь якась машина приїхати з ворогом в машині і все. Там далі деяких наших хлопців з підрозділу в полон брали.
Чи потрапляли під ворожий обстріл?
Потрапляла. Колись навіть прощалася з життям. Виходила з бліндажів зі своїми побратимами. Почався обстріл. Це був десь вечір, пів на восьму. Почався обстріл і полетіли керовані бомби. Знаєте, вже потім така думка прийшла, що коли над тобою свистить, то це вже далі десь летить. В той момент зі мною був начальник штабу, ще деякі офіцери. Ми виходили з бліндажів і просто падали на землю. Серце так почало колотитися. Я думаю, ну все, Настю. Це вже все, мабуть. Дослужилася ти. Потім вже був приліт. Потім далі ми почали йти. Далі пройшли ще декілька метрів. Ще раз це над головою пролетіло. Ми знову впали. Коротше, приїхала я додому, вся в болоті. Тоді я вже і молитву згадала і все, що тільки можна було. А потім в машину вже сіли, їхали. І це як в фільмах, знаєте, там обстріли, машина на швидкості їде, а ззаду щось вибухає. Знаєте, як подивитися страху в очі.
Як вам вистачило витримки бути там девʼять місяців? Щось тримало?
Колектив. Це дуже чудовий колектив. Якби той колектив зараз повернути, я б ще раз повернулася на прикордонну службу. Чудовий досвід, який на всьому моєму шляху військової служби буде зі мною. Я дуже вдячна тим людям і тому підрозділу взагалі. Вони найкращі. І командир. Сталеві хлопці.
Ви маєте медаль за військову службу. Як її отримали?
Маю. Виходила на дорозвідку місцевості, перебувала тоді на позиціях.
Нині Ви начальниця групи комплектування. Розкажіть, яких спеціальностей нині потребує ваш підрозділ? І, зокрема, чи готові брати жінок на службу?
Жінок постійно готові брати. Це невіддільна частина. Багато дівчат хоче. Наприклад, дві дівчини нам телефонували. Одна хоче бути водієм, водити БТР, БМП. Каже: мені без різниці. На іншу посаду ніяку не піду, а на водія. А інша дівчина хоче бути оператором БпЛА. Так само ці дівчата збирають документи і надалі будемо їх призивати на контрактну службу.
Ви б хотіли повернутися іще раз до виконання бойових завдань?
Постійно. У мене постійно така думка сидить в голові. Але є певні моменти, що потрібно далі рухатися. Далі щось, може, буде ще цікавіше. Взагалі вже хочеться закінчення цієї війни, щоб всі були біля своїх родин, всі були вдома.
Інтерв’юерка – Вікторія Пожар
