Черкащанин Євгеній Дорошко — ветеран російсько-української війни, брав участь у боях під Попасною на Луганщині. На війні втратив 98 відсотків зору, та нині своїм прикладом доводить, що життя після поранення може бути повноцінним. Нині вступив до університету, щоб навчатися на реабілітолога та почав займатися спортом.
Розповів, що отримане поранення для нього стало мотивацією.
Євгеній Дорошко нині має два відсотки зору, тож у своєму кабінеті кожен сантиметр знає на дотик. На одній із полиць — сертифікат фахівця з масажу. Пройти курси вирішив після поранення на фронті, яке отримав на російсько-українській війні.
"Це кабінет для релаксації. Спочатку клієнта треба обмацати, щоб відчути чи є родимки, родимі плями, може якісь вади. Руками я відчуваю, чи немає ніде якихось загострень. ".
До повномасштабного вторгнення був охоронником, працював за кордоном:
"Раніше я працював на Близькому Сході, був професійним охоронцем. Повернувся додому і на 25 лютого 2022 року мав зворотні квитки на місце роботи. Проте 24 лютого почалось те, що почалося. Казали: ви ж готуйтеся до того, що почнеться, але чогось люди мало вірили", — розповів ветеран.
Відтак Євгеній пішов добровольцем на фронт:
"Спочатку пішов в територіальну оборону — так і почалося. Півтора місяця ми провели на Черкащині. Коли вже прийшло розпорядження їхати на схід, то у квітні відправилися у Попасну чи туди, що від неї лишилося. І під час виконання бойового завдання я отримав поранення".
Під час обстрілу позицій уламок потрапив Євгенію в скроню.
"Мені сказали, що зоровий нерв одного ока пошкоджений, а саме перебитий повністю. У нас зорові нерви не зшиваються, не трансплантуються, нічого — це все, сліпота, одноока сліпота. А другий зоровий нерв був надщерблений і сітківка ока пошкоджена, у шрамах. Я—рийняв як факт: це відбулося і треба робити якісь рухи вперед. Я зір використовую, наприклад, на маршрутках є таблички великі, і от я бачу цифри — просто підхожу і вдивляюся", — розповів Євгеній.
До життя без чіткості та облич звик. І не лише в побуті: за допомогою тростини він пересувається містом та щодня користується громадським транспортом:
"Проїжджає тролейбус і я не бачу номера, запитую: «Підкажіть, що за номер поїхав?» А тоді ближче підходжу, а людина теж незряча. Кажу: «Нічого, я такий самий». Л«».
Зі слів Євгенія, отримане поранення — його мотивація. Нині вступив до університету і в майбутньому хоче допомагати реабілітувати бійців. Для себе ж він обрав спорт — веслування.
"Перші рази ми веслували ще з побратимом, з одним хлопцем: сіли у пластиковий, навчальний човен. Він широкий, то ми таке виробляли, а всі казали: «Нормально». А мені здавалося, що по кругу веслували, і таке щось нагрібали. Але я хочу це все через себе пропустити й показувати, що все можливо. І в якому ти віці не був — все можливо. Тобто
Опанувати веслування допомагає тренер Олександр Гречка:
з таких людей потрібно брати приклад. Наші хлопці почали займатися після поранення — це і є незалежність чи воля, тобто повна свобода: у виборі діяльності, в прийнятті своїх рішень. А інші люди, такі як я, будуть тільки допомагати в цьому".
І хоча допомоги Євгеній потребує щодень менше, дружина ветерана Людмила продовжує бути його очима.
"Головне, щоб речі лежали на своєму місці, як це було два роки тому. Бо якщо я щось переміщаю, то він знайти не може. І тоді трошки звісно нервує та психує. Для нас це був виклик, бо ніхто не очікує гіршого. Але ми його побороли,
, переосмислюючи те, що наскільки швидко плине час, наскільки все змінюється. Потрібно звертати увагу на те, що було до цього, минуле не треба забувати, але і зациклюватися не варто. ми завжди залежні, повноцінно бути незалежними ми не зможемо. Але незалежність для мене – це робити із задоволенням те, що мені подобається, те, що я хочу і бачити та відчувати ту допомогу, підтримку від сім'ї, від дружини, від тих, хто навколо".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
