Настя лежить на гінекологічному кріслі, міцно тримаючись за бильце. До живота прикріплені датчики апарата, що слухає серце дитини в утробі мами та вимірює силу перейм. Поки потуги ще легкі. Настя лежить мовчки. У залі чути лише скреготіння апарата, який друкує кардіограму, серцебиття ще не народженої дитини, та плач немовлят, що народжуються в сусідніх пологових залах.
Настин чоловік Андрій мав приїхати з війни за два тижні до очікуваної дати пологів. Заздалегідь взяв відпустку.
Андрій Кузьменко загинув 3 січня 2025 року. Четвертого січня у його дружини почався 35-й тиждень вагітності.
Настя тримає руку на животі й трохи підправляє датчики апарата, бо дитина крутиться в утробі і періодично їх відсовує. Спостерігає за серцебиттям і мружиться від все сильніших перейм.
Вона не хоче, щоб її зайвий раз торкалися персонал чи подруги.
Насті пропонували ввімкнути музику, але цього вона теж не хоче.
Все, чого вона хоче, — аби дитина народилася здоровою.
А ще аби Андрій був поряд у момент народження доньки.
Андрій
Настя стоїть навпроти могили чоловіка і кладе руку на вже великий живіт. Прапори на Алеї героїв Лісового кладовища тріпочуть на вітрі. Минуло три тижні, відтоді як Андрій загинув, і два тижні, як його поховали. З того часу на кладовищі з'явилося ще 29 свіжих могил із тріпотливими прапорами в узголів'ях хрестів.
Настя дивиться на могилу Андрія, поки її рідні, що приїхали на кладовище з нею, прибирають зів'ялі квіти. Сьогодні початок 38-го тижня її вагітності. Сьогодні мала початися відпустка Андрія і вони разом мали б готуватися до Настиних пологів.
Бо все мало бути не так.
Три тижні тому Андрій був живий. Він приїхав до Києва на Новий рік. За кілька днів, поки був вдома, меблева компанія встигла доставити у квартиру нове ліжко. Ремонт Андрій розпочав ще до мобілізації. Настя лише його підхопила, коли чоловік долучився до війська. Раніше їй вистачило б сил все перетягати. Але на восьмому місяці вагітності занести всі деталі ліжка самостійно — завдання з зірочкою. Тому Настя тішилася обставинам, що склалися, тішилась, що до них у гості заїхав побратим Андрія і вони разом це ліжко занесли у квартиру. Тішилась, що Андрій був поруч.
Таких моментів в їхньому житті було не так багато. У шлюбі вони були рік і три місяці. З цього часу мали лише зо два місяці спільного життя, враховуючи всі відпустки й вихідні Андрія. Настя ніби приймала цю дійсність: він військовий, а в країні війна. Вона сама, як журналістка та редакторка, написала не один матеріал про військових і їхнє життя на фронті. Така реальність. Але від розуміння дійсності не легше.
— Це все дуже дивно, — говорить Настя. — Я б ніколи не хотіла сама стати героїнею журналістського матеріалу.
Вона познайомилася з Андрієм у 2022 році. На той час жила на лівому березі Києва і, поки точилися бої за столицю, постійно чула артилерійську канонаду, що долинала з кордонів міста. Подруга Оля запропонувала їй переїхати ближче до центру — в її однокласника у квартирі була вільна кімната, куди він був готовий прихистити людей, яким це було потрібно. Настя подумала, що знайти нового друга в такий час — це цікава пригода. Зібрала кота, тривожну валізку і поїхала жити до Оліного однокласника. Ним виявився Андрій.
— Він зустрів мене в якійсь кумедній шапці, — пригадує Настя. — Я подумала, що якийсь дивний хлопець. В одній з перших розмов я, цілком доросла людина, запитала його, на якому факультеті він би вчився у Гоґвортсі. Я б вчилася в Ґрифіндорі. Він відповів, що в Слизерині. Я подумала: нам точно не по дорозі.
У квітні 2023-го Андрій мобілізувався. Мав бути в окремому розвідувальному батальйоні, але зрештою опинився в 35-й бригаді морської піхоти.
— Його мобілізація була логічною, бо він мав військову освіту, тривалий час волонтерив для армії, — говорить Настя. — Я ніколи не проговорювала з ним, коли саме настав момент, що він остаточно надумав піти до війська. Але треба розуміти, що я б не змогла бути з людиною, яка таке рішення не ухвалила.
Настя першою заговорила про одруження. Не наполягала, але хотіла, щоб усе було по-дорослому. Бо що робити, якби його поранили? А якщо її не пустять до нього в лікарню, бо вона не родичка?
— Тут треба теж знати Андрія і розуміти, що освідчення як такого не було. Ми вирішили одружитися, подали заяву і напередодні розпису він подарував обручку й запитав, чи я готова терпіти його таким, яким він є, і разом долати труднощі життя, що в нас будуть. Тобто вранці ми маємо іти одружуватися, а ввечері напередодні він мене питає, чи я готова. Готова, — злегка усміхається Настя.
Дитину хотіли обидвоє. Андрій радів, коли дізнався про Настину вагітність. Намагався приїжджати на всі важливі УЗД, сидів з нею по кілька годин на аналізах. Перед скринінгом на визначення статі дитини також приїхав. Запропонував зробити гендер-паті — вечірку, на якій батьки дізнаються стать дитини. Але ідей, як це зробити, не було. Тому вони вирішили просто спитати в лікарки на огляді. Хотіли хлопчика, але УЗД показало — Настя й Андрій чекали на доньку.
Настя була свідома, що Андрій не зможе бути з нею на всіх етапах вагітності. Фізично налаштовувалася на важчу вагітність, але все виявилося краще, ніж вона сподівалася. Думала: якщо все складеться з першою дитиною, можна буде спланувати й другу. Та найважче виявилося психологічно.
— Він далеко і я іноді плакала йому в слухавку, що мені важко. Він робив усе, що міг, підтримував. Просто іноді все одно на вулицях бачиш парочки, які йдуть за руки, граються з дітьми. Ти ніби за них рада, але не до кінця, бо твій чоловік вирішив робити щось більше, ніж просто бути поруч. Емоційно це чіпляє, плюс через гормони ти вразливіша. Тому морально було непросто. А потім стало просто нестерпно.
Після Нового року 2025-го Андрій сів у машину, аби повертатися на Донеччину. Настя поцілувала його, попрощалася, поцілувала ще раз. Андрій поїхав.
Десь о сьомій вечора він подзвонив, сказав, що майже на місці. Близько десятої вечора вона йому написала, але він вже не прочитав повідомлення. Вранці наступного дня Настя написала Андрію в інший месенджер: "Доброго ранку", — але це повідомлення теж лишилося без відповіді. Настя подзвонила побратиму і запитала, чому Андрій не бере слухавки. Той відповів, що в нього розряджений телефон. Він збрехав, але Настя ще не могла скласти два плюс два остаточно.
Аж поки в домофоні не пролунав дзвінок. Настя не відчинила. А за кілька хвилин був стук у двері — на порозі стояла Андрієва тітка і племінник. Потім вже побратим Андрія написав, аби вона прийняла його співчуття.
Один момент переніс Настю в пекло. Іншого слова, аби описати своє життя після втрати Андрія, вона не називає.
— Це пекло почалося 4 січня вранці й триває досі. Я живу, можу сміятися, дивитися з подругами мультики. Я не можу дивитися фільми, читати книги, не можу працювати, хоча робота завжди рятувала. Я щось підтягую по ремонту, ходжу до лікарки. Але це складно назвати життям. Я бачила, як він лежав у труні. Але я все одно дивлюся на телефон і чекаю, коли він щось напише.
Партнерки
Настя, Оля і Оля відривають захисну стрічку упаковок із гідрогелевими масками для обличчя. Маска складається з кількох частин і не одразу зрозуміло, що, куди й на яку частину обличчя клеїти. Вони сміються і жартують, що якщо пологи почнуться завтра, принаймні у всіх буде красиве зволожене лице.
Оля і Оля — Настині подруги, які тепер стануть партнерками на її пологах. Сьогодні в них дівич-вечір, який вони планували зробити ще до того, як Настя дізналася, що Андрій загинув. На кухні чекає набір суші й три чашки зеленого чаю. Оля і Оля допомагають Насті наклеїти маску, щоб вона сильно не схилялася великим животом над дзеркалом.
Коли Настю поглинуло пекло, дівчата не зовсім розуміли, чи варто втілювати план із дівич-вечором.
Бо все мало бути не так.
Жодного дня після смерті Андрія Настя не була сама. Їй писали безліч людей, висловлювали співчуття, пропонували допомогу, збирали гроші. Один із бізнесів купив і подарував дитячий візочок. Настя вдячна за всю допомогу. Але вона ніколи нічого з цього не хотіла б.
— Я б навіть цей класний візок не хотіла, бо ми з Андрієм планували купити звичайний вживаний, — говорить вона. — Мені багато пишуть у соцмережах. Але я помічаю, що люди не вміють підтримувати. Я теж, напевно, не вмію. Та коли пишуть "тримайся", у мене виникає питання — за що? За повітря? За голову? Пишуть, що я маю жити заради дитини. Я не люблю директиви ні від кого в принципі. Звичайно, я буду жити заради дитини, звичайно, я зроблю для неї все. Сьогодні мені одна жінка написала, що в мене є хоча б Андріївна, а у багатьох взагалі не лишилося нічого. Я розумію, що вона нічого поганого не хотіла сказати. В когось дійсно немає нічого. В когось є все. Це не скасовує того факту, що я своє життя уявляла трохи інакше.
Оля і Оля, дві Настині подруги, теж все уявляли інакше.
— Тоді вранці я гнала до Насті так, що не могла дихати нормально. Коли зайшла до неї, картина була страшна. Настя якраз закінчила перевозити речі зі своєї старої квартири до Андрія. Вона з цим животом сиділа на пустому ліжку, в порожньому домі, плакала, а поряд з нею стояли Андрієва тітка та племінник. Це був якийсь кошмар, — пригадує Оля.
Оля — та сама однокласниця Андрія і Настина подруга, яка їх познайомила. Більшість спогадів Олі про Андрія — дитячі. Про школу, про те, як вони разом ховалися від суворої бабусі Андрія, коли робили якусь шкоду. Тепер Оля допомагає прибирати зів'ялі квіти з його могили.
Оля з Настею познайомилися у дорослому віці, ще до повномасштабного вторгнення, коли Оля працювала у фонді "Повернись живим", а Настя — журналісткою на фронті. Якби Андрій не зміг вчасно прибути на пологи, партнеркою Насті мала б стати саме Оля, адже колись вона вже мала такий досвід.
Ще одна подруга, теж Оля, написала Насті за тиждень до Андрієвої загибелі. Вона ніколи не була на пологах, але хотіла, аби в Насті була підстраховка, якщо Андрій не встигне доїхати. Відтак Настя мала два запасних плани, які, після загибелі її чоловіка, перетворилися на один основний.
— Ми не так добре були знайомі з Андрієм, — каже Оля. — Нас познайомила Настя, коли вони вже були разом. І це був знак, що в них усе серйозно. Потім у мене жив кіт, якого Андрій привіз із фронту. Ми часом переписувалися про кота і все. Але я думала, що от народиться мала і, може, Андрій буде якийсь час довше з Настею і я зможу з ним краще познайомитися.
— Уже будеш знайомитися з Андріївною, — говорить Настя.
За законом в Україні на партнерських пологах можуть бути двоє близьких людей. Зазвичай батько дитини й хтось додатковий, кого визначить мама дитини. Партнери на пологах — це не лише про моральну підтримку. Часто це необхідність, адже вагітна жінка під час перейм може мати ускладнення, їй потрібна фізична підтримка, аби пересуватися, носити якісь речі, чи допомогти, наприклад, поїсти.
Партнерки мають підготуватися й самі. Заздалегідь скласти чистий домашній одяг для пологового залу, купити в аптеці набори одноразових халатів, зробити флюорографію. Варто також продумати, на чому їхати у комендантську годину. Подруга однієї з Оль, яка запропонувала відвезти дівчат у пологовий, проїхала весь маршрут туди й назад, аби знати найшвидший шлях.
— На жаль, було очевидно, що план А не вдасться, тому наша присутність на пологах не дуже обговорювалася, — говорить Оля. — Єдине, що я спитала в Насті, чи є щось таке, що маю знати. Вона відповіла, що спирається на рішення лікарів, наприклад, не треба принципово відстоювати право на природні пологи, якщо медики радитимуть кесарів розтин. Лиш попросила, що якщо буде така опція, хотіла б народжувати в колінно-ліктьовій позиції.
— Є позиції, які зручні для лікарів, але не зручні для жінки, що народжує. Якби в мене була така змога, я б хотіла народжувати так, як зручно саме мені, — пояснює Настя.
— А я сиджу і думаю, чи признатися, що я не знаю, що це за позиція така, чи промовчати, — сміється Оля. — Але на пологах з'ясовувати, що воно таке, було б якось не ок. То ми разом проговорили, що воно таке. Але думаю, що основна історія — це відволікання і допомога під час перейм. Бо далі вже, під час активної фази пологів, буде робота лікарів.
Андріївна
Настя лежить на кріслі з датчиками на животі. Періодично в пологовий зал заходять акушерка, лікарка або медсестра. Вони перевіряють Настю, радяться чи продовжувати природний процес пологів, чи все-таки є показання до кесаревого.
Оля і Оля сидять на кольорових фітболах у пологовому залі й чекають, коли знадобиться їхня допомога. Епідуральну анестезію Насті ввели ще пів години тому. Це болюча процедура, але вона полегшує перейми. Вставати з крісла Настя перестала ще годину тому. Перед цим, поки була в туалеті, акушерка обережно запитала в її партнерок, чи буде на пологах чоловік. Оля коротко відповіла, що він загинув на фронті. Чи не найбільше дівчата боялися, що хтось із персоналу невдало пожартує про "щасливого татуся" або скаже щось нетактовне. Та більше запитань не було.
Тепер усі в пологовому залі знають, що все мало б бути не так.
Настя не каже, яке імʼя для доньки вони з Андрієм зрештою обрали. Усі називають дитину просто — Андріївна. Варіанти були різні — Меланка, Ніна, на честь бабусі Андрія. Обрали інше, тримали його в секреті. Але якщо все ж після пологів виявиться, що УЗД помилилося і народиться хлопчик, Настя без вагань каже — буде Андрій.
— До нас приходять народжувати дуже різні жінки. Не завжди вони приїжджають із партнерами й переважно ми не розпитуємо в них про обставини, — говорить чергова лікарка, яка має приймати пологи в Насті. — Багато чоловіків, які служать, не можуть бути присутніми й приїжджають уже на виписку. Були такі, в кого чоловіка більше немає за різних обставин. Наше завдання — прийняти дитину і щоб все пройшло якомога краще для жінки. Але як такої статистики партнерських пологів ми в лікарні не ведемо.
В Україні немає досліджень, пов'язаних саме з досвідом материнства і пологів. Тому невідомо, скільки партнерських пологів не відбувається саме через те, що партнер не може бути присутнім, бо служить, або тому що загинув на війні.
— Мені писало багато жінок, які опинилися в такій ситуації, як я, і це дуже цінно, — говорить Настя. — Але на фоні цієї справжньої підтримки дуже вирізняються "альтернативно обдаровані". Жінкам, які так само втратили чоловіків, могли писати, що вони занадто плачуть на камеру, що їхні сльози занадто показові. З чого я роблю висновок, що такі люди нікого не втрачали й що війна їх не стосується. Одна жінка написала, що їй шкода мою ненароджену дитину, бо вагітніти під час війни — безвідповідально. Дуже глибока думка, якої ніхто не питав. Насправді я ціную теплі слова, підтримку, турботу. Але є й інше. І, як з'ясувалося, це не поодинока історія.
Води у Насті відійшли о третій годині ночі, наступного дня після дівич-вечора. Вона ночувала в однієї з Оль. Як і було заплановано, сусідка повезла їх у пологовий. Після того Оля подзвонила іншій Олі. Та о п'ятій ранку ще бігала по аптеках і шукала, де купити додатково воду і пелюшки. О 5:30 всі вже були в пологовому залі.
Після знеболення Настя заплющує очі. Оля і Оля виходять у коридор, аби не заважати їй розмовами. Дівчата дзвонять до Настиної мами, повідомляють, що води вже відійшли, що Настя поки спить, що все в порядку і вони наберуть, коли Андріївна з'явиться на світ. Поки всі чекають.
Ближче до обіду одна з Оль повертається у палату і з пологового залу починає лунати шум. Стає зрозуміло, що Настя прокинулася і щось уже відбувається. Акушерка готується приймати пологи.
Перша Оля стоїть у куті за спиною в Насті, тримає подругу за руку, гладить її по голові. Друга Оля чекає в коридорі, коли її допомога теж знадобиться.
Настя кричить.
Перед кожною переймою акушерка повторює:
— Насте, ви молодець. Давайте ще раз. Ви дуже велика молодець.
Настя кричить ще раз. Кров стікає по її ногах. Вона чимсильніше стискає руку подруги.
— Дивіться, яка гарна! — м'яко каже акушерка, приймаючи дитину. — І пуповина така коротенька.
Андріївна з'являється на світ крихітною, але гучною. Галасує, поки її перекладають на пеленальний столик. Оля витирає сльози. Так само допомагає витерти сльози й піт із Настиного лиця.
Акушерка перераховує всі пальчики на руках і ногах дівчинки. Медсестра бере дитину на руки, обережно обмиває їй голову, обтирає рушничком.
Катерина Кузьменко, також відома як Андріївна, народилася 2 лютого 2025 року здоровою дівчинкою, приблизно вісім балів за шкалою Апгар, з вагою 3120 грамів і зростом 53 сантиметри. На пеленальному столику її вже чекали пелюшки з качечками, жовта шапочка, рожевий бодік і пухнастий коцик.
А ще на неї неймовірно чекали батьки.
— Ти найгарніша дівчинка у світі і я дуже рада тебе бачити, — тихо каже Настя, дивлячись на доньку. — Тато б дуже радів.
Місяць по тому
— Таких історій, як у мене, на жаль, дуже багато і буде ще багато. Таких жінок, які втратили на війні найдорожчих людей, дуже-дуже багато. Сімей, які поламала Росія, багато, — говорила Настя ще до пологів у відповідь на запитання, чому вона погодилася розповісти свою історію.
— Я розумію, що один текст нічого не змінить і ти це теж розумієш, — продовжує вона. — Але глобально мені хотілося б, щоб люди були трошки добріші одне до одного. Тому що в кожного зараз стільки болю. Якщо ми хочемо вціліти як нація, як народ і якось тривати далі, маємо вчитися підтримувати одне одного. Хотілося б, щоб люди були свідомішими. Бо поки одні жінки говорять, як відмазати чоловіків від армії, їхня сусідка може жити в пеклі. Люди мають розуміти: якщо війна триватиме далі, росіяни не зупиняться на Дніпрі чи деінде. Вони зупиняться лише там, де їх зупинить український військовий.
За місяць після народження Катруся встигла набрати кілограм ваги, неодноразово обпісяти мамин одяг і продемонструвати силу легень, галасуючи, часом із неочевидних для дорослих причин.
Натомість Настя дізналася, як це — стояти в чергах в РАЦСі з дитиною на руках, бо онлайн оформити свідоцтво про народження дитини неможливо, оскільки партнер у "Дії" не може підтвердити, що він — батько. Дізналася, що якщо чоловік загинув, то в пункті "національність" навпроти прізвища батька стоятиме не "українець", а нетактовний прочерк. Дізналася, що якщо написати пост про те, як підтримувати людину, що пережила втрату, можна отримати багато гнівних коментарів про те, що треба вчитися приймати співчуття.
Настя штовхає візочок із Катрусею розбитими київськими тротуарами, які геть не пристосовані для прогулянок з немовлятами. Своє життя зараз вона описує як день бабака: годуєш дитину, міняєш їй підгузки, заколисуєш. Коли Катруся плаче, Настя намагається її розважити. Коли в неї кольки, робить їй "велосипедик".
Та цей день бабака геть не такий, як Настя собі планувала.
— Я досі живу в пеклі. Але в цьому пеклі у мене є найкраща у світі дівчинка. Я кажу собі, що Андрій — це моє серце, а Катруся — моє серденько. Я багато думаю про Андрія. Мені немає нікому, крім друзів і родичів, розповідати про якісь здобутки Катрусі. Немає кому пожалітися, що я не висипаюся, чи що вона накакала мені на майку. Я це сприймаю з гумором, можу скинути фото цієї майки подругам. Та насправді я б хотіла скидати ці фотографії йому. Але він уже ніколи не побачить, як росте його донька. Принаймні не в цьому, не у фізичному вимірі.
— Ти віриш, що є якийсь інший вимір?
— Мені потрібно в щось вірити. Щоб не збожеволіти.