У медиків є не більше хвилини, щоб забрати з посадки тіло загиблого після того, як кришка броньованої машини відкриється. Машину трясе, машина гуде. Великі колеса MaxxPro підминають високі соняшники на полі біля посадки. Курява залітає в кузов, дихати важко. Те, що відбувається назовні, всередині не чутно. А ззовні MaxxPro — ціль номер один для російських снарядів, бо серед поля соняшників бронемашину видно як на долоні.
Евакуаційну групу мав би хтось зустріти, але ніхто не зустрічає, окрім загиблого. Побратими винесли його тіло під посадку, однак стояти й чекати велетенську бронемашину поза бліндажем — це ризик лягти поряд. Коли MaxxPro зупиняється і водій відкриває кришку кузова, стає ясно, що ніякої хвилини, аби затягнути тіло всередину, в евакуаційної групи немає. Міни лягають в соняшники настільки поряд з еваком, що броньована машина тремтить, ніби картонна.
— Їдь-їдь! ГАЗУЙ! — кричать медики водію, закидуючи тіло всередину.
— ГАЗУЮ! — відповідає водій, на ходу закриваючи люк.
Тіло, яке частково лежало на кришці люка, сповзає на підлогу кузова. Кров з-під тіла тече під підошви черевиків. Машина виїжджає в соняшникове поле, а довкола неї лягають снаряди.
Один за одним. Ближче і ближче.
Попередження: деякі зображення в тексті можуть шокувати.
Історія перша. Як міста стають напрямками
Серед потоку численних машин, які їдуть з Покровська, вирізняються автівки з сумками на дахах, привʼязаними до багажників велосипедами, з причепами, з яких ледь не випадають величезні картонні коробки. Люди виїжджають і їх багато.
Від околиць Покровська до лінії бойового зіткнення — менше десяти кілометрів. Ще місяць тому ця відстань сягала трохи менше двадцяти кілометрів. Щодня в Покровській громаді щось перестає працювати — кавʼярня за рогом, супермаркет під домом, сусідня бібліотека, сімейна амбулаторія, пошта. Евакуаційний потяг більше не їздить з міста. Комендантська година забирає з вулиць людей ще до того, як потемнішає.
В окремих ділянках шлях з сусіднього до Покровська міста Мирнограда на південний схід вже настільки близько до зони до бойових дій, що долітають FPV-дрони. Дорогу до посадки Анатолій проїжджає не просто швидко, а так, ніби машина летить, а не їде.
На війні Анатолій третій рік — пішов добровільно 27 лютого 2022-го. Раніше був у протитанковому батальйоні. Тепер служить аеророзвідником батареї управління і артилерійської розвідки 110 омбр імені генерал-хорунжого Марка Безручка. В екіпажі з ним працює Віталій. Він мобілізувався лише пару місяців тому. Одразу знав, що піде в 110 бригаду, знав, на якому напрямку бригада служить. Зараз вчиться бути аеророзвідником.
Анатолій і Віталій працюють вночі. Їхня задача — виявити пересування техніки росіян та скоригувати роботу української артилерії по ній. Вони швидко спускаються в бліндаж два на два метри. Столик для обладнання, пара стільчиків, лавка, тапчан і все. Віталій виносить на вулицю "мавік", ставить у чагарниках. Анатолій вмикає ноут, підключається до стрімів інших розвідників, показує мапу на планшеті:
— Ось тут були наші позиції в Авдіївці ще в лютому, а ось тут ще працював магазин, ми в нього ходили. Потім ми перемістилися в село Ласточкине. На момент, як туди заїхали, там уже все було роз*обане. Потім в пʼяти метрах від нас влетів КАБ і довелося зʼїхати вже в Орлівку. Там були теж недовго, відступили в Бердичі. Звідти на місяць поїхали на ротацію. Коли повернулися, фронт уже посунувся. Самі бачите наскільки.
Віталій повертається в бліндаж. Дрон злітає в сторону Очеретиного. Це невелике селище на північному заході від Авдіївки, яке росіяни захопили у травні 2024 року. З того часу російська армія просунулася ще вглиб — до села Прогрес, яке захопила 20 липня, звідти вирушила до Гродівки. На південь від неї, вздовж залізної дороги від Авдіївки, росіяни висунулися до Желанного, яке окупували в середині серпня, а звідти — західніше, до Новогродівки. Це місто опинилося в окупації менше ніж за один тиждень серпня, тоді як ще в лютому 2024 року вважалося ледь не третьою лінією оборони.
Анатолій направляє "мавік" вбік і ближче до горизонту видно межі окупованої Авдіївки.
— Росіяни від очеретинських дач тупо пішки направляли по 10-15-20 штурмовиків. А в нас піхоти нема. Та й що піхота зробить, якщо немає артилерії? — розповідає Анатолій. — Заїжджають сюди "урали", "камази", довозять боєкомплект. По техніці ще пробують працювати наші FPV. По штурмовиках так не попрацюєш. А їх багато. Вони доходять до певної точки, перекурюють півгодини-годину і починає сипати їхня арта, РСЗВ, міномети. Давлять. Морально піхоті страшно, бо після обстрілів треба ставати в повний зріст і відбивати п*дарський штурм. А п*дари не так штурмують, як наші — або штурманули, або ні. У них так: зайшли, убило штурмовиків, давай нову партію. Бачиш, світло фар? Включай, — звертається Анатолій до Віталія і той вмикає мікрофон на планшеті.
— Черговий, фари світяться, в стороні Новобахмутівки. Щось велике їде, — доповідає Анатолій в мікрофон.
— Через поле?
— Да, плюс, бач, теплова сигнатура?
— Ця зал*па на поле заїжджає?
— Їде попід посадку. Дві ху*ні їде. На зближення.
— Плюс-плюс.
Про кожну побачену в камеру мавіка ціль Анатолій і Віталій доповідають черговому, який передає дані артилеристам та розрахункам FPV. Артилеристи працюють, але не завжди мають достатню кількість снарядів. Дронщики теж працюють, але не завжди можуть долетіти через російський РЕБ.
— Нам на навчаннях інструктор показував п*дорський РЕБ, — говорить Віталій. — Там така грузова машина, здорова, її з-за дерев видно. Вона в окрузі гасить повністю все.
— Черговий, вихід арти, з нижньої посадки, — доповідає Анатолій в мікрофон.
— Зараз передам на артилерію, — відповідає черговий в рацію.
— Та да, треба вʼ*бать чимось.
— Чи FPV відправим.
— Да-да, плюс-плюс, — говорить Анатолій і вимикає мікрофон.
З дрона видно весь передній край лінії фронту і ще вглиб на кілька кілометрів. Один виліт "мавіка", другий, третій. "Мавік" повертається. Віталій і Анатолій по черзі виходять на вулицю забирати дрон і міняти батареї. "Мавік" знову летить. І так всю ніч. Якщо в артилерії є снаряди, вона відпрацьовує і результат роботи розвідників відчувається.
— Уявіть, якби ми з вами тут сиділи, а по нас почав працювати міномет. Хтось би на це дивився з неба. Всі знали б звідки той міномет працює і куди. Він х*ярить і вбити може. Добре, коли є чим по тому міномету вдарить. А не лише спостерігати.
— Знову вихід, знову працює, — говорить Віталій, дивлячись в монітор на монохромну картинку, на якій видно лише спалахи світла. Один за другим.
Анатолій знову вмикає мікрофон.
— Черговий, опять вихід. Прикинь воно там по комусь п*здує так? Може, бл*дь, хтось туди нарешті відпрацює?
Історія друга. Віолета
Вона ховається у чагарниках десь під Селидовим. Звідси до окупованої Новогродівки менше семи кілометрів. Від самого Селидового до росіян — менше кілометра. Вона на Донеччині вперше. Колись її звали Віолета. Принаймні так написали росіяни на її броні.
Віолета — це 152-міліметрова гаубиця 2А65 "Мста-Б", яку на запорізькому напрямку відбили у росіян бійці 15 бригади спеціального призначення НГУ "Кара-Даг". Тепер на ній воюють у напрямку Михайлівки, маленького села на околицях Селидового, куди вже зайшла російська армія.
— Там, де ми раніше стояли, уже п*дари, — говорить перший заступник командира дивізіону з позивним Мажор.
Він служив ще у 2018 році, потім був цивільним і знову повернувся в армію з першого дня повномасштабного вторгнення. Так і потрапив у "Кара-Даг". За посадою Мажор вже міг би й не виходити далі підвалу КСП, але якщо треба кудись підʼїхати й забрати бійців, або щось підвезти, наприклад, боєкомплект, Мажор пакується і їде. Лише пару днів тому в його машину влучив FPV, коли він їхав до бійців в Селидовому.
Разом з Мажором працює Артем — командир батареї артилерійського дивізіону, кадровий військовий. Обидва пояснюють, що артилерія зараз працює переважно по російській техніці. Однак техніки на цьому напрямку росіяни використовують небагато, а в основному пересуваються пішки. Тому артилеристи також можуть працювати й по великих скупченнях солдат.
— За останні три дні, на вʼїзді перед Селидовим, під мостом, ми спалили один БТР, одне МТ-ЛБ, один танк з мангалом і ще один танк Т-72 затрофеїли. В районі шахти спалили танк і ще один БТР. Під мостом взагалі двіж-париж. Вони підʼїжджають в упор до нашої позиції, висаджуються, наші починають їх розбирати з усіх сторін. Раз вони зайшли на шахту, загрузилися в автобус, яким шахтарів на роботу возили. Гарний такий, рожевий. Ну ми їх з тим автобусом разом і спалили.
— На автобусі ще "Гарного дня!" написано, чи щось таке, — усміхається Артем.
— На запорізькому напрямку в нас такого не було, щоб на одну позицію йшло десять росіян, на другу — десять, на третю — двадцять, — продовжує Мажор. — Кожні пʼять кілометрів в шеренгу йдуть. Тільки за останні два дні аеророзвідка підтвердила близько 260 їхніх "двохсотих" і ще приблизно стільки ж "трьохсотих", тобто пів батальйону скосили.
У бої на покровському напрямку "Кара-Даг" заходила фактично з коліс. Фронт постійно рухався, визначених позицій не було. Часто бої були настільки швидкі, що дуло гармати навіть не доводилося піднімати — снаряд летів прямо, а не по дузі, так близько підходили росіяни. Для артилеристів — це занадто мала відстань.
Командиру Віолети — Іваничу, 56 років. Коли його запитуєш, ким він був у цивільному житті, сміється і відповідає, що майже пенсіонером, планував виїжджати до сина за кордон, але — почалося повномасштабне вторгнення.
— В армію я пішов в перший тиждень. Ну, щоб дома не сидіти, — усміхається Іванич.
Бійці знімають з гармати маскування, визначають температуру заряду, записують ваговий знак снарядів, визначають координати удару, кут підняття дула. Довкола чути постріли інших розрахунків.
— Навестись, по готовності докласти! — вигукує Мажор. Заряджаючий Іван починає крутити махове колесо і дуло гармати повільно повзе вгору.
— Тарас, по прицелу видно? — запитує Іванич у навідника.
— Да-да, — відповідає Тарас.
— По готовності вогонь!
— Гармата! ПОСТРІЛ!
Віолета підстрибує. Позицію ніби накриває шаром пилу, а після гучного вибуху ще кілька секунд дзвенить тиша.
Бійці готують другий постріл. Цей раз трішки правіше. Знову все те саме — приціл, трубка, рівень, права сторона, ліва, кут.
Після роботи дуло Віолети опускають, бійці затягують гармату маскувальною сіткою і швидко йдуть в укриття бліндажа на випадок, якщо полетить відповідь.
— Тут по посадках працюють постійно, — говорить Артем. — Тільки нещодавно прилетіло два КАБа поруч. Все вигорає, позиція пристрілюється, треба перекатуватися. У нас тут люди є. А снаряди… ну поки теж ще є. До цієї гаубиці росіяни лишили боєкомплект, ми його теж забрали.
— Є якісь інші відчуття, коли працюєш на трофейній техніці? — запитую.
— Це вже не трофейна. Вона вже наша, — усміхається Артем.
Історія третя. Прикриваючи піхоту
У порівнянні з містами, які обороняються роками, на кшталт Часового Яру, деякі населені пункти на Покровському напрямку виглядають відносно живими. Так, в окупованій Новогродівці є знищені будинки, є спалені багатоповерхівки. Проте не можна сказати, що міста вже не існує.
Новогродівку з екрана ноутбука показує Кот — командир розрахунку FPV "Бродяги", що працює у складі 411 окремого батальйону безпілотних авіаційних комплексів "Яструби". Задача Кота — комунікувати з іншими підрозділами стосовно цілей, роботи РЕБів, плану вильотів.
Разом з ним працюють пілоти Канцлер і Чайка, а також сапер Гор. Всі вони колись були піхотинцями, тому знають, як важливо сидячи в окопі, бути впевненим, що тебе прикриють згори.
Сьогодні Чайка літає на "матрасі", що піднімає ретранслятор — спеціальну антену, яка посилює сигнал, аби FPV міг летіти далі вглиб російських позицій.
— Зараз всі висоти знаходяться у ворога, відповідно без ретранслятора неможливо працювати, — пояснює.
"Бродяги" вишукують великі машини, артилерію, бліндажі. Один екіпаж на позиції працює три доби. Міг би й довше, але кожен новий дрон, який надходить у підрозділ треба облітати. Плюс потрібно постійно заряджати батареї до бортів, а роботи одного екофлоу вистачає на пів дня вильотів. Коли він розряджається, далі все працює на генераторах. За добу розрахунок може вилітати більше, ніж двадцять пʼять разів.
— Наш рекорд — 27 вильотів, — розповідає Кот. — Ми тоді працювали з Прогресу (село на північний захід від Очеретиного, яке росіяни окупували наприкінці липня 2024 року — ред.). Там йшов інтенсивний наступ. Починали, коли було до фронту шість кілометрів, літали на вісім-девʼять. Коли закінчували, до фронту було два кілометри, а це щоб долетіти потрібно десь дві-три хвилини. Долетів — бам-бам, наступний, наступний, наступний, наступний.
Позиція "Бродяг" відносно свіжа. Військові знайшли укриття в невеличкому селі. Вулиця там дзижчить постійно і не одразу зрозуміло — це літають свої сусіди, чи таки долетів російський дрон. Добре, коли сусіди повідомляють, що це вони. Гірше, коли запитують, чи всі інші теж чують "невідоме жужання".
— Було таке, що вже літали на позиції, де раніше самі були, — каже Канцлер. — Це улюблена справа. Ми знаємо де позиція, знаємо, що вона гарна і що там полюбе хтось сидить. Але на Прогрес ще досі так і не злітали. До нього вже кілометрів одинадцять. Щоб туди летіти, треба кращий борт.
— Проблема польотів на Прогрес ще й в тому, що зараз туди важко пробитися, — доповнює Чайка. — Коли ми працювали там, могли на дешевших дронах літати до 15 кілометрів. А зараз, щойно долітаємо до Прогреса, у нас відвалюється керування і дрон падає.
— Кажуть, в них зʼявився вдосконалений комплекс РЕБ "Штора", — говорить Кот. — Він повністю закриває проміжок.
— Тому доводиться літати в обхід і шукати якісь шпарини, — каже Чайка. — А це додатковий час. Плюс до цього вони раніше каталися активніше на техніці. А зараз в Гродівку і найближчі села техніку навіть не виводять. Розуміють, що можуть діяти малими групами. Їм не шкода людей.
— Там, де в нас є піхота, у них просування гірше, — каже Кот. — Тому вони вибивають людей "ефпівішками", "градами", "мінометами". А якщо піхоти нема, а є ділянки, де її нема, або бракує, вони закріплюються без проблем.
Чайка запускає "матрас", Канцлер одягає окуляри. Кот озвучує цілі. На околицях Гродівки у підвалі будинку засіли росіяни, а на першому поверсі — українські військові, які просять підтримки, щоб вийти. Дрони не долетіли — на підтримку підуть штурмовики. Гор кріпить снаряди до дронів і "пташки" вилітають одна за одною. Цього дня встигають зробити сім вильотів.
— Гор, скажи мені, коли я вже буду не на нашій території, — щоразу просить Канцлер.
— Ти вже, — відповідає Гор. Він дивиться в карту, де позначена ціль і проговорює куди має летіти Канцлер. Це важка робота, бо пілот не бачить мапу. Бачить тільки те, що видно в камеру дрона. Гор описує кожну деталь маршруту — потічок справа, посадку зліва, поле попереду.
— Ти вже маєш бачити бліндаж. Там такий великий вхід між двома деревами.
— Бачу, знижуюсь. Є! — вигукує Канцлер і скидає окуляри.
Гор готує наступний снаряд. Знову кріпить до дрона. Виходить на вулицю, знімає запобіжник з підривника. Дрон злітає і на екрані видно все і всіх, повз кого він пролітає.
— Це поганий телевізор, — каже Кот показуючи на екран. — Якщо вас показують в ньому, це може бути останній раз у житті.
Історія остання. Смерть у соняшниках
Це був його перший бойовий вихід. Між українською позицією і росіянами — сімсот метрів поля. На позицію зайти вийшло, а потім прилетів дрон, був скид. Поранення в шию. Навіть допомогу не встигли надати.
Він пробув на війні менше двох діб.
— Цей хлопчина пішов без запитань. Сам хотів, — розповідає його командир Вʼячеслав. — Він був у мене на посаді. Ця група — військовослужбовці, які були раніше в ТЦК, а тепер прикомандировані до нас. Дуже шкода. Знаєте чому? Бо до нас зараз відправляють людей 50+ років і їх уже майже нічому не можна навчити. А цей був молодий. В нього все ще було попереду.
Вʼячеслав і сам прийшов на війну добровільно. Сьогодні він приїхав до медиків, які будуть вивозити тіло його підлеглого з поля бою, аби показати точну дорогу до позиції.
Бійця забиратиме евакуаційний екіпаж бойових медиків 2 батальйону 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Мерин, ДТП, Саня-Саня стоять попід будівлею, курять і чекають. Операцію планує командир медпункту батальйону з позивним Ганг.
Забирати тіло їдуть на бронетранспортері MaxxPro. Це одна з найбільш надійних машин для евакуацій на "нулі", бо може витримати удари різних снарядів. MaxxPro конкретно цих медиків вже неодноразово лагодили після скидів з дронів, уламків. Щоб більше людей можна було вмістити в кузов, з нього витягнули більшість сидінь.
— Комфорту там не дуже багато, але ми на цій машині якось вивезли 12 людей з оточення, — говорить Ганг.
Ганг неодноразово втрачав своїх під час евакуацій. Бойовий медик на позивний Білий — загинув. Їхав на скутері забирати пораненого. Скутер більш маневровий за бронемашину, більш непомітний, але геть не захищений. Медик на позивний Лісовик — "трьохсотий". ДТП якось під час евакуації пораненого довелося витягувати весь екіпаж. Хлопці, з якими він їхав, потрапили під обстріл. ДТП сам всіх затягнув в машину, сів за кермо і всіх вивіз.
— Реальна ситуація — був важкий "трьохсотий", заїхати до нього ми не могли, — розповідає Ганг один з випадків. — До машини його треба було протягнути метрів девʼятсот. В результаті: важкий "трьохсотий" — "двісті", ще два члени групи — "двісті", один — "триста". Це все на цьому напрямку, пару місяців назад. Дуже багато скидів з дронів. Тому треба багато РЕБів і наших дронів.
Кожен РЕБ на фронті на вагу золота. На одній машині їх може бути кілька націлених в різні сторони й налаштованих на різні частоти. Але три виїзди й РЕБи треба заряджати — 12 годин, а поранені чекати не можуть.
— Що там твої? — перепитує Ганг Вʼячеслава.
— Вони не вийдуть зустрічати. Винесуть тіло під посадку.
— Мішок буде?
— Не буде, в них немає.
— Треба вже їхати до темна. Збирайтесь, — кидає Ганг нам. Його медики екіпіровані й готові.
Саня-Саня заводить MaxxPro, відкриває задній люк, що веде в кузов. Мерин і ДТП залазять всередину. Там нічого не видно і не чути. Скло є лише спереду біля Сані-Сані, воно зашторене броньованою решіткою. У якийсь момент рація, в яку постійно говорять, замовкає — ДТП увімкнув РЕБ.
— Поворот на поле буде за будівлею, де ми раніше чергували. Повертай і їдь прямо на посадку, — вигукує ДТП.
— Да, — відповідає Мерин.
MaxxPro трясе на повороті. Машина вʼїжджає на поле квітучих соняшників і пил землі піднімається з-під коліс всередину кузова.
— Є тіло, з правої сторони.
— Повертай-повертай!
Крізь щілини лобової решітки видно тіло. Воно лежить на дорозі між посадкою і соняшниковим полем. Водій різко розвертає, аби медики могли його швидко завантажити, стрибнути назад в кузов і зразу поїхати. Мерин зістрибує з пасажирського сидіння в кузов. Саня-Саня пригальмовує і відкриває ляду.
— Бігом-бігом-бігом, хлопці! БІГОМ! — кричить він.
ДТП і Мерин не чекають поки ляда опуститься до кінця. Зістрибують, біжать до тіла. Довкола MaxxPro вибухають міни. За сто метрів, за пʼятдесят, ближче, ближче. Від вибухів земля піднімається хмарою і влітає в кузов. Медики беруть загиблого за ноги й за руки. Одяг сповзає через волочіння. Найважча частина тіла гупається о дно кузова. Медики підтягують його всередину, але не встигають.
— Їдь-їдь! — кричить ДТП Сані-Сані й той газує, на ходу закриваючи ляду. Коли вона гупає о кузов, тіло сповзає всередину обличчям вниз. Саня-Саня пришвидшується. Соняшники вгинаються під колесами. Через дорогу від машини падає снаряд.
— Криють, — констатують медики. Поділки заряду на РЕБі падають на очах.
— Ага, всьо. Виключай РЕБ.
Коли лампочки РЕБу тухнуть, в ефір повертається рація. Водій вмикає вентилятор в кузові й пил витягує назовні.
MaxxPro паркується в чагарниках. Ляда відкривається.
— Виходьте, але обережно — кров, — показує ДТП на червону калюжу, що витекла дорогою з-під тіла.
Медики виносять тіло з машини. Поряд стоять Вʼячеслав і Ганг. Ганг розстеляє на землі білий пакет. В нього обережно кладуть тіло. Ганг одягає блакитні рукавички, схиляється над загиблим і оглядає його.
— Підсвітіть, будь ласка, — просить. Тіло перевертають і стає видно, що кров витікає з району плеча.
До MaxxPro підʼїжджає невеличкий бус. Медики обережно кладуть тіло в багажник. Спершу загиблого повезуть в найближчий морг. Потім — сповістять родину.
Машина з тілом відʼїжджає. Йому було 33 роки. Він повертається додому на щиті.