Термінова операція на очі, яку можна зробити тільки за 200 кілометрів від рідного міста. Діти зі складними діагнозами, яких вивозять лікувати у РФ. Відмова зупинити кровотечу, бо в лікарні "нема чим" — Суспільне публікує історії українців, які намагалися отримати медичну допомогу в окупації. Повну версію матеріалу читайте за посиланням.
"У нас був пологовий, хірургія, реанімобілі. А зараз все закрито", — розповідає 73-річна Ганна, що живе в окупованому містечку в Запорізькій області. Жінка має інвалідність. Її діагноз: маніакальний розлад, генералізований тривожний розлад, шизоїдний розлад, депресія.
Після окупації найближчими медзакладами, де їй можуть допомогти, стали лікарні в захоплених росіянами Мелітополі й Бердянську. До першого — 40 кілометрів, до Бердянська — 200. Але і там жінку, коли їй знадобилася госпіталізація, спочатку відмовлялися приймати, бо пріоритет — російські військові. Зрештою вона вмовила лікарню в Бердянську. Говорить, була єдиною цивільною серед пацієнтів.
"У мами тяжкий психіатричний діагноз. Війна й окупація лише загострили все це, — каже Ольга (ім’я змінене на прохання героїні), дочка Ганни, яка виїхала з окупації. — А ще мама розмовляє українською, що теж створює проблеми. Вона не переоформила інвалідність за російськими правилами, бо певний час не хотіла брати паспорт РФ". Зрештою Ганні довелося це зробити, бо в неї почалися проблеми з очима і вона потребувала негайної операції.
За операцію жінка не платила, натомість ліки мала купувати за свої гроші. І навіть за гроші, каже Ольга, потрібних ліків в містечку Ганни немає — за ними треба їздити в ті самі Бердянськ або Мелітополь.
У самої Ольги декілька дітей. Одна з них має ваду головного мозку, важку епілептичну енцефалопатію, синдром Веста, змішаний тетрапаререз. Жінка каже, дітей з такими складними діагнозами з їхнього міста тепер вивозять на лікування до Росії, тож радіє, що виїхала з окупації: "Росіяни облажалися. Їхня пропаганда обіцяла високий рівень медицини, а нічого немає. Люди це бачать. Бачать, що Росія приносить лише горе".
Більше з медициною "пощастило" окупованим містам, де базуються російські військові. Там працюють медзаклади, є спеціалісти, часто — приїжджі з Росії. Також РФ запустила "програму шефства" своїх регіонів над захопленими містами України. Такі регіони направляють у відрядження в окуповані міста своїх лікарів та мають виділяти певну суму на розбудову та підтримку медичної інфраструктури.
Світлана (ім’я змінене з міркувань безпеки) живе в одному з міст на окупованій частині Луганщини. Працює у лікарні, розповідає, що та "переживає розквіт" завдяки підтримці "шеф-міста" — Тюмені: "Нам привезли сучасне обладнання. Перебудовують пологовий, поліклініку. Це все показуха, але я не пам’ятаю такого будівництва раніше".
За словами Світлани, росіяни впровадили деякі російські медичні соціальні програми, але попри все, не так давно її чоловіку робили операцію на суглоби не в їхньому місті, а в Луганську. Так сталося, говорить жінка, через брак спеціалістів в рідному місті.
***
Тетяна (ім’я змінено на прохання героїні) після окупації залишилася в Олешках, що на Херсонщині. Її тато мав прогресуючу хворобу Паркінсона, у мами теж були проблеми зі здоров’ям. "Одного дня у тата почалася кровотеча на місці пролежнів. В Олешківській лікарні лікар сказав: "Нічим вам не допоможу, у мене нічого немає". Я до медсестер — говорять, у нас немає кровоспинних", — розповідає жінка.
Наступного дня Тетяна все ж знайшла знайомого хірурга, що зробив операцію батькові.
Зараз в Олешках майже не госпіталізують важкохворих. Тетяна згадує, що якось за один день у її мами набрякла нога. Лікар телефоном сказав, що це закупорка вен, яка може призвести до ампутації. Але додав, що такій літній людині її вже не будуть робити. "Я мамі всю ніч колола знеболювальне. А вранці вона померла. Це було 5 червня 2023 року", — плаче Тетяна.
Похорон матері Тетяни відбувався в екстремальних умовах. Наступного дня після її смерті — 6 червня 2023-го, росіяни підірвали Каховську ГЕС. Вода стрімко прибувала до Олешок, тож треба було щонайшвидше поховати небіжчицю. Тетяна згадує, як з сусідами поклала труну на причеп машини й повезла на цвинтар.
Після жінка вивезла батька з підтоплених Олешок в одне з сіл: "Там він ночами не спав, мучився від пролежнів. А на дев’ятий день по смерті мами помер. Я вирішила вертатися в Олешки, щоб поховати його вдома".
Жінка розповідає, що тоді на цвинтарі росіяни прикопували тих, хто утонув через наслідки підриву Каховської ГЕС. Працівники цвинтаря сказали, що не ховатимуть батька Тетяни, бо начебто військові РФ попередили, що розстріляють їх, якщо буде ще хоч одне поховання. Врешті, вони пропустили Тетяну. "Росіяни перетворили наше життя на пекло, та й померти нормально теж не дають", — говорить жінка.
Після похорон Тетяна виїхала на підконтрольну Україні територію. Згадує, як подзвонила на гарячу лінію, щоб дізнатися, як отримати українські свідоцтва про смерть рідних, а їй відповіли: "Через суд, бо хто знає, що робили в окупації".
"Хто не був в окупації, хто все це не пережив, ніколи нас не зрозуміє. Але просто повірте, там — пекло", — говорить Тетяна.