Майкл О'Флаерті — незалежний посадовець, що стежить за захистом прав людини у 46 країнах-членах Ради Європи. Вступаючи на посаду, він зазначав, що не бачить "нічого терміновішого" за роботу з порушеннями прав людини в умовах російсько-української війни. Про відповідальність росіян, про мирну угоду, в центрі якої люди, а не території, та про повернення від воєнного стану до демократії — О'Флаерті в інтервʼю Суспільному.
Які головні напрямки вашої роботи в Україні?
Загалом, порушення прав людини через російську агресію. Вони систематичні. Це і поводження з полоненими, і атаки на цивільну інфраструктуру. Я відвідував шпиталь у Києві, який потрапив під обстріл у липні минулого року. Був нажаханий тим, що побачив та історіями, які мені в ньому розповіли. Відбуваються грандіозні порушення прав людини. Тисячі людей, які зникли в контексті війни, ніколи не мають бути забуті. Не можна кинути напризволяще дітей, яких вивезли до Росії.
Оскільки ми рухаємося до певного мирного врегулювання — правда, не знаю, що саме воно передбачатиме — воно не може бути виключно про землю, про атомні електростанції, про корисні копалини. Це має бути про людей.
19 березня комісія ООН з розслідування порушень прав людини в Україні оприлюднила звіт, де зокрема йдеться про викрадення цивільних та катування. Це цинічно, але для українців, там майже нічого нового. Але чи спостерігаєте ви, як російські злочини еволюціонують, змінюються?
Я бачу систематичне порушення прав полонених. Щойно був черговий обмін. Люди розповідають, як вони голодували, у наскільки нестерпних умовах їх утримували.
Ті, хто скоює воєнні злочини, масовані порушення прав людини, переступають межу кримінального права і мають понести відповідальність. Тому я підтримую створення трибуналу за злочин агресії. Ми не можемо просто перегорнути сторінку. Адже якщо забудемо про все, що сталося — не віддамо належне правосуддю, не вшануємо жертв — у світу буде дуже хитке майбутнє.
США зараз нібито намагаються відійти від спроб притягнути до відповідальності росіян. Ймовірно, через потенційне наближення мирних переговорів. Що це означає для України?
Я не в змозі коментувати мирні переговори, оскільки в них не обізнаний. Але маємо наполягати на тому, щоб в центрі цих дискусій були саме люди, їхнє тяжке становище та страждання.
Легко було б забути про зниклих безвісти, про переселенців. Але ми навпаки повинні дати їм переконатися, що їхня реальність визнається та розглядається. Мир буде тривалим і міцним лише якщо йдеться про шанування людської гідності перш за все найвразливіших людей, яких найпростіше не помітити.
Україна наголошує на цих питаннях. Наприклад, на нещодавніх переговорах в Саудівській Аравії президент Зеленський казав про військовополонених і депортованих дітей. Чи бачите ви таку ж готовність говорити про це з боку інших сторін перемовин?
Я вітаю те, що сказав президент Зеленський. Очікую, що він продовжуватиме говорити ці речі, згадуватиме й інші вразливі групи.
Я також помітив, усі учасники дискусій у Саудівській Аравії були чоловіками. А як щодо жінок? Є резолюція Ради Безпеки ООН 1325 під назвою "Жінки, мир і безпека". Ця назва не випадкова. Я хочу бачити набагато більше жінок, залучених до перемовин, щоб враховувалося і їхнє розуміння мирного процесу.
Українські військовополонені опиняються у "сліпій зоні" для міжнародних організацій, бо до них не допускають їхніх представників. Що може зробити тут, наприклад, Рада Європи та інші організації?
Перше, що маємо робити — не здаватися. Я, як уповноважений з прав людини в Раді Європи, буду продовжувати використовувати свій голос, щоб цих людей не забували. Мене можуть не слухати, можуть не виконувати те, що я прошу, але я продовжуватиму наполягати на тому, щоб ситуацію цих людей врахували, щоб вони не ставали розмінною монетою в угоді.
Ви загалом відчуваєте, що Україна зі свого боку зробила все, щоб підтримати і зберегти права людини?
Жодна країна не ідеальна. В Україні, як і в усіх, є проблеми. Коли я зустрічаюся в Києві з офіційними особами, бачу їхнє прагнення зробити все правильно. І також бачу, принаймні на зустрічах зі мною, готовність визнати, що іноді щось йде не так. Це основа, на якій можна будувати майбутнє. Знаю, що є питання щодо призову на військову службу. Мені відомі проблеми з правами полонених саме в той момент, коли їх беруть у полон. Організація Об'єднаних Націй також це зафіксувала.
Я розумію, чому впроваджений воєнний стан. Але культура демократії в цьому контексті зменшується. Та маємо відновити її коли вийдемо з воєнного стану. Направду, я не відчуваю опору цьому. І це, до речі, збігається з кроками, необхідними для членства України в Євросоюзі.
Я нещодавно оприлюднив заяву, в якій виклав 10 елементів дорожньої карти, що стосуються прав людини. Йдеться про перехід до демократії з воєнного стану. Про те, щоб не забувати про переселенців, про біженців. Щоб права людини поставили в середину реконструкції. Маєте уникати дискримінації, повинні закріпити гендерний вимір.
Це все елементи того, що я б назвав правозахисним шляхом реконструкції країни. Заохочую всіх — від донорів до національних і місцевих органів влади — звернути увагу на це.