У Черкасах 25 жовтня на Соборній площі відбулася акція на підтримку військовополонених та безвісти зниклих воїнів «Не мовчи — полон вбиває».
Близько сотні учасників — рідні полонених та зниклих безвісти захисників зібралися з плакатами і прапорами та закликали проїжджаючих повз водіїв підтримати їх — посигналити. До акції долучилася автоколона з близько десяти автівок.
Місцева жителька пані Світлана прийшла на акцію нагадати про зниклого безвісти брата Віталія, у якого сьогодні день народження:
«Минулого року мій брат мобілізувався. Востаннє зв'язок був 27 листопада 2025 року. Був на пекельному Покровському напрямку. Нічого, зовсім нічого по цей день не знаю. Єдине, що мені сказали — був втрачений зв'язок з групою. В нього сьогодні день народження. Це перший рік, коли я не можу його привітати, подзвонити, обняти, подарувати подарунок. Для мене це дуже боляче, але мені треба триматися, тому що я його голос тепер».
За словами пані Світлани, вона долучається до заходу щонеділі:
«Надія одна, що він повернеться живим. Стараюся приходити на кожну акцію, щоб почули про наших рідних, щоб про наших рідних не забували, тому що вони живі, вони потребують допомоги. І ми всі тут збираємося для того, щоб наших рідних повернули додому. Вони стояли на захисті нашої держави, нашої батьківщини і стримували ворога, щоб ми тут могли спокійно жити».
Черкащанка пані Аліна на акцію приходить з прапором, на якому зображений її чоловік Сергій. Звʼязку з ним немає з 2025 року, розповіла вона:
«Я приходжу на акції, щоб нагадувати про мого чоловіка, який зник безвісти у лютому 2025 році на Донецькому напрямку. Дуже багато хлопців безвісти зникли. Ці акції — це підтримка, підтримка рідних, підтримка близьких. Стараюся кожну неділю приходити.Збираємося, щоб не забували про наших хлопців. І чекаємо їх дуже повернення».
Чоловік пані Світлани Олексій зник безвісти на Харківському напрямку у жовтні 2024 року. Відтоді вона виходить на акції:
«Звʼязок з ним останнім раз був 4 жовтня 2024 року, був на Харківському напрямку. На акції приходжу якомога частіше. Воно і морально легше, і якась надія, що не забудуть, щоб нас чули, щоб нас бачили».
