Лікар черкаської "екстренки" Андрій Юров переміг у відборі і став амбасадором України у програмі для медиків Європейського товариства екстреної медицини. Восени він поїде до Копенгагена, а поки у Черкасах запускає серця і відновлює дихання.
Як вдалося здобути першість та що він робитиме у Європі — розповів в інтервʼю Суспільному.
Пане Андрію, ви перемогли у відборі і стали амбасадором України. Розкажіть, будь ласка, що це був за відбір? Скільки було претендентів, як усе відбувалося?
Відбір був від Всеукраїнської ради реанімації на курс від EUSEM. Сам курс називається "LeadEM" — це лідерство в екстреній медичній допомозі. Враховувалися лідерські якості, стаж роботи на "екстренці", знання іноземних мов. А також треба бути членом Всеукраїнської ради реанімації для того, щоб можна було взяти участь. Подав заявку, її погодили. В голосуванні могли брати участь тільки члени Всеукраїнської ради реанімації і за результатами голосування я отримав перше місце.
Тобто вас обрали лікарі або люди дотичні до медичної грамоти?
Медичні працівники. Це може бути і фельдшер, і парамедик, і лікар, не важливо.
Ви кажете, що враховувався стаж в "екстренці", скільки ви вже працюєте там?
У 2017-му я прийшов як інтерн. 1 лютого 2019 я вже вийшов на чергування як лікар з медицини невідкладних станів. І з 2019 по цей день працюю в складі черкаської екстреної медичної допомоги.
Ви будете амбасадором і поїдете до Копенгагена. Що означає бути амбасадором "екстренки" від України у Євросоюзі?
Амбасадор — це представник, я буду представником України. Я маю поділитися тим досвідом, який у нас є зараз. Як стан цієї війни вплинув на нашу структуру. Як ми працюємо, наприклад, під час повітряних тривог, під час "прильотів". У нас були місії, де ми працювали на деокупованих територіях. Про те, як ми займаємося перевезеннями. Це довгі рейси, коли ми перевозимо тяжких пацієнтів з одного міста до іншого. Усе це я маю принести і показати, який досвід ми набрали тут. Це важливо, бо я думаю, що небагато країн в Європі, де швидка допомога працювала в таких умовах з такими пацієнтами.
Що змінилося в організації вашої роботи після повномасштабного вторгнення?
Багато чого. Не будемо забувати, що для нас перше правило в допомозі — це власна безпека. Тобто ми маємо враховувати власну безпеку, де ми працюємо, як ми працюємо, з чим ми працюємо. У нас з'явились бригади медицини катастроф, які виїжджають на такі випадки першими. Вони працюють там, де може бути небезпечно. Ще змістився акцент більше на травмованого пацієнта, на ті травми, що можуть отримати. Якщо це міжлікарняні перевезення, то акцент на тому, як стабілізувати пацієнта. Бо наразі ми не возимо одного пацієнта. У нас є автобус, в якому є три повноцінних реанімаційних місця. Тобто це один рейс, ми можемо тільки в автобус положити трьох, взяти ще більш-менш стабільних, бо в нас ще є два місця. Тобто, це п'ять лежачих пацієнтів, до них ще ми можемо посадити сидячих. І в нас зазвичай разом із цим автобусом їдуть ще бригади медицини катастроф або просто лінійні бригади, які так само можуть взяти тяжкого пацієнта. Все обладнання є як в машині, так і в автобусі. І ми можемо забезпечувати транспорт пацієнта між двома віддаленими точками.
Тобто ось такі бригади організовані спеціально для того, щоб забирати потерпілих із місця влучання, так розумію?
Не забирати, а надавати допомогу. Якщо потрібно, то ці бригади будуть евакуювати. Якщо вдаватись у деталі, там відбуваються сортування і вже після сортування ці люди евакуюються. Ці бригади просто прийдуть першими. Вони можуть через диспетчера покликати до себе додаткові бригади.
А от вже траплялися такі випадки, коли виїжджали автобусом?
Точну кількість не скажу, бо багато було виїздів. З моменту, як ми його отримали, в нас немає таких виїздів, коротких, типу Черкаси — Київ. Ми зазвичай виїжджаємо зранку, а приїжджаємо наступного ранку. Тобто, ми 24 години в дорозі: проїхали, забрали пацієнтів і поїхали далі. І не завжди ми привозимо в Черкаси. Здебільшого ми привозимо по різних точках. Ми були на деокупованій території не раз.
Що вас вразило на деокупованих територіях?
По-перше, сила людей, які там залишились після всього того, що вони там пережили, продовжують жити. Коли ми туди приїжджали, не було поруч ніякої медичної служби, яка могла б надати їм допомогу. Оглянути, привезти ліки — це все або за власні кошти, або родичів, а багато хто не може виїхати, і вони не мають цього. Тому ми базувалися в одному місті, коли там ночували. Вночі не могли виїжджати на території, які щойно були деокуповані. В основному працювали вдень. Ми виїжджали по різних населених пунктах. За день або один, або два населених пункти об'їжджали. Нам не виділяли приміщення, а просто якийсь майданчик. Знаєте, в центрі села є невеличкий майданчик. Вони повідомляли всіх, що будуть приїздити медики, можуть надати допомогу, подивитись, ми їх оглядали, давали рекомендації, комусь ліки. Десь ми базувалися у дитячому садочку, десь у сільраді. Пацієнти різні, вразили історії людей, які це все пережили.
Ви працюєте в "екстренці" з 2017 року. За цей час, чи бували у вас такі випадки, коли ви виїжджали на виклики, реанімували людину, запускали серце, відновлювали дихання? Скільки таких можете нарахувати?
По-перше, це специфіка моєї роботи, по-друге, ніхто їх не рахує, кожен пацієнт і кожне життя для нас важливі. Я думаю, жодний медик не веде у своєму зошиті облік, скільки він врятував. За сім років, думаю, набереться багато, точно не скажу. Це і реанімації, і травми, кровотечі, ДТП, падіння з висоти. Тут перелік величезний, якщо чесно.
Мені цікаво, що відчуває лікар, коли людина не дихає, наприклад, знаходиться в стані клінічної смерті. Їй надається допомога і людина вдихає. Що ви відчуваєте в цей момент?
Полегшення. Запустили, врятували. Але це ще не означає, що врятували від цього. Багато що може трапитися за той час, поки ми його доставимо. Ми його маємо стабілізувати, привести в лікарню, і в лікарні вже нададуть, можна так сказати, більш розширену допомогу.
Скільки з вами людей в кареті швидкої?
Я, водій і два фельдшери. Залежно від ситуації. Коли це автобус, може бути до восьми людей десь.
Люди змінюються весь час чи у вас уже команда напрацьована? Який у вас режим роботи?
У нас є резерв тих, хто не завжди може поїхати у рейс, тому люди можуть змінюватися. Ми проводили навчання, а люди навчені працювати саме в цьому автобусі. На швидкій — доба через три. А є ще навчально-тренувальна робота.
Чи завжди ви мріяли бути лікарем швидкої з таким графіком роботи?
Тут рішення стати лікарем йшло до мене довго. В девʼятому класі я вирішив, що хочу бути медиком. Єдине, що в мене змінювалося, яким саме лікарем: кардіологом, хірургом, травматологом. На "екстренку" я потрапив у 2017, коли закінчував шостий курс і у нас було розподілення. Я хотів потрапити додому в Черкаси. Мені запропонували місце на швидкій, я погодився. За час інтернатури, дякуючи своєму наставнику, я побачив багато чого, мені це сподобалося. І відтоді я працюю саме в цій галузі, і не збираюсь її лишати.
Коли ви поїдете восени до Копенгагена, що найперше ви розкажете про українську "екстренку"? Якими знаннями вам хочеться поділитися і, можливо, яку проблематику розглянути?
Я вже не вперше співпрацюю з європейськими колегами. Європейські колеги іноді все-таки дивуються, що в нас, виявляється, "екстренка" працює не гірше, ніж у Європі.
Чого бракує? Що б ви хотіли додати в українську медицину катастроф, аби вона стала більш продуктивною?
Перше, чого бракує, це людей. Не кожен може працювати на швидкій, багато людей вигорають. Людей нам не вистачає. По забезпеченню, по апаратурі все мене влаштовує. У мене в машині є все для того, щоб надати екстрену допомогу, щоб реанімувати пацієнтів, від найпростішого до найскладнішого. Іноді буває, що ми в лікарню приїжджаємо, і лікарня запитує, а що це? І ми їм пояснюємо, наприклад, це внутрішньокістковий доступ. У нас таке кілька разів було, запитували, що це і як ним користуються. Швидка — це одна із тих галузей медицини, яка розвивається зараз найшвидше. Хочеться, звичайно, щоб у Черкасах хочеться, нам все-таки побудували центр. А так, по забезпеченню все є. Тут більше питань не до швидкої, а до освітнього процесу. Ми бачимо і знаємо, я сам там був, сам вчився. Не вистачає в університеті цього розуміння, як саме працює швидка. Коли я прийшов у 2017, то не сильно розумів, як мені тут треба працювати. Бо мене шість років вчили працювати у відділенні.
Інтерв’юерка – Вікторія Пожар
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
