З початком великої війни ЛГБТК-спільнота на окупованих територіях опинилася в зоні підвищеного ризику. І без того дискримінаційне відносно неї законодавство РФ торік посилили забороною трансгендерного переходу і проголошенням "руху ЛГБТ" екстремістами. Лише з окупованих регіонів півдня України активістам вдалося вивезти близько 350 ЛГБТК-персон. Суспільне розповідає історії двох таких людей. Повна версія матеріалу — за посиланням.
"Я півтора місяця не була на звʼязку. Потім подзвонила подружці з Києва. Вона каже: "Я знала, що ти живуча", — ефектна білявка неквапливо скручує цигарку. За останні два з половиною роки вона пережила окупацію рідного міста, погрози зґвалтуванням, побиття, та на додачу — детранзішен, зворотній трансперехід через відсутність гормонів.
30-річна Вікторія (імʼя змінено з міркувань безпеки), вже пів життя як трансжінка, якій торік довелося з матірʼю тікати з окупованої Херсонщини. Зараз вона в Берліні, а ще минулого літа долала шлях в ЄС через захоплений росіянами Крим, Вороніж та Санкт-Петербург. "Нам прийшов час їхати в Латвію, як Пригожин суне на Москву. Вісім годин вибоїнами, обхідними дорогами. Якби пригожинські зупинили та побачили, що у всього автобусу українські паспорти, був би нам…" — дівчина зривається на лайку.
В перші дні окупації Вікторія глушила страх алкоголем: приліт — чарка, чужі голоси з вулиці — ще одна, раптовий стукіт в калитку — і так по колу. Пояснює — це був спосіб повернути контроль над життям. Каже — війну тоді запивав ледве не кожен: сусіди, знайомі, друзі, навіть квартиранти Вікторії. Втім, з часом останні почали триматися сторони окупантів. Старша погрожувала здати Вікторію росіянам. Примовляла: "Знаєш, що вони з такими як ти зроблять?"
Вікторія знала. На той момент до її будинку вже навідувалися окупанти. "А в мене вже детранзішен повним ходом. Ніхто вже тоді ноги не голив, не чепурився. Бо треба було запустити себе такою мірою, щоб — раптом захочуть зґвалтувати — їм було бридко це робити", — говорить вона.
Один з окупантів звертався до неї "дівчино", на що другий видав: "Яка ж це дівчина, то хлопець!" І в секунду вдарив Вікторію прикладом по лицю.
В той момент вона вже виглядала, за власними словами, як "17-річний задрот". Знайшла чоловічі речі, довге волосся збирала у хвіст, намагалася зробити голос грубішим. Щоб приховати невеликі груди, надувала живіт, імітуючи "пивне пузіко". Мамі, яка за роки камінг-ауту вже навчилася говорити Вікторії "доця", треба було нагадувати: "Не називай мене Вікою! В тебе син. Вася".
Вікторія зізнається, що її все ще наздоганяє дисфорія та дереалізація, і тоді вона втрачає розуміння, хто вона — жінка чи чоловік? За паспортом вона досі Василь. Згідно з українським законодавством, щоб отримати гендерний маркер, який відповідає гендерній ідентичності, трансперсони потребують "медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності". Зробити цього в Берліні Вікторія не може — в українському консульстві їй сказали їхати в Київ.
"Я просто прагну звичайного життя, — резюмує вона. — Так, в мене трохи маскулінна фігура, низький голос і я не зробила операцію. Але я жінка. Все".
***
29-річний Влад (імʼя змінено) з Енергодару працював на Запорізької АЕС відтоді, як закінчив університет. З початком повномасштабного вторгнення він опинився в небезпеці не лише як мешканець окупованого регіону, а і як робітник стратегічного обʼєкта. Але був ще один фактор небезпеки. Підлітком Влад усвідомив, що він гей.
Його першим рішенням в умовах окупації було "не палитися". "Не бути манерним, не виділятися по одягу", — пояснює він. Другим рішенням було виїжджати з міста. "Ти бачиш [на вулицях] чеченців, дагестанців, бурятів з автоматами напереваги. І в тебе починає їхати дах, — каже він. — Розумієш, що, можливо, зараз відійдеш від них, а тобі випустять кулю в спину".
Врешті він зібрав валізу, сховав ID-картку в кросівок, залишив удома райдужний прапор, який колись привіз зі свого першого прайду в Харкові, та поїхав з міста. Під час фільтрації, що проводили росіяни на блокпосту, нервував. "Коли тебе шмонають, відчуваєш себе наче злочинець. Хоча ти просто народився українцем і не хочеш жити в цьому клятому "руськом мірє", — говорить він.
У валізі хлопець віз пляшку горілки. Знайомі підказали: раптом хтось з росіян буде занадто прискіпливим, підсунути її в якості хабаря. Та зрештою вона не знадобилася. На першому ж українському блокпості Влад викинув пляшку у смітник. На етикетці значилося — "Царська горілка".
Зараз він працює в Києві. Паралельно волонтерить в "Київпрайді" — громадській організації, що опікується ЛГБТК-персонами. Каже, для нього важливо відчувати приналежність до спільноти та руйнувати стереотипи. "Мого колишнього в родині погано прийняли, він більше з ними не спілкується. І от, уявімо, з ним щось станеться, і з лікарні подзвонять його найближчій рідні. Думаю, йому буде максимально неприємно в такій ситуації побачити їх, а не, наприклад, кохану людину", — розмірковує Влад.
Наостанок він згадує досі не прийнятий законопроєкт №9103, який дозволив би ЛГБТК-парам заключати цивільні партнерства і мати правовий статус — вже півтора року документ на розгляді у Верховній Раді. За цей час його підтримали 5 з 23 парламентських комітетів.