"Ми возили все: від сірників до запчастин для техніки, БТРів. Єдине, що не купували — це танки і літаки".
Черкащанка Оксана Циганок стала волонтеркою у 2014 році, у 2023-му — пішла у військо. Скільки кілометрів за ці роки наїздила зі своєю командою — не рахувала, однак побувала в багатьох фронтових та прифронтових містах, а деякі з них уже вважає рідними.
Як змінилися запити від військових за майже 11 років війни, чи вистачає нині охочих допомагати армії та що на фронті нині найнеобхідніше — до Дня волонтера розповіла Суспільному.
"Змусили познімати всю жовто-блакитну символіку"
Конкретної мети займатися волонтерством не мала, однак долучилася до волонтерського руху ще з часів Революції гідності, у 2013 році, розповіла пані Оксана:
"Коли на Майдані почали придушувати мітингарів, почалася агресія, їх почали бити, ми стали поруч із ними, щоб допомагати. А потім я допомагала з організацією блокпостів. Наприклад, був блокпост на виїзді з Черкас у сторону Сміли. Я там спочатку допомагала, а потім організовувала все. Потрібні були їжа, шини, теплі речі, а ще — ліки і перев'язувальні матеріали. Діставали все це і для черкаських активістів, і для київських".
Але тоді я ще не усвідомлювала до кінця, що це таке. Це просто був такий порив, бажання стати не тільки на захист свободи вибору в Україні, а й допомогти постраждалим.
Перша волонтерська поїздка на схід України до військових була на початку березня 2014 року:
"Крим на той час уже окупували і ми поїхали з концертом до прикордонників, які стояли в місті Амвросіївка під керівництвом нашого легендарного генерала Ігоря МомотаУкраїнський прикордонник, генерал-майор (посмертно). Був начальником навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Обороняв український кордон у Донецькій і Луганській області як начальник мотоманеврової групи прикордонників. Загинув унаслідок удару російської реактивної артилерії під Зеленопіллям 11 липня 2014 року.. Їхали творчі колективи з черкаського будинку культури імені Кулика та композитор, бард Олександр Недобор. А ми, волонтери, допомагали транспортом, пальним, продуктами. Тоді я, наприклад, ще не усвідомлювала і думаю, не усвідомлював ніхто, що нас чекає у майбутньому і що означали слова Ігоря Федоровича (Момота - ред.), який ще тоді, в перших числах березня, сказав, що якщо ворог переступить наші кордони, то їх, прикордонників, не буде в живих — вони загинуть, боронячи нашу країну. І так воно й сталося, це були пророчі слова".
У тій поїздці вперше почули про так звану "ДНР", додала Оксана:
"Тоді ми ще не знали, що таке "ЛНР" і "ДНР", але ДАЇшники, які стояли при в'їзді в Донецьк, зупинили нас і змусили познімати всю жовто-блакитну символіку. Сказали: "Якщо ви хочете повернутися і хочете, щоб ваші машини були цілими, то познімайте". Ми дуже здивувалися, але зрозуміли, що просто так не зможемо далі рушити, бо за нами їхала машина, яка слідкувала.
І ще вони запитали чи є у нас дозвіл на заїзд і на проїзд у Донецьк від якогось там Ніколая Ніколаєвіча із "ДНР". Ми були шоковані. Я сказала: "Та ні, ми собі по Україні їдемо куди вважаємо за потрібне, ми у цивілізованій державі, де існує закон і порядок". Вони на це лише посміхнулися. Я навіть не знала тоді, що таке те "ДНР". А коли ми вже приїхали і загуглили в інтернеті, то виявилося, що це на той час була громадська організація "Донецька народна республіка"".
"Перші тепловізори везли під одягом з Білорусі"
Коли вже розпочалися активні бойові дії, захисники просили різні речі, починаючи з військової форми, якої на той час бракувало:
"Не було навіть форми, взуття, їжі, чаю, кави, продуктів. Із дорогих речей просили тепловізор Pulsar. Його волонтери привозили не зовсім легально, під одягом з Білорусі. Це були перші такі замовлення і ми й самі лише знайомилися з новітнім обладнанням. До цього тепловізори теж були, але здебільшого їх використовували для спостереження на полюванні".
З часом запитів ставало все більше і влітку 2014 року виник задум створити Центр допомоги армії, ветеранам та їхнім родинам:
"Це були волонтери з різних громадських організацій, багато з яких виникло після Майдану. Ми об'єдналися саме для допомоги захисникам. І всі ці роки, і коли були активні, і більш спокійні фази, допомагали фронту".
"Від сірників до запчастин для БТРів"
За понад десять років волонтерства запитів було багато, доводилося навіть шукати запчастини до військової техніки:
Війна так довго триває, що за ці десять років було що завгодно. За потреби возили все: від сірників — до якихось запчастин для техніки, БТРів. Єдине, що ми ще не купували — це танки і літаки. Були часом і якісь незвичні запити. Мене, наприклад, здивувало, коли бійці почали просити штучні ялинки. Казали, що підійдуть будь-які, навіть б/у. Думала, нащо воно їм, а потім зрозуміла — немає чим маскуватися. Ще із незвичного колись просили парфуми, ну це ще коли була АТО".
Після лютого 2022 року змінилася і сама війна, і запити від військових:
"Ця війна зовсім інша. Хлопці кажуть, що тоді вони стояли на позиціях і дивилися по периметру, а зараз і зверху відкриті, і по периметру треба дивитися, бо не знаєш звідки швидше чекати удару — чи від живої сили, яка ітиме по землі, чи від дронів із повітря. Це вже війна технологій. Дрони під час АТО ми возили, а от РЕБи не возили. А під час "повномасштабки" це найнеобхідніша річ. Потрібні РЕБи, дрони, автівки, тепловізори.
"Я її знаю, вони до нас у Бахмут приїжджали"
За десять років, поки з командою волонтерів бували на фронті, траплялося різне, пригадала пані Оксана. Ставлення теж було різним, а іноді думку людей міняла війна:
"Поліцейські і тоді були, і зараз є різні на блокпостах. Коли ми тільки починали їздити, то проїжджали через блокпост на в'їзді в Харків і там стояли колишні "беркутяни". І вони російською мовою говорили до нас: "Куда вы едете? Зачем вы туда едете? Зачем вы им помогаете?". Для мене це був такий шок, я не могла усвідомити, що можна так говорити про допомогу захисникам. І це були непоодинокі випадки. А потім, коли цих поліцейських теж покидали на "нуль", бо не вистачало людей, все змінилося, і їхнє ставлення теж.
Деякі нас впізнавали. Ми часто їздили вночі. Якось, це вже у 2022 році було, навігатор не туди повів, темно було і я поїхала по зустрічній, а за мною поїхали інші наші машини, ціла колона. Дивлюсь — летять за мною з мигалками. Зупинили, я вибачилася, пояснила, що темно, знаків ніяких не було, тому так і вийшло. І тут один хлопчик каже: "Я її знаю, вони до нас у Бахмут приїжджали, це волонтери". Вдалося тоді владнати ситуацію".
Доводилося чути різне і від мирного населення:
"Навіть у Черкасах були такі, що говорили: "От якби ви, волонтери, туди не їздили, то війна б уже закінчилася", маючи на увазі, що без підтримки захисників ми б уже давно здалися. Насправді багато є зрадників і всередині країни — від підлітків, які не думають, що роблять і палять авто військових, — до ідейних бабусь, які наводять ракети на міста. І думають, і кажуть вони різне.
Були іноді і невдоволені відгуки від військових. Якщо волонтери не можуть щось дати, а це може бути, бо відповісти на всі запити немає можливості, то траплялося і негативне ставлення, і навіть прокльони".
Однак зазвичай захисники вдячні, і це надихає, додала пані Оксана.
"Особливо вони цінують дитячі малюнки та домашню їжу. Тому ми завжди брали з собою листівки від діток або випічку чи якісь інші страви від черкаських господинь. А на Великдень возили пасочки".
Свято на фронті — це шматочок позитиву, згадка про домівку, про комфорт, про щось мирне, затишне. Я багато свят зустрічала на фронті, зокрема, Новий рік, і навіть свій день народження. Нині теж: 5 грудня — День волонтера, 6 грудня — День Збройних сил України і Миколая. Але цьогоріч обстановка і настрій на фронті такі, що навіть не знаю, чи буде час, щоб про це згадувати.
"Ми знали, що воно буде"
На початку повномасштабної війни планів виїхати з України не було, пригадала волонтерка. Натомість, додала, була певна, що поруч є надійні люди:
"Десь за рік до повномасштабної війни, у квітні 2021 року, я проводила акцію до річниці вторгнення Росії біля обласної адміністрації. З червоних лампадок на площі виклали слово "Війна". Ми тоді кричали на весь голос, але нас не чули — ні народ, ні влада — ні про бомбосховища, ні про підготовку до війни. А ветерани, військові, волонтери як могли, так і готувалися. Зокрема, робили вишколи для населення і тренувалися самі. Ми знали, що воно буде, точної дати не знали, але розуміли, що скоро".
Думки кудись тікати не було взагалі. За ці роки сформувалася команда друзів, побратимів, військових, волонтерів — людей різних, але дуже рідних мені по духу. Вони за потреби стануть біля мене поруч і я не буду питати куди ми йдемо, навіщо — просто знаю, що якщо ми це робимо, то це потрібно.
"Хоча вивезти дітей думка була, сказала тоді їм зібрати речі, приготувала пальне. Так чи інакше, потрібно бути готовими до всього, навіть зараз. Але сподіваюся, що все буде Україна і ми відстоїмо своє".
Вистачає вже не тільки коштів, а й людей
У лютому 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, охочих волонтерити побільшало:
"Тоді в наш Центр допомоги армії приходило багато охочих, серед них було немало переселенців. Цікавилися, чим можуть бути корисні. Люди в чергах стояли, щоб чимось допомогти. Така ініціатива, таке об'єднання народу — це щось неймовірне. Це була така єдність, якої не вистачає зараз.
Зрозуміло, що без снарядів, артилерії одними людьми ми війну не виграємо, але якби ми і зараз були такі єдині, як тоді, то я впевнена, що цієї масштабної корупції, коли крадуть мільярди, призначені для захисту країни, не було б. Нині військові, ті, кому небайдужа доля України, можна казати, в повному оточенні: з одного боку російський ворог, а з іншого — внутрішні вороги, які обкрадають свою ж країну".
Мотивація в кожного з волонтерів різна, пояснила пані Оксана:
"У кожного своя причина: одні хочуть об'єднуватися і допомагати, в інших — хтось із рідних воює. Але нині на ті масштаби, на ту кількість військових, що на фронті, на ту кількість запитів, які є — не тільки коштів вже не вистачає, а, в першу чергу, людей".
Навіть на такі елементарні речі, як плетіння маскувальних сіток, бракує рук. Так, там є затрати на матеріали, але вони не такі великі, щоб волонтери їх не потягнули. А от рук не вистачає, бо це треба стояти і плести. Черги на сітки — на місяці вперед, їх не встигають робити. Ховати на фронті треба все — від гармат до автомобілів, бо там, де активні бойові дії, зазвичай після обстрілів і мін не лишається ні лісу, ні посадки. Єдина надія заховатися — це маскувальні сітки. Але як не запрошуємо допомагати, як не просимо – люди практично не йдуть, лишаються ті самі. На них усе і тримається.
Нині Центр допомоги армії має декілька напрямів: гуманітарний, медичний, харчовий, плетіння сіток і кікімор тощо. Навіть у війську пані Оксана підтримує контакт зі своїми волонтерами і бачиться з ними на фронті.
"Або для ЗСУ, або в ЗСУ"
Думка самій доєднатися до війська виникла ще у 2022 році, розповіла пані Оксана. На той час вона була депутаткою обласної ради і продовжувала займатися волонтерством:
"Я розуміла, що там, на фронті, відбувається найважливіше і я маю там бути. Але тоді стояли черги у військкомат, а ще виникало багато проблем із забезпеченням армії і волонтерство ще було дієвим. Тоді ми могли збирати гроші й купувати автомобілі. Нині ми їх не купуємо, бо не вистачає коштів. А на ті ж РЕБи можна збирати по кілька місяців, збори майже зупинилися.
Коли почало приходити все більше запитів і відмовляти я була вимушена ще більше, мене "гризло", що я обіцяла, а не виконала, бо бракувало коштів чи щось не вийшло. Ти дивишся хлопцям в очі, пояснюєш, а вони по-різному реагують. Воно накопичується і пече зсередини".
Війна йде жорстока і запекла, і ніби щось і робиш, але вже не можеш допомагати так, як раніше. Я бачила, що вигораю і треба щось міняти. А що змінити під час війни? Від себе не втечеш, від своїх думок. Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Єдине, що я до останнього не знала, куди саме я піду. Але не шкодую, що обрала саме цей підрозділ.
Бригада, у складі якої служить черкащанка, побувала на всіх ділянках фронту, крім Херсонської області і Лиманського напрямку. Нині — на одному з найтяжчих.
"Доводилося потрапляти під обстріли ще коли була волонтером, але, слава Богу, в мене є янголи-охоронці, я в цьому впевнена. Зараз ми іноді виїжджаємо з таких місць, з яких не всі виїжджають. Дякую Всесвіту, друзям, рідним, усім, хто переживає, підтримує".
Нині пані Оксана — командир автомобільного відділення у своєму підрозділі. Розповіла: десять років за кермом їздила на фронт і ці навички знадобилися:
"Цей десятирічний досвід водіння вночі — безцінний. А ще спільними зусиллями, з допомогою, друзів, волонтерів нам знайшли деяку техніку. Тож виконуємо свої завдання".
Уже в статусі військовослужбовиці побачила зміни, які відбуваються нині в українській армії:
"У нас командир батареї — молода дівчинка. Коли ти приходиш у військо, твій цивільний авторитет обнуляється. Якщо ти жінка, то маєш ще й доводити, що ти не менш розумна, сильна, кмітлива. На те, щоб мене визнали як жінку-воїна, пішов фактично майже рік".
В армії залишається ще багато чого з радянського. Але все ж зміни відбуваються, повільно, важко, але відбуваються — завдяки ентузіастам, добровольцям, волонтерам, військовим нової генерації".
Різниця світла і темряви
Саме на службі помітно відчула для себе контраст між цивільним життям і фронтом, розповіла пані Оксана. Надто, коли бувала вдома під час відпустки:
"Коли їдеш на фронт як волонтер, це максимум на два-три дні, може трохи надовше. Ти їдеш, але знаєш, що повернешся і тебе чекатиме родина, дітки. А коли йдеш служити, то навіть не знаєш чи повернешся. Я коли перший раз їхала на службу, то готувала себе морально до того, що можна і не повернутися додому. Налаштовувала себе так, що ми всі смертні і може статися що завгодно. Особливо зараз, коли ми в жахливих умовах і часто нашу бригаду перекидають по фронту".
Коли заїжджаєш у прифронтову зону, там, як тільки темніє, стає чорно. Немає освітлення вулиць, магазинів — вони, як правило, працюють до 15:00-16:00. Вечір, ніч — це просто моторошна чорнота. А коли приїжджаєш додому, навіть коли темно і видно, що немає світла в будинках, все одно — там десь ліхтар, там рекламка, там магазинчик підсвічується. І це такий затишок, такий комфорт, одним словом — життя. Дуже відчувається ця різниця світла і темряви.
"Дивилася на зруйновані мости і плакала"
За десять років війни волонтери не тільки вивчили міста східної України, а й спостерігали, як їх визволяють, відновлюють, розбудовують. Деякі з них для пані Оксани стали такими ж рідними, як Черкаси:
"Найпам'ятніші місця — ті, в які ми найчастіше їздили з 2014 року, зокрема, Покровськ, Костянтинівка, Слов'янськ. Це були мирні міста, деякі вже визволені, де була наша, українська влада. Ми бачили, як вони розквітають — там робили ремонти, клали дороги, будували школи, дитсадки, лікарні.
Ми ці міста знали досконало. Покровськ для мене фактично рідний, як Черкаси, хоча я в ньому не жила. І такий невимовний біль — бачити те, що відбувається там нині. Я до останнього не вірила, що ми отак підпустимо до нього окупантів. Що так, як зараз, буде з Мирноградом і Костянтинівкою. Думала, що знайдуться сили, резерви, можливості це зупинити.
"Коли Покровськ почали розносити, зруйнували мости і ми його об'їжджали вже як військовослужбовці, я поїхала подивитися. Стояла, дивилася на ці мости і плакала".
Перший напрямок, де я була як військовослужбовиця, був Куп'янський. І я потім не могла повірити, що будинків, у яких ми просиділи чотири місяці, вже немає. Вони ще не повністю окуповані, але повністю зруйновані. Я просила своїх друзів, побратимів, які були там, прислати фото, відео, а вони говорять: "Оксана, немає". Прислали фото вулиці, де просто все зруйноване. Це невимовний біль.
Попри все волонтерка, а нині й військова, вірить — Україна обов'язково переможе і стане сильною державою, здатною себе захищати.
